Завжди хвилююсь, коли бачу агаву: сіру корону твердого листу, зубатого по краях І гострого на вершечку, як затесаний кіл. Розсілася по терасах і коронує скриту силу землі.
Або її цвіт — високий, до щогли подібний зелений стовбур з вінцем смерті на чолі.
Бо така таємниця агави: вона цвіте, щоб умерти, і умирає, щоб цвісти.
Ось вона — та, що вічно мене хвилює, що тільки раз розцвітав квіткою смерті. Сиза серединка міцно згорнулась і в муках, зціпивши зуби, одриває од серця листок за листком. Закаменіла на каменистому ґрунті і прислухається з жахом, як росте, стигне і рветься з неї дута.
І так роками.
Там десь, глибоко, під сірим дзвоном коріння, щось вистигає таємно, витягаючи силу з серця землі, а агава з одчаєм стулює листя, немов почуває, що родини принесуть смерть.
І на кожнім листку, який я болем одриває од серця, лишається слід од зубів.
Все має пору, для всього приходить свій час.
І для агави. Те, що таїлося в ній, продирає нарешті тісні обійми і виходить на волю, як велет, несучи на могутньому тілі, яке може зрівнятись хіба з сосною, цвіт смерті.
Обвіяна вітром, ближча до неба, агава бачить тепер, чого не бачила перше. Вона бачить море і скелі, перша стрічає схід сонця, остання ловить червоний захід, а вітер шумить коло неї так само, як і в короні дерев.
Сизі листя в’януть тим часом під нею, одхиляються, як недужі, по них стікають дощі, сипі зуби мертво блищать на сойці, корона сохне і м’якне, наче ганчірка, а квітка на високому пні вітає сонце і море, скелі та далекі вогкі вітри гордим і безнадійним привітом засуджених п е р е д ч а с н о на смерть.
Одчиняючи вранці вікно, я раз у раз бачу ряд цвітучих агав. Стоять, стрункі і високі, з вінцем смерті на чолі, й вітають далеке море.
Ave, mare, morituri te salutanti..[5]
[1] Buon giorno! (італ.) — Добридень!
[2] Shall we have time before breakfast? (англ.) — Чи маємо ми час перед сніданком?
[3] О, уеs!.. (англ.) — О, так!
[4] Назва мосту.
[5] Ave, mare, morituri te salutanti.. (італ.) — Будь здорове, море, ті, що йдуть на смерть, вітають тебе!..