— Читай далі ти…
"…Однак, відмовивши Твоєму проханню, сам насмілююсь прохати Тебе…
Ще малий мій Адам-Кашпар. Але у дитячих роках не слід повіряти всю вихову майбутнього лицаря жіноцтву: розпестять його! Візьми його до себе, Карльосе, І, якщо зволить на це Світла Дружина Твоя, разом із сином своїм виховай його на лицаря, що йшов би невпинно й непохитно до Світлої Мети.
Я знаю: "Монсальват[410] — мета болісна" — співає Ешенбах, улюблений мій лицар і поет, і "по дорозі до цієї мети сліз не обітре ніхто"[411]. Але нехай іде мій син до "Монсальвату духа"… бо я… я піду в манастир.
Якщо трапиться війна — візьму в руку меч, бо зложив лицарську присягу — боронити свій Рідний Край[412].
Коли ж пошле Господь час мирний, прийму чернечу рясу, щоб воювати духом і словом за Правду. Бо є речі, як Ти бачив сам, що проти них безсиле залізо. А бій духа й зброї триває стало. Коли ж ці суперники йдуть один проти одного, часто тріюмфує третій. І той третій — це Зло, Кривда, Ненависть…
Великі Борки, улюблене гніздо моє, і надалі залишаю під опікою пані дядини нашої. Бо Василь уже не вернеться сюди з Чернігівщини.
Не дуже міцна тілом пані Теофіля, але ж духом незломна й сильна, як Гея-Земля, що нас живить. На таку ж виховує і малу Тею…
Але не Тею хотів би я бачити господинею-дідичкою в Борках, Карльосе. Ні, мій Друже! Якщо обдарує Тебе Господь донею, цим листом прошу її у Тебе за дружину моєму Адамові"[413].
Адамів лист розхвилював Карльоса: як же грізно побила життєва хуртовина побратимів "весняний сад життя!.."
Тієї ночі Карльос заснути не міг. Потиху вибрався з одрини до свого студіольо.
Яке ж воно "своє!" Аж дивно, що в країні, такій далекій від Еспанії, неначе — куточок рідний, свій… перенесений з далекої батьківщини!
Немов би не Карльос Лясерда, а дон Фернан ель Сабіо сидить у цьому глибокому фотелі, з чорного "моченого" дуба, з високою спинкою.
І білий комір ясною плямою відбивається від чорного оксамиту хатнього одягу…
Немов би — ось-ось! — від монументальної печі, з угла кімнати, де шафи з книгами, покотить круглий Херонімів бас просту й бадьору сентенцію… Вірну навіть і тоді, коли вже — як казала пізніша вже приказка, привезена з Америки! — "No mias consuelo que el tomato crudo"[414] — Карльос аж здрігнувся. Так живо відізвався цей голос у його серці… Але тільки в серці!
Встав із крісла й підійшов до портрету на стіні. Суворе Херонімове обличчя ніби всміхнулося до нього…
Це на пам'ятку про "світло з Еспанії", що приніс йому джура, зробив цей портрет… із пам’яті, розбудивши в собі здібнощі "емірового рисівника заставок та енлюмінюр"[415]…
Над Херонімом — собор у Бурґосі… Також Карльосовою рукою відтворена згадка з безлічі кампаніль… минулого…
Ось і брама "Арка Санта Марія … а серед площі — вся біла масивна сильвета мармурового хреста…
На ньому — Христос відкрив обійми розп’ятих рук… Простягає їх… немов чекаючи повороту з чужини… "блудного сина" Еспанії!..
У ніг хреста невпинно плаче водограй…
Думка знов вернулася до листа Адамового. Згадав, що хоче він злити свій рід із його родом…
З його "новим родом", який таки започаткував він, згідно з пророцтвом дона Фернана.
Але, хто ж може бути хрещеним батьком його сина?
На другий день "Каза Лясерда" вітала не "високого", але милого гостя. Був ним "срібноокий" Ковдуш, що приніс новини з Борок та пісні в своїй кобзі.
Ще в Борках полюбив мудрого гудця Карльос. А тепер зрадів — як рідному. Еспанським звичаєм, — "старим, як земля еспанська", — на місце кума, що відмовився, завжди кличуть першого жебрака, що його зустріне батько дитини.
І тому за кілька день, у палясеті Лясерди, як тихе свято, відбулися хрестини.
А по хрестинах, пізно в ночі, Карльос докреслював повне нових сил нове "родове дерево".
Протяг лінію від двох корнів — Ренати де Кастро і Карльоса Лясерди та закінчив її кружечком. А в ньому написав наймення тільки що охрещеного свого сина:
— Фернан-Альфонсо-Енріко.
Чекав хвильку, дивлючись як розбігаються по свіжому напису порошинки лазурітового й золоченого піску.
Потім вивів банделету[416] й — у пам’ять дон Фернана й його "пророцтв!" — вписав у ній слова:
"Патефакта ерунт Деї аркана"[417].
[1] "Hijo de mi alma — сину моєї душі" — біжний еспанський вираз ніжности.
[2]Перекладаю словом "джура" вираз "maestro de armos = учитель, як обходитись із зброєю", якого поважали в родині і пани і слуги, і який за "слугу" не вважався.
[3] Марілена — біжне, еспанське пестливе скорочення наймення Марія-Магдалена
[4] Марія Паділля — історична особа. Була це циганка, з якою король дон Педро морганатично оженився, незвичайно розумна й гарна.
[5] Цигани в Еспанії живуть осіло. Більшість із них — торгівці. Переважно різники, кошикарі, "ножарі" (що виробляють ножі), ковалі. Старші циганки продають на вулицях оладки "banudo", які тут же печуть. Завжди чисто одягнені.
[6] Пишеться "саbаllего", читається "каваєро". Еспанське b (б) вимовляється як українське в. /На жаль, письменниця тут дещо переплутала — це літера "v"в іспанській мові вимовляється як "b"/ — Прим. упор.
[7] Togue a muerto, власне дзвін, що сповіщає про смерть когось із парохіян.
[8] Згадані в повісті особи — майже всі історичні й наймення їх повністю подані. Але титул Сандоваля — duque (дуке) себто: герцог, не вмію перекласти на українську мову. Переклад "князь" був би несправний. Бо титул дуке (франц. "duc") іде зараз за князем ("principe", франц. "prince"). Німці й москалі зберегли форму "Herzog" = герцог. То й може і по-українськи могло б бути "герцог"? Чехи мають на це свою форму "vevoda". Але вважаю, що по нашому не можемо вживати тієї форми, бо плуталась би з поняттям "воєвода". А лишити "дуко" — також не можна, бо по-українському називають "дукою" просто багату людину. Тож не остається нічого іншого, як уживати таки форми "герцог".
[9] По анналах і записах, королева донья Хуана прозвана "la Loca" — безумна", бо ж таки стратила була на якийсь час здоровий розум, — мала незвичайно приємний, чарівний голос.
[10] Такий, справді, був намір королеви доньї Хуани.
[11] Велике горе так вплинуло на неї, що вона на якийсь час утратила здоровий розум. Тому в еспанській історії називають її "Juana la Loca" ("Хуана безумна"). Латинське j читаємо в еспанській мові як наше х.
[12] До свого одружіння з дон Феліпе — донья Хуана хотіла вступити до манастиря й приготовлялася до цього.
[13] Це був, справді, "пункт" божевілля доньї Хуани: вона твердо вірила, що дон Феліпе мусить воскреснути.
[14] Краєвид Кастилії нагадує собою африканську пустиню: піски, каміння, кактеї і гори — самі скелі. /Наша землячка, яка тепер мешкає в Іспанії, прокоментувала так: я вже не знаю, у кого з класиків читала гірко-поетичне "червона іспанська глина". То це було перше, що мене вразило в краєвидах!! Вона дійсно червона! Поля клаптями — клапоть росте зелений, клапоть колоситься жовтий, клапоть зораний — охряно-червоний. У мене вікна білі — то порохом вони припадають не чорним і не сірим, а червоним!! А основне заняття іспанського агрикультора одвіку — вибирати каменюки з землі!/ — Прим. упор.
[15] Другого свого сина, Фернана.
[16] Біжний еспанський вираз ніжности, "luz de mi vida"
[17] Фрай — брат. Уживається, відносно францисканців, навіть коли духовний уже висвячений на патера (священика), а не тільки ""брат".
[18] Кабошон — дорогоцінний камінь, відшліхтований до круглої, випуклої форми, а не до "фасеток" як брилянти.
[19] Аквіта це скорочення з aqua vitae — тобто: оковита, горілка
[20] Ay, hombre! — біжний, еспанський вираз здивування, жалю, суму — взагалі, майже в усіх пригодах та випадках життя. Дослівно: "Гей, чоловіче!"
(Продовження на наступній сторінці)