Вишневий. Чуєш, Макаре?
Макар. А господи!.. Чую...
Вишневий. Віриш тепер?
Макар. Та... вірю.
Вишневий. Ну?
Макар. Пишуся.
Вишневий. А мене за сторожа. Ніхто-бо так не встереже, як я. Як місяць, ходитиму й світитиму очима своїми — на кожну соломинку. На перелазі стану, минуле спом'яну, за перелаз гляну, аж до моря. (Уявивши, що він біля перелазу). Ой, оберніться, мої ви мрії, на білі кораблі! Приплиньте ви до мого берега, приплиньте із-за моря!.. Та привезіть мені їсти й пити, хорошенько походити.
ІІ
1
Зібралися комунари на загальні збори, мовчазні, похмурі, смутні. Важко підвівся Лавро:
— Порядок денний сьогоднішнім зборам пропонується такий: перше — про ліквідацію комунальної кухні...
Вибухли голоси. Хто запропонував?
— Хай сам скаже!
Макар (підвівся). Я подав думку, що не треба нам комунальної кухні. Лучче буде, коли кожен собі харчуватиметься окремо...
X и м а. Чи не вам одному заманулося цього?
М а к а р. Не мені одному. (Повернувся до тих, що поруч сиділи). Правду я кажу?
Вирвався голос. Борщ який!
Баба Лукія (набралася повітря). І-іх... А який?
Макар. А такий, що як служив колись по людях, то кращий їв.
Підхопили:
— А хліб!
— Не хліб, а замазка до вікон!
— Хоч коники ліпи!
Баба Лукія. Дозвольте слово! Ой, не можу, не можу я цього й чути! От, їй-богу, ще ні разу, скільки мого віку, не спекла я й півглевкого хліба. За чоловіком була, у просвірниці служила, у заїжджому дворі, у лікарні, в станового жінки, у бараках, у писаря, в мірошнички, у пивнички, в Явдокії Марковий — вже ж яка покійниця була на хліб вередлива: і окрайчик щоб хрускотів, і шкуриночка тоненька, бочечок рум'яний, і щоб пахтів та щоб яснів,— а спитайте в неї, чи хоч раз спекла глевкий я хліб? Та язик у тебе глевкий, трясця твоїй матері, з його ліпи коники! Я скінчила.
Макар. Сказала б краще: хліб глевкий — на зуби легше, а то наговорила. Та не про хліб річ. Я, наприклад, хочу, щоб кожне харчувалося так, як йому хочеться. Бо, наприклад, мені борщу хочеться, а комунальна варить куліш, завтра кулешу захочеться — комунальна варить борщ.
Хтось (додав). Та в салдатах краще було, а ми ж тепер не тринадцята рота, а комуна, кажуть!
Лавро. Так, Макаре, то не лихо, що хліб вийшов глевкий,— трапляється, а лихо, що дехто з нас ще на ідеологію глевкий. Та по дорозі до соціалізму, ви знаєте, що тая комунальная кухня визнача? (По паузі). Половину дороги, от! Себто — хто доїхав до комунальної кухні, той доїде і до соціалізму. І голосую. Хто за комунальную, підніміте руки!
Микитко. Р-раз!
X и м а. Щоб не тільки в нас була, а по всіх світах!
Кожне слідкувало й числило руки.
Макар (на цигана). А ти куди ото? Опусти руку! Ти ще не член. Циган. Гуто ж скупий — і попробувати не дасть! X и м а (почислила двічі. Упав голос). Шість. Лавро. Хто не хоче комунальної?
Знову кожне слідкувало й числило руки.
X и м а (знов почислила двічі). Шість.
Тиша нависла. Застигла. Що скаже Лавро.
2
Раптом у дверях:
— Бонжур, камаради! Можна, делегації?
Оглянулись комунари — у дверях Ахтительний; За ним стали Максим і ще якийсь чоловік.
Лавро. У нас зараз загальні збори. Будь ласка, заждіть там, в бібліотеці.
Чоловік, глянувши, що нема ікон, надів шапку.
Ахтительний (вийшов наперед). Нам саме й треба до всіх вас екстрено, до всії комуни. Справа дуже негайна ще й до того інтересна.
М и к и т к о. Чи не пір'я привіз дерти?
Ахтительний. Же вуа одразу недисциплінованого елемента ще й крикуна. Колись такі крикунці, може, й до діла були, а тепер Радянській нашій владі од них тільки одна шкода. Як ви думаєте, камраде голова?
Лавро. Кажіть, чого приїхали?
Ахтительний. А того й приїхали, що тепер не крик революційній нашій партії та владі потрібен, а навпаки — тихий труд і шанобливе поводження ось таких, наприклад, колективів, як імені товариша Посунь-ка, себто нашого, що його дозволено заснувати нам, прирізавши од вашої комуни сорок десятин землі, себто по ярок, і взявши в оренду вам ізвісного млина, який стоїть і не меле, тоді як Радянській нашій владі аж кричить — молоти треба.
Лавро (в тон). Словам вашим не ймем віри, покажіть, будь ласка, писані радянські основанія.
Ахтительний. Будь ласка, ще й авек плюзір, як кажуть французи. Вуасі вам писані радянські основанія, вуасі печатка — серп і молот, підпис, номер, місяць, рік. (Лукаво). Стривайте!.. А не порвете?
Лавро (глянув на його). Зразу знати, з ким водились та з ким звикли діло мати. Ми не такі. Комуна ми!
Ахтительний. Пардон, я й забув... що ми маємо копії. Же ву прі. (Подав папери).
Лавро (передав Микиткові. Офіційно). Прочитайте, товаришу секретар!
Микитко (почав читати). Громадянам хуторів Яривчанських Г. Ахтительному, Т. Щербі, П. П. Кислякові, М. Кошарному (захвилювався), себто Максимові Кошарному... (глянув на Мотроньку)... дозволити заснувати с.-г. колектив імені товариша Посунька, виділивши для цього сокупний участок землі, рівний їхнім трудонормам, з запасного фонду с.-г. комуни імені Комінтерну сорок десятин...
Хима. Нашої землі?
Баба Лукія набралась повітря.
Голоси. Сорок десятин!
Микитко. Що на захід од ярка і по ярок...
Голос. Кращої землі.
Хима. Сорок десятин! І ставок! Та що ж це таке? Де ж ми садок тепер будемо садити?
Микитко. Не можу далі читати, бо млина, тут пишеться, їм в оренду вже передано, товаришу голово! Баба Лукія мовчки видихнулась.
Лавро. Дай сюди! (Перечитав. Обдивився штамп, печатку, придивився до підпису, навіть папір пальцями помацав).
Чоловік. Не мніть і не тріть, бо справжні, радянські...
Лавро. Гм... (Вийняв хустку, витер лоба, потому вийняв годинника, подивився,— зморшки хвилями лягли на лобі).
Мотронька (раптом виткнулась). Дозвольте сказати... (Видно, слово вирвалось зненацька, бо зразу засіклася, потім — бачить, що мовчати вже не можна, доказала з перепинками). Хоч і радянські вони, та не по-радянському їх здобуто... Я знаю!.. Не по-радянському, їй-богу...
Максим насупивсь. Кинув оком на Мотроньку. Хотів щось сказати, та тільки хмикнув та переступив на другу1 ногу.
Лавро. Слово має товаришка Мотря Гудзівна.
Мотронька. Я чула... Мені якось Максим вказав...
Максим.. Я?
Мотронька (не дивлячись на його). Авжеж... Ти ж казав, Максиме, як то хитро викрутив у городі землю Ахтительний. Я думала, чию, а воно, виходить, нашу...
Максим. Я тільки той... сказав, що дуже розумно виклопотав для нашого колективу Гаврило Павлович... Та що ж тут такого?
Мотронька. А як їздив він та як хитро...
Ахтительний. Пардон, як я їздив у город та як колектив клопотав, ти про це, може, чула? Про це? Дак про це сам я розкажу, коли хочете, камради! Мон діє, хіба це секрет чи тайна яка! їздив у город, ходив по установах, навіть до знайомого чоловіка з просьбою удався, і попервах нічого з моїх клопотів не вийшло, як не вийшло й з ваших, коли ви просили пшениці на насіння. А знайомий, сучий котик, просто одмовився. Так я тоді, угадайте, до кого махнув? Ну? І ви не вгадаєте?.. У виконком до секретаря. Прийшов до його, до сучого сина, та й кажу: дозвольте познайомитися,— Ахтительний, колись був у кулаках, а тепер червоний. Ну?.. (Обвів усіх веселим, хитрим оком). Можна, питаю, і нам про соціалізм старатися чи забороняється? Коли можна, то дозвольте одмовитись од індивідного господарства та й скластися в колектив. У комуни, що поруч з нашими хуторами, земля, кажу, гуляє, а в паровому млині горобців та мишей повно...
Голоси. Правда!
Ахтительний. Оддайте нашому колективу хоч десятин із сорок і паровий млин бодай, кажу, на пробу, то ми хлібом обсипемо нашу Комуністичну партію... (До Мотроньки). Ти про це хотіла розказати, ма фуель, здається, по-французькому? Гай-гай! Жаль,— нема часу гулящого, а то б я тобі розказав про все до краю, як крутили наше діло в земвідділі та як я його викручував, та нехай вже другим разом. А тепер ми ось про що приїхали сказати вам, камради. По щирості! Хазяйнувати так, як колись ми хазяйнували, себто бути кулаками, тепер невигідно, бо немає з цього зиску.
Чоловік. Настраждались! Годі!
Ахтительний. Хочемо і ми тепер, товариші, по-людському пожити, себто собі на користь і Радянській владі на втіху. Отже, прочитайте ці папери і вчиніть так, як тут пишеться: одмежуйте нам сорок десятинок, оддайте млина — і нехай живе комуна ваша, хай живе трудовий колектив імені товариша Посунька! Ура!
Лавро (спокійно). Землі вам не одмежуємо, млина не дамо — от і вся наша резолюція.
Ахтительний. Ля тет! Ви прочитали? Папери?
Лавро (подививсь на годинника). Сімнадцять на першу — пора кінчати збори. Землі вам не то що живим, а на смерть, на яму попросіть — не одмежуємо!
X и м а. Не дамо!
Чоловік. Оддасте!
X и м а. І пригорщі не дамо!
Микитко. Вилазь, Яшо! Зараз атакою рушимо.
Лавро. Організованість, час і дисципліна, себто не займай! (До Ахтительного). Поїхавши в город, думаєш, що справді здобули землі? Не така вона легка, щоб так легко до рук попадала. Не в город ми їздили її здобувати, а до Перекопу, аж за Перекоп той ходили (показавши на цурупалок ноги) і ось чим здобули її! Бачиш?1
(Продовження на наступній сторінці)