Ішли до півдня під палючим сонцем. Василько впав і вже не підводився. Плакав, ЧІПЛЯЕСЯ за батька й молив вип'яче-ними від жаху очима:
— Ой, таточку, не кидайте мене!.. Не кидайте мене, таточку, я боюся І
Короп стояв, схиливши голову й пекучі сльози падали на гарячий камінь. Такий утішний був хлопчик... Помічник ріс батькові — матері.
Заскрипів зубами Й повернувся до жінки темний, як ніч.
— Уляно... Нічого не поробиш... Давай маленького покинемо, а я понесу Василя.
Закричала, завила не своїм голосом:
— Демиде!!! Не віддам!!! Убий мене разом із ними,— не віддам!. Рачки лізтиму, доки й ляжу, а їх нестиму!
Зірвав пошарпаний картуз і кинув об землю з відчаю.
— Уляно!.. Всі ж так загинемо 1.. Виснажимося і не дійдемо !.. Треба вибирати!..
Впала на коліна, рвала на собі волосся й голосила:
— Мене вбий спочатку!.. Я їх усіх носила, всіх годувала!.. Що ти задумав, іроде?
Вирвала з його рук чотирилітнього Івасика. Малу Варочку прив'язала на спину в оклунку,— тільки змарніле личко з почорнілими губами виглядало. Пішла далі спотикаючися. Хворий Демид посадив на плечі Василька, прив'язав ремінем.
— Держись, синку!..
— Ма — мо!.. їсти!..
Мовчали. Ішли кам'яною, розпеченою сошою, козячими стежками навпростець, над урвищами, далі й далі, через перевали, до Майкопських долин, до землі рідної, кубанської.
Падали з ніг і знов підводилися. Падали й несли трьох дітей.
— Демиде!.. Далі я не можу!..
— Уляно!..
— Мужу мій... Убий нас усіх!.. Однаково помремо... Убий нас, любий, і йди далі!.. Іди, щоб помститися... за
все . .
— Що бо ти кажеш Відпочинь трохи. Ми не відстанемо,— ззаду йдуть іще слабіші... А тільки. . (Він нахилився до неї)... Івасика треба покинути...
Плакала й стогнала:
Убий мене, Демиде!..
— Слухай.... У нас — два сини. Всіх не донесемо. Як пропадеш ти або я, однаково всі поляжуть трупом. А так — буде легше.
Билася с розпачі головою об землю:
-— Демиде!. Боже ж мій ! —. Демиде!..
Зомліла й так лежала над сошою. А мимо — довгою бин-дою вози й виснажені, голодні люди.
Короп узяв на руки малого Івасика й поніс, хитаючись, за скелі, над кручу. Сухе було, як тріска, а голова бовталася на тоненькій шийці. І очі, великі, мученицькі очі, на спаленім сонцем обличчі. Обхватило рученятами батька за шию.
— Тату!.. їсти!..
— Пожди синку, пожди любий ... Ось скоро, скоро ... Казав і плакав. Ішов і спотикався. І з кожним кроком —
у серце гострий цвях.
Став над кручею, Цілував хлопця й плакав. А воно дивилося'незрозумілими очима й само кривилося:
— Тат-ку...
— Прости мене, синку, прости мій дорогий!.. Я... Г-гех!!!
Чи сам кинув? Чи невмолима клята доля залізною рукою одідрала від серця й шваркнула на гострі скелі внизу? Чи то дитячий вереск розрізав повітря, а чи батькове серце розкололося надвоє?
— Івасику!.. Сину мій!.. О, будьте ж ви прокляті... Опам'ятався й швидко пішов назад: кожна хвилина дорога.
Тремтячими руками підвів Уляну. Обняв і заплакав.
— Ходім, серце. . .
Дивилася далекими, сухими очима й мовчки понесла далі Варочку. Василько ледве тримався на батьковій шиї,— його 'била пропасниця.
Вечором жували якесь коріння, їли терпкі зелені кислиці. Уляна лежала мовчки, уткнувшись обличчям у руки. Ранком вона не могла підвестися. Маленька Варочка ледве пищала.
— Демиде... Покинь мене з Варочкою ... Це ж не довго... Іди собі далі з Васильком... Я вже не можу... Івасик назад тягне... З кожного урвища кличе...
Сидів мовчки поруч, опустивши голову, обнявши коліна. А в душі — розпач і жах.
— Демидику... Однаково помремо...
— Добре. Помремо разом. Eire ж, еге ж... Я від тебе не піду-
Валка йшла мимо. Падали коні й люди. Падали матері з малими дітьми й плазували, виючи з одчаю. Трупами й кістками встилався довгий страдницький шлях. Вовками йшли далі виснажені люди.
До вечора Варочка вмерла. Мати не плакала, прощаючись із донею; благословляла милосердну смерть — визволительку. Демид одніс маленький висохлий трупик далі від дороги й Завалив камінням. Вернувся й сів коло жінки. Останні підводи проїхали вгору. Спотикаючись ішли відсталі, хворі, немічні.
Тихий вечір поплив над горами. Сутеніли внизу долини. Гірські кряжі співали німі величні хорали кришталевим просторам. Улянка отямилася.
— Демиде... Хтось стогне... То Івасик стогне...
— Ні, Улясю, то чакалки десь унизу.
— Ти не журися, Демиде... Мені вже однаково — не життя... Після Івасика, після Варочки, після всього... А ти — живи. —. Відплати за все... за всіх ...
— Добре, Улясю!.. Зброї не буде — руками рватиму!..
Зубами гризтиму !.. Ох, Улянко!..
Опівночі вона вмерла. Поцілував її в губи.
— Прости !.. Без могили, без хреста кидаю тебе так! У
серці схороню.
Поклонився в ноги й підійшов до Василька.
— Прокинься, синку!.. Підемо доганяти.
Василько лежав у жару й бурмотів невідь — що. Демид перекинув ґвинтівку за плечі, взяв сина на руки й поніс. Ішов з останніх сил. Хворий хлопець каменем тяг до землі. В скроні стукало, в грудях боліло, ноги підламувалися. Упав.
Сів і довго думав гірку думу.
Десь далеко на сході юний ранок розсунув темну завісу й глянув на скорбну постать безпорадної людини...
Пора! незабаром армія покине свою ночівлю і піде далі.
— Сину мій, сину!.. Радосте моя!..
Підвівся, здійняв кулаки до мовчазного неба й скрипнув зубами:
— О, прокляте!!!
Підняв ґвинтівку, нагнувся, поцілував Василька в лоб, одійшов кілька кроків і прицілився...
Постріл громом покотився по ущелині. Постріл розірвав повітря й плюнув у небо жахом і відчаєм.
Короп, хитаючись, пішов сошою до перевалу. Дорога побігла вниз.
*
* *
Таманська армія, загартована муками й утратами, озброєна вовчою люттю, котилася з гір до станиці Білоріченської, куди відступили з Катеринодару, під тиском денікінців, розбиті загони Сорокіна.
Тут заступили дорогу таманцям генерали Покровський і Гейман з десятками гармат і кільканадцяттю тисячами здорових нагодованих бійців. Білі загони навалилися на першу колону Ковтюха. Самовпевнений генерал Покровський прислав йому зухвалий генеральський наказ:
"Ти, мерзотнику, так тебе й так, зганьбив усіх офіцерів російської армії й фльоти, вступивши до лав більшовиків, во-рів і босяків. Май на увазі, бандите, що тобі й твоїм босякам прийшов кінець. Далі ти не втечеш, бо тебе оточило моє вій-118 съко й військо генерала Геймана. Ми тебе, мерзотнику, взяли в міцні руки і вже не випустимо. Коли хочеш пощади, себто мати за свій злочин тільки арештантські роти, то я наказую тобі сьогодні ж скласти всю зброю на станції Білоріченській, а роззброєну банду одвести на 4-5 верст на захід від станції. Коли все це виконаєш, негайно сповісти мене на 4-у за-лізничу будку"..
Твердо надіявся на перемогу самовпевнений генералі Ось уже цілий місяць гонять денікінські полки деморалізовані частини більшовицької армії далі й далі, за Армавір, у пів-денносхідній закуток Кубанщини. 8 вересня взяли Майкоп. Два дні тому захопили Білоріченську... Генерал Покровський сподівався забрати голими руками обірвану, голодну "банду", що спустилася з гір.
Ковтюх цілий день готував відповідь на генеральського листа. Звелів артилеристам пристрілятися до ворожих позицій, але після того припинити стрілянину й ждати ночі. Дав завдання полкам і розташував їх у призначених місцях. А вночі раптом заревли червоні батареї й залили, засипали козацькі окопи морем огню, дощем ґранат і шрапнелів. Коли ж запаморочений, очманілий ворог діждався перепочинку й висунув голову з окопів, ураз таманці налетіли бурею, ударили багнетами, завалили трупами окопи й погнали генеральські полки геть аж за 15 верст. Сам генерал ледве вискочив у вікно й утік верхи, без штанів.
Спантеличений, розбитий ущент Покровський сповістив Денікіна радіом:
"З моря йде незчисленна орда босоти. Ця орда складається з російських полонених, що повернулися з Німеччини, та з матросів. Вони добре озброєні, мають багато гармат, припасів і везуть силу награбованих цінностей. Ці заброновані свині на своїм шляху б'ють усіх і змітають усе: кращі козацькі й офіцерські частини, кадетів, меншовиків, більшовиків"...
Міцно спаяні героїчним походом, таманці люто билися з козаками, відплачуючи за товаришів, батьків, жінок і дітей, що залишилися позаду, в ущілинах та в урвищах. Ні милосердя, ні пощади вони не знали... Демид завжди йшов у перших лавах Слав'янського полку й працював багнетом, як —вилами біля молотарки.
Нарешті в станиці Курганній таманці з'єдналися з сорокін-цями. Це було свято, якого давно не знала Червона армія. 36 тисяч мужніх,* дисциплінованих бійців поповнили її лави. Командира 1 — ої колони Ковтюха носили на руках. Плакали й сміялися загартовані пригодами бійці, споминаючи пройдений шлях. Плакали й сміялися тисячі біженців, що спаслися від шибениць і козацьких шабель.
(Продовження на наступній сторінці)