— Еа єрон[392], що любомудрости своєя ради, во дні юности моєя, претерпіл єсьм всякую скорб і тісноту живота іночеського на Афтос-Горі, язик еладський пізнав, як рідний. І не токмо Іродота, Оміра і многих інших читав, но й переводити тщився.[393] Многими поти й труди многими сія стяжах. І от же, опинився "пар геавто"[394] вижду, що воістину "була інна Русь старинна". Ніхто писаннями міфтопойсів[395] давніх уже не цікавиться! Токмо сама "дискуція о вірі"… І не диво! Монахи бо так розволочилися, що келія їм наприкрюється. Виходять на торжища… аж у сторони латинські, в Базилею, Ферару, Буду, Фльоренцію і даліє, та з одушевлением веліїм доказують, що "ми, русини, і латинники єсьмо братьми". І затроюють даліє блуди єретицькими і так уже затросні уми. А чому сіє? Ібо — воістину! — младеж не падає по книгах[396], аки пчела. Не ізбирає оттуду сладости словесної, а — хоч і безславно ректи сіє — но воістину: во коршмах черноризці сидять більше, як у книгохранилищах перебувають… І це — "пані калос!"[397]
— Слухай, брате! — говорив тим часом Василь Адамові, — розповім тобі про товариство наше лицарське, що тепер твориться! Ти ж з юности тугував за конем та зброєю! І ось, друзяка мій, Остап Дашкевич, князі Вишневецькі…
Різкий звук мисливського рогу розтяв повітря під брамою, йому відповіла сурма й заскреготав звідний міст.
-— Та ж саме це може від Вишневецьких посланці! Чекаю їх!..
Але це були післанці від де Кастрового "негербованого хитреця" — архітекта.
Зі смертю Марії гарячкове будування в Борках стало. Пригноблений Адам до всього втратив цікавість і припинив розпочаті праці. Тоді де Кастрів мистець взявся за будівлю нового замку на закуплених Лясердою землях.
Весна починалася сухо й тому праця жваво посувалась.
Карльос міг — так оповіщали посланці, — приїхати подивитись, бо вже було на що: одно крило нової "Каса Лясерда" стояло на новій землі.
Коли другого дня Карльос зайшов до студіольо попрощатись із братами, вчув голосні слова Василеві:
— Хрест, шабля й струни — ось наші гасла!
— Але єн протойс[398] — віра православна — поправив отець Елпідіфор.
А як по двох тижнях Лясерда знову повернув у Борки й відчинив увечері двері до студіольо, там немов ніхто не рушився з місця від дня його від’їзду.
Все було так точнісенько, як багато днів перед тим. А диспута продовжувалась у тім же тембрі голосів.
Тільки перед отцем Елпідіфором замість кубка меду чи "ліквору западного" стояв недопитий кухоль славного перемишлянського пива.
Сам чернець мирно дрімав, спершись на шкуратяну подушку високого фотеля.
Суперечка братів у кількох кроках від нього його не турбувала й очевидно не цікавила.
На мить перед Карльосовою згадкою пропливла спомином колишня розмова з Адамом про "пакс"[399] орієнтальних номадів. Подумав:
— Чи ж і це той орієнтальний "спокій"? Чи може він тільки байдужість через недостачу витривалости? Що правда, митрополита свого Герасима вони спалили!.. Але… мабуть тільки згарячу!..
— "Чуже" католицтво? "Забобони дикої Литви"? — звучав глибоким сумом Адамів голос. — Брате! Брате! Чи ж не сам ти повторяв мені, що навіть патріярх Ніфон, у своєму листі до митрополита Йосифа Солтана називає унію релігією наших батьків! У Москві "не пастирі — череду, а череда пасе пастирів". Та згадай же, ще перед унією прийняли обряд латинський наші пани: Слуцькі, графи Тишкевичі, роди Лукомських, Пузинів, Потіїв, Ярошинських… і хто їх усіх назве! Тож розплющ очі й приглянься, брате, що діється в тій "православній" Церкві! Здирства, суди, сварки, проклони, злоба, анатеми — це "чесноти" духовенства і нижчого і вищого і найвищого! Та… Чи ж можна знайти з усього їхнього духовенства хоч десять! — чуєш! — хоч десять! — які б розуміли свою віру? Тому й переходить шляхта на протестантизм, — ти ж бо сам кажеш, за словами православних єпископів, що лиш один із ста домів шляхти не затруєний єрессю! Ти ж знаєш усе це! І знаєш, що це — не мої слова!
— Бо ви, католики довели до цього! Стратили ми князів! Шляхти — чимало. А панів — ще більше! Через вас! Ви бо ставите православне духовенство нижче… за шевців! — гарячився Василь. — Чи ж мало хіба, що той, хто "має попа", — збагни ввесь глум і презирство цих слів: "має попа…" як коня, як тварину! — так той посилає його орати з хлопами! І служителя вівтаря ніхто не боронить!
— Та ж, Василю! В цьому й уся відповідь! Дійсно, правда: ніхто їх не боронить. Бо ж хто їх може боронити, коли вже навіть "братства" з людей світських, і здебільша мало освічених чи й зовсім неосвічених, — беруться "поліпшувати священиків"[400] "синів єретичних", котрі самі себе ганять, говорючи: "не вміємо ні читати, ні писати, тільки сторінки в книгах перевертати…" Дійсно, це вже "грецька злоба!.."
Але Василь стукнув пугарем об стіл, аж Елпідіфор на хвилю розплющив очі.
— Під лід, під меч, під топір — тих твоїх уніятів!.. Вони бо гірші за самих католиків!.. Це вони тягнуть до себе нарід тим, що в тому обряді темний, засліплений, "чорний люд" бачить обряд "свій"… у своїй мові!..
— Бачиш! Знову сам говориш: свій обряд бачить!
— Та ж то ошуканство! Нарід же темний, як глупа ніч! — кричав Василь, неначе був у широкому полі.
Елпідіфор уловив одно слово: "темний". Але встряв у розмову:
— У чому ж тут зло? — запитав цілком мирним тоном. — Істино бо: всі ми темні єсьмо! Ібо самі архиреї наші говорять: "Невідомо єсть, како і в що віруємо!" Та ж не те є на потребу! Аби віра та була тверда!.. Прочее какофимія![401] Кепські поголоски! Ність бо віри правої іншої, як православна, древняя, благочестивая, що вже із самої її назви видко… Досить вже набрехались ми… Поперестаньмо мало-малснько!
— Та заткни ти пельку, махабею! Ти ще мене навчатимеш?! — тупнув ногою розпалений Василь.
Елпідіфор влип у подушки фотеля, ніби хотів протиснутись через них наскрізь.
— Так говориш зі "своїм попом"… чи сповідником? — із сумною іронією промовнв Адам.
— Та хто нині сповідається?! — злісно махнув рукою Василь. — Ані священики, ані чорноризці!..
І знову посипались, як із рогу гойности дати, наймення, цитати…
— Мов на церковному соборі! — мовчки думав Карльос.
Сонце палило як улітку й кидало на підлогу великої, парадної залі замку білі килими проміння…
Василь підтяг вище до паса шаблю-карабелю[402] в сап’янових, зелених піхвах, поправив на плечі гаптований ремінь. І знову почав міряти залю широкими кроками. Дратувався…
— І все — тільки чекай!.. Дашкевич як здох!.. Той — як під лід пішов!.. А тепер — іще дядина!.. Одуріти можна!..
Витяг з-за паса свиставку зі слонової кости.
На посвист з’явився Юсуф, із колишнього Зораїного посагу.
— Меду, чорномазий! — гукнув, не спиняючи своєї ходи.
Кроки Василя, в підкутих срібними підковами зелених сап’янцях, глухо відбивались від майже голих, оббитих блакитним сукном[403] стін залі. Її прикрашували тільки портрети.
Обтягнені визолоченою шкірою стільці з різьбленими, високими спинками та дрімаючі по-під стінами лави, покриті "полавочними" литовськими килимами, ще дужче підкреслювали порожнечу офіційної, замкової "вітальні", де тепер брати чекали на звук ріжка, щоб їхати з дядиною на оглядини весняних посівів.
Хоч надворі й досить пекло сонце, але від грубих, неогрітих, кам’яних стін тягло холодком. Тому у великому ватрані, в меншій частині залі, палахкотів огонь. Біля нього сидів задуманий Адам. За роки свого полону звик до тепла й відчував дома холод.
— Як би ж тільки фізичний! — піймав себе на думці. І ще сумніш подивився на Маріїного Рустема, що лежав біля самого вогню й дихав тяжко, з присвистом, високо підносячи ребра.
Вогкість і сніг побороли могутнього — колись такого гарного! — звіря. Він прудко чах, із кожним новим днем усе дужче втрачаючи сили.
Коли гепард зайшовся кашлем, Адам схилився до нього й почав ніжно гладити суху шерсть цяткованої Рустемової голови, що з неї блищали вогники запалих очей.
Василь став у двох кроках і схрестив руки:
— Дійсно, тебе наче підмінили, брате! — промовив різко. — Панькаєшся з котом, як дівчатко!..
— Та й тебе підмінили, брате! — теж сухо відказав Адам.
— З чого ж це видко?
— Зо всього. Ти на все змінив погляди, починаючи від котів… і до віри…
Увійшов зі срібною коновкою меду бурґрав:
— Трещуло! — круто повернувся до нього Василь. — Чому ти став уніятом[404]?
— Бо люблю й важу обряд і мову батьків. Будуть інші накази світлого пана графа?
— Ні. Іди!
Василь обернувся до Адама:
— Але ж скажи мені нарешті й ти просто: якщо ти так заступаєшся за унію, то чом же — на милість Божу! — досі сам іще не навернувся й не перейшов на цю… нововигадану віру?
Адам, не затримавшись на братовому підкресленню, відповів стримано:
(Продовження на наступній сторінці)