— Я ж нікому нічого. Не служу, хазяйную.
— То мало діла, що не служиш. А ти ж був у червоній Гвардії... Я тобі кажу сурйозно: сьогодні ж виберись.
— Та що ти вороною кракаєш, Уласе Сидоровичу ? Еге ж, еге ж... Ти вже кажи прямо: заважаю я тобі?
— Моя хата скраю. А щоб завтра тебе не було. І от іще що. Ти там "захопив мої шість десятинок і скосив на їх траву, то я заберу в тебе конячку. Мені сина треба виряжати...
— Уласе Сидоровичу, так не годиться! Еге ж, еге ж... Варивода випрямився й хижо блимнув очима:
— А ти ще, побалакай мені!! Більшовицька наволоч!
І з тим вийшов, попрямував до хліва, вивів Коропову конячку й повів з двору. Уляна заголосила. Демид мовчки ворочав у голові важке каміння.
— Ти от що, Улянко... Ти не того... Збери там потихеньку всяку хурду — мурду... Щоб сусіди не помітили. Еге ж, еге ж... Та обряди дітей.
— А коняка ж?..
— То вже не твоя справа.
Уночі Короп викрав свою конячку, захопивши разом і хазяйську на підмогу. Забрав сім'ю, поклав на воза сяке — таке майно й припаси, свиснув старого Рябка й подався на Троїцьку. Навмисне обминув Слав'янську, куди тікали всі, бо знав, що хазяїн ранком улаштує туди погоню. Під самою Троїцькою випряг із голобель хазяйського коня, нашмагав, та й пустив його назад.
— Біжи до хазяїна... Щоб не гавкав, що Короп злодій. У Слав'янській збилося кільканадцять тисяч біженців і
близько 16 тисяч червоних бійців. З Катеринодару, з Тимо-
шівської, з усіх околишніх станиць спішили сюди козаки хмара-хмарою, насідаючи на червоних. Командир слав'янської колони Ковтюх вирушив на Кримську та Верхньо-Баканську. amp; бік Новоросійського. Це була не армія, а велике переселення народів. Рипіли вози з дітьми й майном, ішла худоба, гнали свиней і овець, пленталися старі й малі з котомками. А між ними й навколо їх ішли бійці — партизани різних загонів, най-частіш — безпардонна вольниця, що не звикла до команди Й дисципліни. Поміж кіннотою звертав на себе увагу стрункий і витриманий загін із бідніших козаків, що виступив за спільну справу з братами — городовиками.
У Троїцькій обози біженців кинулися до переправ під огнем ворожої артилерії. Білокозаки шалено лізли проти багнетів і кулеметів на мости. Короп похапцем витяг із воза гвинтівку й наказав Уляні:
— Не відставай від інших.
Сам побіг ту^и, де грізніше ревли гармати й строчили кулемети. Після бою вернувся з конем у поводу.
— Ну от... Тепер узяв собі не з чужого хліва, а з бою... Еге ж, еге ж... Буду привчати до голобель, та й нехай везе. Ти ж того... Ти вже сама якось тут. А я — до Слав'янського
полку. к 4 *~*
У Верхньо — Баканській колона Ковтюха з'єдналася з колоною Матвієва, що прийшла з Варениківської. Всього стало близько 25 тисяч бійців і ЗО гармат. Вирішили відступати берегом моря на' Новоросійске, Геленджик, Туапсе, а звЦхи— через гори, сошою, понад Армавір — Туапсінською залізницею.
Страшний цей шлях для армії, в умовах бойового оточення. На вузенькій бинді морського берега, одгородженого крутими, дикими горосхилами Кавказького кряжа, а ще й більше далі, між суворими скелями гірських перевалів, на кілька сот верст — жадних припасів.
Та не так лякав голод, як видима смерть позаду. Таманська армія багнетами прокладала собі путь і одбивалася від погоні. За нею з усього Чорномор'я сунули козацькі загони, а навперейми, залізницею Катеринодар — Новоросійске, йшли дені-кінські полки. 25 серпня таманці минули Новоросійське, тікаючи далі без відпочинку, падаючи з ніг від утоми. Другого дня місто захопили денікінці й розстріляли та перевішали близько 20 тисяч душ. Порубали всіх поранених і хворих по санітарних поїздах і лазаретах. Поставили на .майданах шибениці й зганяли до їх по 300-500 душ, вішаючи за чергою на очах засуджених. А ночами візники звозили купи трупів у море.
Таманські загони, обтяжені біженцями, тікали трьома колонами далі й далі/ Від Новоросійського пристало до їх кілька тисяч матросів, дезорганізованих і буйних. їх потроху приборкала сувора дисципліна бойового походу. 27 серпня в Геленджику обрали на командира всієї Таманської армії
15 П. Каоельгородсьхии—Шурган из
відомого в Таманщині бойовика-матроса Матвієва. Він із своїми партизанами бився з німцями на Україні, відступив на Кубань і тут продовжував боротьбу й не раз колошматив 58-й Берлінський полк. Першою колоною пішов загін т. Ковтюха, сміливого, рішучого, талановитого командира, колишнього офіцера з бідняків-городовиків станиці Слав'яяської.
Все спасіння тепер полягало в швидкості. Ішли вдень і вночі, ледве давши кілька годин перепочити. Другого дня колона Ковтюха була вже за 50 верст в Архип — Осиповській, де розбила білий десант і пішла далі. В Туапсе їй загородила дорогу грузинська дивізія. її позиції на Михайлівському перевалі вважалися за неприступні.-Тут на кам'яних чотириса-женних кручах 16 гармат і кілька десятків кулеметів стерегли вузеньку биндочку соші, поміж двома стінами, звідки мала вийти таманська армія. Обірвана, боса, голодна колона Ковтюха нічною атакою взяла неприступні позиції; продравшись козячими стежками, обійшла місто з півдня, захопила порт, змела грузинську дивизію, взяла 16 гармат, десять кулеметів,., кілька тисяч гарматнів і 300 тидяч набоїв до Гвинтівок.
Але бойові обставини гнали армію далі й далі, через гори, до своїх. Що швидше, то більше надії на успіх, щоб дені-кінці не могли замкнути її в кам'яних коридорах гірських перевалів, з Кубані й з моря.
Обози біженців пройшли до Туапсе понад 250 верст важкою кам'янистою дорогою та пісками, під палючим південним сонцем. Худобу поїли. Третина коней подохла з голодухи й утоми. Люди, обірвані, засмажені, виснажені, брели з оклун-ками Й дітьми за плечима. Проте, після коротенького відпочинку вирушили далі, в гори,.— швидше, швидше до-своїх.
Вузенька соша гадюкою випиналася на узгір'я, поміж убогими полями знятої кукурудзи. За ними хмурі, суворі, кам'яні стіни ледве розступилися, щоб пропустити ущілинами вузеньку, але довгу-довгу бинду людей. Камінь і небо. Камінь і спека. Тільки містинами—невеличкі гірські долини, з убогими перелісками, де попадалися дикі кислиці.
Ішли, не спиняючись, щоб швидше вийти з голодного краю, за перевали. їли траву, коріння, зелені кислиці. Жували хворими закривавленими яснами стебла кукурудзи для дітей. Мерли діти, дохли коні. Діди, батьки й матері перекладали на власні плечі деяке майно й малечу та йшли, йшли, з малими перепочивками далі й далі, вище й вище, падаючи з утоми. Одяг порвали на лахміття, взуття стерли на клапті. Півголі й босі ступали порепаними, в кров порізаними ногами.
Над валкою стояв слабий дитячий писк і стогін хворих,, що тонув у рипінні коліс, у гармидері натовпу:
— Ма-мо!.. їсти!..
— Голубчики... пити!.. Хоч краплиночку!..
Бійці були не кращі... "Чорна хмара",— так прозвали біл генерали цю дивовижну армію. "Чорна хмара" сунула через гори, спасаючи своє життя й гартуючись до дальшої жорстокої боротьби.
Короп виснажився й захворів на малярію. Ішов з Улянкою за своїм возом, чорний, як мара, ледве плентаючись. Плоха селянська конячка давно здохла. Добрий козацький кінь уїздився в голоблях і падав з ніг під порожнім возом. Жалко було кидати бідняцькі манатки, нажиті з діда — прадіда, але все поскидав Корощдорогою. Тільки б дітей довезти. Трійко.
— Мамо!.. їсти!..
Давко всі сльози виПлакано й жалі задавлено. Очі горять божевіллям і в сердці камінь. Понад дорогою — виснажені, хворі матері плазують на колінах і молять сльозами кривавими: ^
— Хоч дитинку візьміть!.. Пожалійте на бога!..
Мимо, мимо! Зціпивши зуби йдуть мимо люди й падають далі з своїми власними дітьми.
Клали старих, ізмучених людей осторонь, під скелями.
— Таточку.. простіть!.. Голубчику... не кляніть... Приміла б, на спині тягла вас, рачки б плазувала... дак несила моя!.. Сама ось — ось упаду... Дітоньки ж мої, дітоньки! Таточку мій ріднесенький!
— Не плач... доню... Іди... Нічого: мені вже — не довго... Як прийдеш до землі... хрестянської... не забувай... Дітям — онукам розкажи ... як умирали... за волю.
Ішли далі, не оглядаючись. Камінь навкруги, камінь у серці. Кидали немовлят при дорозі, щоб спасти старшеньких. А мертвий шлях усе вище й вище гадюкою. Тисячі коліс риплять, коні з сил вибиваються. Плачуть діти, стогнуть хворі,— нічого не чути. Все зливається в єдиний гармидер: чорна хмара йде.
Короп з Уляною ледве пленталися за возом, підпрягаючись на кручах, підпихаючи воза.
— Но, конячко!.. Но, любенький!.. X — р — рясь!!!
Коняка впала, висолопивши язика й кривава піна бризнула на сошу. Байдужий потік людський поплив мимо.
— Демидику!.. Голубчику!.. Ой пропали ж ми тепер, пропали!..
— Людочки. . поможіть!.. Ріднесенькі... пожалійте!.. Хоч одну дитину візьміть на воза!
Мовчки, з кам'яними обличчями й невидящими очима минають люди. Коні ледве йдуть і падають... падають...
Уляна поставила щ ноги слабенького семилітнього Василька. *
— Іди мені... Іди синку, не плач... Та не плач же, каторжний, не рви мого серця!
Двох меншеньких узяла на руки. Почепили сакви. Короп витяг із воза гвинтівку.
— Покинь. Демиде... Не донесеш.
— Мушу донести... Еге ж, еге ж... Ще спереду ворог жде.
(Продовження на наступній сторінці)