Жінки повз нас таскають на головах камінь. Вони вітаються з дідом. Рибалки зсувають у воду човни, повні брунатних сітей, і кричать щось Джузеппе. А він наливає собі вино, прижмурює око і ловить червоне світло у склянці.
— Щасти і вам мадонна!..
Голений патер у волохатім брилі, наче стрижений пудель, підбирає чорну сутану, блискучу на ситих стегнах, щоб перескочить калюжу. Джузеппе ставить на землю вино і побожно здіймає берет. Подихає вітрець. Далекі барки розпускають вітрила. Весла блищать. А море так задиристо хлюпа у берег, так принадно дзвонить в човни!..
Джузеппе сміється. Він уже знає, чого я хочу.
Шурхнула барка по мокрім пісочку і загойдалась.
— Куди?
— Просто на сонце!
Берет горить, обвітрені руки на веслах, а весла — як крила в блакиті. Ми летимо. Я принаймні маю таке враження, може, од синяви, що кругом обгорнула: вона над нами й під нами, спереду, ззаду, з боків. Навіть повітря здається блакитним. Чи я не був уже птахом колись?
Весла несуть нас, як крила, солоний вітер надува легкі, хто знає — в морі чи в небі — ключем вилітають назустріч вітрила барок, вільних, як птахи. Я відчуваю крила за плечима у себе.
Джузеппе співає. Він тут більший хазяїн, ніж на землі. Він, певно, подумає, перше ніж скаже, від кого родився: од жінки чи од морської хвилі. Старий оддав морю сина і внука, зате скільки підняв з його глибини! Хто б те злічив!.. Море било і гризло його, як прибережну скелю, він став шорсткий, як губка, просолився, наче канат, але душа голубіє у нього, як море в годину, і очі ховають проміння сонця. Він знає всі вісім вітрів, як братів рідних, розуміє мову неба і моря і збира рибу, наче плугатар хліб з поля, наче сам він засіяв нею морську глибінь.
Ми часто випливали удвох на рибу. Вдень і вночі. А скільком штучкам навчив мене Джузеппе! Ми брали горщик, повний каміння й принади, і опускали на мотузці на дно. Лиш поплавок лишався зверху. Там незабаром загніздитися мала, як вдома, восьминога потвора — спрут, і коли його витягали, він обвивав лапами руку, присисався до неї і жер нас розлюченим оком. Але Джузеппе пеньками зубів перегризав йому шию — і був кінець: на днищі човна валялась тільки противна, як кисіль, маса. Ми ловили неводом, вудкою, на гачки. Витягали червоних колючих чортів, блакитних морських в’юнів, плескатих півнів і голку-рибу, що блищала на сонці, як гострі наточені коси.
Коли море рябіло, Джузеппе капав у нього оливу. Тоді ми дивились крізь жовту пляму, мов у віконце, до самого дна. Бачили білі піски, таємниче хитання морських подорослів, життя їжаків, ліниве повзання крабів, підводні печери, забави, спочинок і бійки риб. Щохвилини світились веселкою риб'ячі очі, як оправлені самоцвіти, всякими барвами грали хребти і ворушились пащі, завжди голодні. Все се була здобич Джузеппе.
Він навіть особливо живився в ті дні, коли рибалив. Кривим ножем, своїм товаришем вірним, одколупував скойки од скель, висисав перламутрову слизь і зажмурював од вдоволення очі. Ковтав живі креветки, дрібненькі рибки, і одкушував ноги у молодого спрута, хоч той не давався та хапав за язик. Все се були його любимі "фрукти". Підохочував і мене. Але я не дійшов ще до того.
Тепер він співає. Червоне вино грає у його жилах, берет палає на сонці, а руки злились з веслами в крила і ріжуть ними блакитні простори. Ми летимо. Під нами синя глибінь, над нами така сама високість. Далекий острів заліг хмарою в небі. Свіжий вітер щипає щоки і надуває легкі. Ми летимо...
* * *
Вона приїхала ранішнім пароходом, перед годиною, може, не більше. Бо інакше я б уже бачив її.
А подумав про се я через те тільки, що ми стрілись очима.
Досі наші очі спочивали на морі, чужі, далекі, як дві лінії рівнобіжні, що пішли в світ без надії зійтися.
Під нами бігла до моря цвітучі цитрини, а помаранчі наче зірками обліпили чорні корони. Солоно дихало море.
Я ще раз озирнувся на неї.
Свіжий матовий профіль повернувся поволі, і знов її очі впірнули в мої.
Француженка чи британка? Ні, певно, американка.
Грубі німецькі бочки, налиті пивом, зі значками туристів і з порохом на ногах, одділили мене від неї. Заходжу з другого боку і стаю ближче. Бачу, як тріпає вітер блакитний кінець вуалі по сірих скелях, помічаю подорожню торбинку й золоті волосинки за вухом.
Гляне чи ні?
Ціла вічність минає. Не ворухнулась.
Що їй, справді, до мене або мені до неї? Повертаюсь спиною і роздивляюсь Monte Solaro, поросле кущами. Треба колись забратись туди. Пішки чи на ослі.
Які очі у неї? Не встиг роздивитись.
Невже не побачу?
Мені здається, що вона ворухнулась, збирається йти.
Кидаюсь в натовп, занадто поспішно, і наступаю комусь на ноги.
— Ах, вибачайте!..
Протискаюсь плечем і стрічаюся з нею.
Наче фіалки після дощу.
Темні, м’які, блискучі. Глянула і закрила.
Тепер — кінець. їду за нею. Куди вона — там і я буду.
Роблю байдужу міну, роздивляю наче будинки, але бачу тільки блакитний вуаль, золоті волосинки на шиї і дрібні каблучки з-під спідниці.
Озирнеться чи ні?
На повороті стає, розглядає якусь рослину і повертає до мене лице...
Тепер ми знову над морем, і знову паші очі бродять по синій пустелі, але в мене є певність, що вони й там стрітися можуть.
Бо я хочу глянути в них.
Не піддається. На лівій щоці сходить легенький рум’янець, але очі уперто на морі.
Втрачаю вже терпеливість. Я мушу їх бачить.
І раптом цілою вагою вони лягають в мої з нетерплячим питанням:
— Чого ти хочеш?
— Кохаю...— запевняють мої.
Її очі не знають, що одповісти, і мрійно починають пестити скелі, берег, блакить.
Тим часом я розглядаю ніжну лінію шиї, м’який виріз на грудях, залом на руці, такий чистий і свіжий. Знаю, що пальці у рукавичках — як пелюстки троянди. Все воно укладається в мене, вростає, наче роками я його бачив і милував.
І коли ненароком неначе розкривав на мене свої вогкі фіалки, мої очі впевнено кидають в них:
— Ти моя.
Вона ще не знає "чия", вагається трохи.
Але я не вагаюсь і жду лиш, коли ми поглянем на себе.
— Ти моя.
Тоді її очі раптом розкривають свою променисту безодню, готову мене поглинуть, і твердо говорять:
— Твоя.
— Навіки?
— Навіки.
Хіба ж може бути інакше? Стоїмо на тій самій землі — ледве десять кроків між нами,— одно сонце нас в’яже, ті ж краєвиди входять у нас, і навіть тіні наші зливаються разом.
Ми то купаємо очі у морі, то очі в очах...
Нас тільки двоє на світі. Що нам до інших? Але звідкись з’являється третій. Як хмарка, що десь узялась і погасила сонце.
Міряє землю худими ногами в панчохах, схиляє біля неї на поренчата свій англійський костюм і виймає бінокль.
Щось говорить до неї, наче давній знайомий, передає бінокль.
А вона взяла!.. А вона взяла!..
Приклала м о ї фіалки до того самого місця, де перед хвилею були очі чужого, наче нічого не сталось.
Ні, я не можу бути спокійним.
— Шановний пане!
Ні, се обурити може. Я вже киплю.
— Шановний пане! Хто вам дав право поводитись так? Чи тямите ви, що се з вашого боку нахабність?..
Він десь розуміє мову моїх очей, бо повертає обличчя до мене і кидає здивований погляд. Потому байдужно одводить його назад. Ну, чорт із ним!
Але вона? Що недавно присягалась мені: навіки!.. Доволі щоб з’явились якісь худі ноги і англійський костюм... Ось вона — вірність жіноча.
Чую, що я ревную. Повертаюсь до неї плечима і даю собі слово, що між нами тепер кінець. Любуйся своїм британцем... Навіть не гляну. Мене більше цікавить краса природи, вічна і незрадлива. Не обернусь нізащо. Хоч би ти плакала, хоч би благала. Нізащо...
Чую погляд на шиї. Він мене тягне. А може, то тільки здається... Вони десь так захопились одне одним, що я для них не існую. Хіба обернутися раптом і накрить голубків? А яке мені діло до чужого кохання?..
Проте обертаюсь, цілком холодний, і стрічаюсь з її очима. Такі покірні, благаючі і невинні!
Тоді я од серця все вибачаю і все забуваю.
— Любиш?
— Кохаю.
Тепер знов ходжу за нею. Де вона — там і я невідступно. На британця — ані тіні уваги.
Він не існує для мене. Іду оддалік, за блакитним вуалем, або назустріч, щоб глянути в очі. Вона вибирає картки, я теж купую. Вже повні кишені. Розглядав вітрину — я стою поруч. А все для того, щоб зловить погляд, кинутий потай, лукаво, через голови людські. Так сонце часом просуває своє проміння крізь дощ.
Вже день скінчився, засвітилася ніч, а я ще на ногах. Де вона — там і я. Вона вже втомилась, пора б їй спочити. Востаннє, при світлі зірок, заглядаю їй в очі.
— До завтра? — питають мої.
— До завтра....— відповідають фіалка.
— Моя?
— Навіки.
А завтра, ще не розвиднілось добре, біжу на вчорашні стежки. І раптом, не добігши, спиняюсь. Мене затримує запах пароходного диму. Я знаю... я певний, що її вже нема. Вона од’їхала ранішнім пароходом. Ось він ледве Сіріє на сірому морі, навіть дим вже розвіявсь.
Стою на дорозі і втягаю у себе той легкий запах.
Се все, що лишилось од мого роману...
* * *
(Продовження на наступній сторінці)