— Може, твоя лікарська мудрість поможе нам вилікувати Зінару...
— Іаїрову доньку?
— А її! Пам'ятаєш її? Жоден лік їй не помагає. В'яне дівчина. Ніби вогонь її палить.. Саме як відійшов ти до енгадійських мудреців, причепилась до неї ця неміч.
— Що ж їй болить? — підніс голову молодий лікарський учень, з професіональною цікавістю — не до немічної, але до хвороби.
Ефер знову всміхнувся:
— Мабуть найдужче! — відсутність Адріелева, — додав жартівливо і поклав синові руки на плече.
Адріель увільнив плече з батькової руки:
— Тож не можу помогти їй! Ми, ессеяни, не вступаємо у подружжя...
Еферове обличчя споважніло:
— Спочатку стань ессеянином, а тоді вже кажи: "ми ессеяни!"
Широкі брови зсунулись під тінню загортки, немов зв'язалися вузлами.
— Мені здається, сину, що ессеянином ти ніколи не будеш! Занадто забуваєш про інших, думаючи насамперед виключно про себе самого. Ніби, щоб "любити Бога", ти погорджуєш людьми.. —
З хвилину тривало мовчання. Адріель не озвався ані словом.
Ефер підвівся з лави, й не дивлячись на сина, промовив:
— Сьогодні надвечір підеш зі мною до Іаїра...
Але не на заручини, не як жених виходив ввечері Адріель з батьківського дому. Покидав рідну оселю "непокірливий син", що не вмів погодитись з батьком... Мовчки, випростований, стояв Ефер на порозі. Німа його постать ніби говорила:
— Не знаю сина, який не чинить моєї волі!
Мати в сльозах здіймала руки до неба, не слухаючи потішень старших синів своїх, що зі своїми родинами прибули на "заручини" брата...
А мала Мероба бігла дрібними ніжками за братом, ледве вимовляючи з плачем:
— Не любиш нас, Адріеле.. не любиш...
Раптом спіткнулась об коріння старої оливи, що гадами переповзали дорогою. І цілою вагою малого свого тільця впала на землю. Хлипання перейшло в розпачливий, болісний крик, який примусив матір забути про свій власний душевний біль. Вхопивши Меробу в обійми, віднесла її в дім.
За дружиною увійшов й Ефер й, не оглядаючись, замкнув двері.
В мовчанні розійшлись і сини з родинами. Тільки прозорий вечір схилився над Адріелем. Юнак з порожнім поглядом і серцем йшов не спиняючись...
Під ранок — знесилений — впав й заснув сном без видин, без мрій...Збудило його сонце. Розглянувся. Ледве помітно стежка вилася між непривітними скелями.. З куп каміння наїжилась кактуси.. Сріблом виблискують на каміннях лишайники..
Не помилився: взяв справжній напрям до пустинь над Асфальтовим морем!
Палила спрага..
Ось коли придалася наука терапевтів!
Взглядів серед кактусів "їстивний"! Уломив м'ясистий лист. Обібрав зі скірки, як овоч. І жадібно смоктав прозорий сік[17]. Було його стільки, аж капав на пальці. Уломив ще другий лист... й ще один. Як приємно відсвіжився! Підвівся й продовжував свою путь.
Рістня рідшала. Зникли вже й лишайники. Починались голі піски, спечені сонцем на цеглину... Торкнув нагло гніду кульку. Вона розсипалась попелом.
— "Содомське яблуко!" — промовив голосно народну назву колоквінти. — То ж Асфальтове море вже недалеко! Там знайде Адріель спокій на самоті! Кожний бо обминає цю "діткнуту божою карою" країну...
Коли ж голод пожене до людей — дістане хліб за працю. Помагатиме "ловцям асфальту"[19], що виловлюють "земську смолу" з хвиль Мертвого моря. Не поплямить рук "заробітком для наживи"! Візьме лише їжу..
А щоб уникнути марної порожнечі людських балачок, стане з власної доброї волі "глухим і німим" для людей.
— Вітай же, пустиня мертва й німа! Та незабаром переконався, що пустиня не така вже "мертва" й не "німа"...
Всі бо згадки, що хотів їх позбутись, ожили, набули інтенсивніших форм і населили пустиню..
А пам'ять ця — дбайлива господиня! — перебирає їх... розгортає.. перетрушує... І надає їм нової сили.. живішої барви... Вічне товариство тільки свого власного "я" ставало гарячковою зморою.
Щоб наповнити безодню тих безконечних днів порожнечі, хапався праці, пам'ятаючи навчання ессеян: "Біса пригноблення відженеш найліпше працею".
Та в'їдливе ж кодло бісівське! І твердо тримається своєї здобичі! Щоб виплести з пальмових фібрів сандалії та кошика, мусив ходити по ті пальмові листя..
А поки руки плели — щоб виміняти на нове листя, хліб, цибулю, сіль ту свою працю — "біс пригноблення" шепотів:
"Розглянься!.. Хіба ж це енгадійська самота.. Де той затишний твій рай?"
І важке зітхання виривалось з грудей, падало батогом на знесилені руки й волю! — виривало з них працю. Але Адріель брикався. Власне — не він. А його здорова, сильна юність.
"Відпочинок — це переміна праці!" — казала енгадійська мудрість.
І Адріель відкладав плетіння.
Брався за іншу працю: носив до входу в свою печеру каміння. Згромаджував його, щоб було стільки "Скільки днів має рік!"
Щоб відкидаючи "день минулий", бачити скільки ще лишилось "днів іспиту" до повороту до енгадійських самот. Але, крім днів, були ще й ночі... гірші за дні! Бо відганяли сон від очей, а натомість приганяли хмари згадок, думок.. що втілилися і ставали видинами.. Ледве почнуть зорі ткати свій сріблястий серпанок, а до Адріеля вже летять згуки флейт.. похоронні плачі...
Чи ж би його стару матір ховали?.. Була бо вже в літах. А горе, що причинив їй відхід з дому "непокірливого сина" міг її остаточно підламати.. Але на хвилях Асфальтового моря — там, де у місячному сяйві ясно зазначився та ділитть його на дві частини той білий пруг [20], гойдається, як з воску вирізьблена постать гарної дівчини...
Адріель впізнає в мертвій ту наречену, від якої відмовився, якої не схотів...
І гадом обвивається коло серця думка:
— Це ж ти забив її..
— А що ж? Може, мав одружитися? Я, що хочу бути тільки ессеянином?.. — з досадою думає Адріель. Та скрізь цю досаду проривається розпачливий плач Меробин:
— Не любиш ти нас, Адріеле! Не любиш!..
Юнак хоче прогнати нічні примари молитовним співом: тут ніхто не заборонятиме йому співати!
Але так дивно чужим звучить його голос! І ще дивніше відповідає йому луна — немов сміх, що переходить у плач..
Адріель знає, що ніччю блукають по пустелі гієни й озиваються тим дивовижним сміхом, що переходить у плач...
Зривається з каменем у руці, холодніючи від страху, перед невідомим, що кружляє довкола, але не наближається, чекає.. чекає.. Довго чекає! Аж заясніють небесні простори підбадьорюючим своїм усміхом...
І знову день... спека... палить сліпуче сонце. А "біс полуденний" — на зміну "нічному"! — шепотить до вуха. насуває до думок сто раз повторені спокуси...
Аж гучить в скронях від них!
Але ні: це — людські кроки! Ступають важко, з намагою, двоє людей.. Адріелеві хочеться вигукнути з радості, бігти напроти.. кинутись їм на шию, як братам, як милим приятелям!
Бо вони — люди! справжні, живі люди! — визволять його від всіх тих нічних та денних змар безлюддя...
Але вчасно спиняється: він же удає глухого та німого!
А кроки вже за виступом скелі.. Вже чує й слова:
— Чому ж ти не сказав мені, Зидане, що йдеш до мужа божого? — уболіває юнацький голос.. Взяв би йому хоч оливи, ісопу.. аби мав він до хліба.
Та знайомий Адріелеві голос "ловця асфальту" Зидана, що найчастіше приходить по кошики, — бо продає їх, коли не має "вловів", — спиняє свого молодшого попутника:
— Скажеш таке: "Мужа божого!" Біснуватого!.. Має бо біса, або й двох бісів! Німого й глухого.. Біс і загнав його в пустиню — молодого, дужого!.. Кажуть люди, ще й заможних батьків син!...
Обхоплений містичним жахом молодий ловець асфальту чіпляється обома руками за скелю. А його немов хтось штовхає до того "біснуватого", що притягає його, як прірва...
Адріелеву душу обгортає пекуче обурення.
— Він — чистий ессеянин — "біснуватий" для цих людей, що не вміють розрізнити гріх від цноти. І відважуються судити його, не тямлячи ані того, що бачать їхні очі?
І хочеться одним рухом скинути у безодню зі стрімких скель цих непроханих гостей!
Та вчасно усвідомлює собі, що він добровільно прикинувся глухим і німим.. щоб уникнути спокус!
І юнак плів далі свій кошик.
— Бач! Ані не чує нас... — підбадьорював свого молодшого товариша Зидан. І кладе перед Адріелем хліб, золотистий вінок цибулі та зв'язані — як сухий хмиз — висушені коріння цикорії.
Адріель киває головою й подає Зиданові кошики.
— Назаретський Раббі, кажуть люди, навчатиме коло Єрихону, — висвітлює свойому другові Зидан. Може, знов розмножуватиме хліб?..
Тож піду з кошиками.. на шматки, що лишаться... Раббі каже збирати їх.. щоб не марнувались.. Дарма, що одним словом творить хліб... без жодної праці.. А в господарстві ці шматки придадуться... маємо бо курей.. ну, й безроги.. Ми нечистого м'яса, само собою! — не їмо. Але бездатні греки та римляни добре за нього платять... От і годуємо безроги... — замирає вдалині Зиданів голос.
(Продовження на наступній сторінці)