— Чи краде, питаєш, жид у жида? А хіба Бродський, Терещенко, Скоропадський і сотні, тисячі таких, як вони, не однаково крали і крадуть у нас? Не однаково, питаю?.. Тобі, бачу, просто запахла жидівська кров... Не турбуйся, ти ще, може, встигнеш наздогнати інших!.. Бродського не вкусиш — він далеко і дуже багатий, ну, а кусати такого, як сам,— невелика честь!..
Крива усмішка застигла на блідому обличчі чорнявого. Він мовчки сів на лутку вікна.
До нього, бачив Гандзюк, підходили червоноармійці... Усі, здавалося, забули за Гандзюкову крадіжку, ніхто вже й словом не згадував про неї, бо всі гаряче доводили Аронові, що паршиву овечку можна зустріти скрізь...
Хіба вони не разом з ним зустріли грудьми кінноту генерала Шкури, хіба не їхній полк на третину загинув у бою?.. І хіба не вони — смертю кращих своїх товаришів — затримали прорив фронту?.. Умовляли: не треба сваритися, бо невідомо ще, яка доля чекає на них...
— Мені, товариші, легко вгадати свою долю: я — жид,— була коротка відповідь. І ще дякував гаряче й щиро, що заступилися...
Тепер цей чоловік, що так вразив був Гандзюка своїми думками, знову стояв перед ним: блідо-жовте якесь обличчя і кумедно підголена густа борідка — клиночком, наче в цапа.
— Ти з бідняків, правда? — поспитав він.
Диваком видався Василеві, коли зробив таке запитання. Але він все-таки відповів, ніяково й сором'язливо:
— Ну, а ти як думаєш? З голих як бубон! — І засміявся. "До чого це він?"
— Я так поспитав,— виправдувався єврей,— бо жив колись у містечку і добре знаю, що з добра не підеш з рядном снопи красти! Ти не ображайся на мене... Я тільки хочу, щоб ти — а ти ще молодий і житимеш — побачив, де лежить правда.. Повір мені, це не так легко, як іноді здається...
— Гандзюк! — гукнули за дверима Василеве прізвище.
— Гандзюк, кашеварный герой! — повторив хтось, одмикаючи
двері.
І Василь, стрепенувшись усім тілом, рушив до дверей. Усі заарештовані підвелися на ноги, по-військовому вирівнялись і так стояли у німій тиші.
Глупа ніч. У вікно видно було, як Чумацьким Шляхом у безвість ринуть зорі... '
* * *
Гришку допитували першого.
Край столу сидів штабс-капітан Мічугін; поруч нього — похмурий поручик гвардійського полку з великими, золотом шитими, орлами на плечах.
Поручик урочисто, наче якісь військові регалії, витяг з піхов блискучу шаблю й поклав її на столі.
З такої церемонії усміхнулись бувалі й досвідчені унтер-офіцери; вони сиділи на лавах, у глибині кімнати, готові кожну мить до послуг; між ними — на самому краєчку лави — Карпо Смолярчук. Унтер-офіцерів було небагато: чотири-п'ять чоловіка.
Коли один з-поміж них — дужий тілом і лютий з обличчя — привів Гришку за вухо аж до столу, то всі присутні не втрималися, щоб не розсміятися...
Тільки суворий погляд штабс-капітана Мічугіна стримав цей сміх.
— Ну-с, товарищ вор: быстро, ясно и только правду! — звернувся штабс-капітан до Гришки.— Рассказывай, как на исповеди, что и как!..
— Я зараз... Усе як було...— захлинаючись, говорив Гришка. Він не зводив очей з блискучого леза шаблі і молов з переляку
усе, що тільки попадало з пережитого на язик... Так, вони хотіли придбати удвох з братом гармонію...
— Играть хотели? — перебив його запитанням штабс-капітан. ...Ну да, таку ж, що грає! Грошей нема, бідні вони, а в Смолярчука, казав йому Василь, з горла пре... І тоді вкрали копу проса — от і все. Тільки не бийте його, він сказав усю правду, нічого не втаїв!
Карпо Смолярчук на носках підвівся з лави, поправив собі коміра на горлянці і знову сів.
Мічугін усміхнувся до гвардійського офіцера, що все бавився блискучим лезом шаблі: краяв на маленькі клаптики білий аркуш паперу. Поручик гвардії байдуже слухав Грищине варнякання і навіть дивувався трохи, яка ото охота Мічугіну випитувати та деталізувати найдрібніші, здавалося, речі? Мову цього хлопця, коли сказати правду, він теж розумів дуже зле: "Какие дикари живут в России..." — подумав поручик.
Але його мислі урвав несподівано Мічугін.
— Нет, интересно,— сказав він,— ты послушай только: ведь даже из таких рождается большевизм! Я говорю совершенно серьезно. Гармонию, видите ли, нужно покупать не трудом, а воровством.
Смолярчук в понятии этого гаденыша — буржуй!.. Кровь его, как говорят комиссары, пьет! Знакомые песни: Смолярчуку — с горла прет... Слова-то какие, а? Ну, а помещик, конечно, чудо-юдо! Это — зависть и жадность раба. Если хочешь, это та же концепция мыслей, что и в нашей иногородней сволочи на Дону!..
Мугируваті унтер-офіцери хитнули головами: правду говорить штабс-капітан Мічугін!
Поручик, стомлено усміхаючись, заперечує:
— Оставь, ты хватил уже через край! На Дону ведь совершенно иные условия... А большевизм — гораздо глубже...
Мічугін хитає головою.
— Да, иные,— говорить він,— но зараза-то одного происхождения?..
І тоді вдруге, з ноткою злоби у голосі, перепитує Гришку:
— Гармонию, говоришь, собирались купить и пошли на воровство?!
Гришка отетерів з переляку: до чого це вони підкопуються? І Дон-ріка, і більшовики, і гармонія?.. А сам він, ввижається, наче стоїть оце глупої ночі на могилках, коло тих чорних куп, і з трепетом слухає, як бреше на місяць лисиця. Моторошно блищить йому на столі лезо гострої шаблі.
— Ну, да, гармонію,— поспішає одказати Гришка.— А коли б зосталося пудів зо два, то собі на кашу здерли б...
Мічугін розводить руками:
— Кожу содрать с тебя мало! — кричить він на всю горлянку.— Понимаешь ты это, идиот?!
І він б'є хлопця по зубах — дзвінко, наодмаш.
— Брось,— стримує поручик,— а то он наделает тебе каши здесь!..
Гришка, спльовуючи кров з прикушеного язика, запхикав; голосним сміхом заіржали унтер-офіцери: уперше довелося зустріти такого злодія!.. Тхір воно, ховрах чи людина?.. Поручик має рацію: навіщо псувати собі нерви дитячим лементом і ґвалтом, коли сю ніч будуть цікавіші злочинці?
— Духленков! — різко, по-військовому, вигукує Мічугін.
— Слушаюсь!
Унтер-офіцер, на прізвище Духленков, дужий і лютий з обличчя чоловік, де-не-де подзьобаний віспою, стоїть поруч Гришки.
— Убери эту дрянь... — бридливо говорить Мічугін, киваючи головою на заюшеного кров'ю хлопця.— Кстати, передай гармонисту... э-э, как его? Рябому, пусть явится ко мне немедленно!
— Слуш... — проковтнув кінець слова Духленков.
Поручик здивовано звів брови; унтер-офіцери хихикнули в кулаки, сподіваючись побачити, яка кара буде гармоністові за ту піївську трирядку. Але суворий, холодний погляд штабс-капітана і на цей раз стримав сміх.
— Пусть гармонь захватит! — гукнув Мічугін Духленкові.
— Ой, дядечку-батечку!..— голосив Гришка.
Унтер-офіцер до болю скрутнув його за вуха, підняв і так
поніс його оберемком, як шкодливого кота, через усю кімнату.
...Рудий, засіяний густим ластовинням, гармоніст злякано зупинився на порозі. Не може бути, міркував собі, щоб за гармонію якогось слинявого дядька з Піїв та раптом шарпали його — найкращого гармоніста? Адже інші сережки з ушей виривали, шаблями у скринях намітки й полотна рубали, ґвалтували дівчат і молодиць посеред дороги, а він з усього цього встиг вирвати в дядька одну тільки гармонію... Невже з приводу цього викликає штабс-капітан Мічугін?..
І, зрозуміло, був здивований, бо нікого й ніколи, скільки він пам'ятає, не карали в них за такі вчинки!
— Явился по вашему распоряжению...— почав він рапортувати, тримаючи під пахвою гармонію. Ноги тремтіли гармоністові.
Але його заспокоїв жестом руки Мічугін.
— Садись,— сказав він, усміхаючись.— Будешь играть для одного любителя музыки!
Оглянув повеселілі обличчя унтер-офіцерів і додав, ніби жартома:
— Играй веселые, громовые, как наша походная жизнь! Пой о "донской стреле", о любви, о чем хочешь пой!..
Навіть похмурий поручик гвардії підбадьорився з такої оригінальної витівки.
— Ты, Мичугин, должен любить театр,— сказав поручик.— Оригинал, ей-богу! Ты, вижу, хочешь перещеголять самого Андрея
Григорьевича, а? Я и до сих пор не могу забыть твоей встречи с эскулапом, а тут — гармонь! Замеч-чательно!..
Усі присутні, за виключенням хіба одного Смолярчука, до дрібниць пам'ятають цю історію з більшовицьким доктором.
...Привели тоді до штабс-капітана Мічугіна двох червоноармійців і доктора — лисого, в окулярах; їх захопили десь на полі — доктор витягав був іржавий уламок набою з ноги якомусь напівмертвому дядькові: стояв під копою глечик з водою, торба з хлібом і бабка з мантачкою...
Штабс-капітан Мічугін на дрібні шматки, на кривавий мотлох порубав і посік шаблею обох червоноармійців; доктор, чекаючи й собі такої ж смерті, не просився; він тільки надів військового кашкета на свою велику, лисиною позначену, голову.
Мічугіну,— розповідав він пізніше,— найболючіше було бачити в доктора — людини інтелігентної — п'ятикутну зорю замість кокарди... Він переміг тоді сам себе, він не рубнув його.
(Продовження на наступній сторінці)