— Не-ет, какое там оружие! — з презирством до заарештованих відповідає унтер-офіцер.— Обыкновенная кража. Ночью, говорит, по-бедности уворовали...
— Стрелять такую дрянь нужно,— оскаженілим голосом кричить штабс-капітан Мічугін,— а не "по-бедности..."! Беднота — у большевиков, господин унтер-офіцер! Пора уже знать это.
— Слуш-шаюсь! — глухо одказує унтер-офіцер.
— Ого! — не втримався хтось з підводчиків, але голос його заглушив удар дротяної нагайки: вона впала з великого розмаху на широкі Василеві плечі з такою силою, що від того удару хитнувся і засичав, як від страшного болю, натовп селян; Гришка захлинувся нелюдським криком, коли побачив, як на Василеві лопнула сорочка, а тіло взялося криваво-сизою смугою.
— Ой, ой... — глухий стогін вирвався з грудей у Василя. Він намагався піднести зв'язані руки до очей — затулити очі, щоб не бачити ані людей, ані нових ударів... І ще: урятувати очі хотів.
— Оце так їх треба вчить! — приказував ще й ногою притупував Кирило Смолярчук.
Але ударів, на його здивування, більше не було.
— В арестантскую,— наказав Мічугін,— отдельно каждого, пока снимем допрос!
Він повернувся до конвоїрів, сухо сказав:
— Ви — свободны.
І пішов уздовж базару до школи, де метлявся був на високому держакові новенький, наче празниковий, трикольоровий прапор.
Кирило Смолярчук аж шиєю уклякнув, слухаючи Мічугіна; він хотів уже рушити слідом за ним, наздогнати, але роздумав і, з полегшенням зітхнувши, почав розповідати усім присутнім, якої шкоди наробили йому сю ніч Гандзюки.
— Нелегко видихатимуть вони Кирилову копу! — упали аж на порозі школи й глибоко врізалися у пам'ять Василеві чиїсь глузливі слова.
* * *
Вікна мурованої школи, де тимчасово тримали заарештованих, уже давно обгорнула темрява.
Знадвору, у вибиту шибку, смутними акордами бриніли звуки гармонії: десь під тополями грали солдати.
Василь Гандзюк давно не чув уже такої майстерної гри! Аж на пальцях витягся — так слухав: стояв коло вікна — скривлене до болю обличчя, чи то щеміла йому розрубана нагайкою спина, чи так жаль і роздум прийшли до нього у вечірню годину — невідомо.. Намагався запам'ятати собі смутну якусь ноту.
Один тільки раз послухати б йому зблизька цього гармоніста! Справді, як він уміє краяти серце і до сліз доводити?..
Уже перестали й грати, а Гандзюкові довго ще бринить знайома нота, вривається в шибку й голосно, не стримуючись, ридає десь аж під стелею... Так і не вловив собі на пам'ять цієї ноти!
Хтось тихо торкнув його за рукав:
— Ти все-таки подумай... Серйозно: правду я кажу чи ні? Гандзюк повернув голову од вікна і незадоволено, з ноткою злоби, сказав:
— Ну, правду! Що ж мені тепер твоя правда поможе, га? Чудак ти, їй-богу: однаково ж сю ніч усіх нас розміняють, а ти мені — правда чи ні?! — з одчаєм закінчив і голосно вилаявся.
— Ти даремно сердишся... — тихо й винувато сказав до Василя той самий голос.
А на Гандзюкову лайку злякано підвели голови полонені червоноармійці; вони, здавалося, заклякли в довгому чеканні допиту.
Сиділи на підлозі трьома сіро-зеленими купами і злякано прислухались до найменшого руху, що відбувався там, по той бік шкільної кімнати.
Ні, усе ніби по-старому: за дверима чітко вимірює кроки вартовий; недавно брязнув був казанок — по вечерю, очевидно, ходили. Другий день минув уже, як давали їжу полоненим: доводиться вимінювати на базарі. І знову — тиша...
— Знущаються...— говорить хтось.— А мені хочеться, щоб швидше кінець уже був: хай розстрілюють — мені однаково...
— Я в них і дня не буду служити, зрозумів? Не треба тільки по-дурному на розстріл пертися!..
І другий голос, з іншої купи:
— ... Я — мобілізований. Так і скажу,— тихо шепче він у темряві.— Мені однаково: офіцери, комісари — один чорт! Я — солдат, поняв? Тьомний, к примєру, сказать... Неграмотний — ето ж будуть брать в уніманія?..
— Чуєш? — говорить до Гандзюка той самий голос.— Ти помиляєшся, що нас усіх розміняють. Не всіх, ні!..
Василь мовчить. Уперше на своєму віку зустрів він такого кумедного чоловіка: усі, пам'ятає, із сміхом і глумом говорили про його крадіжку... І дивувалися: "На чорта було розпочинати красти з такого дріб'язку?"
Вони ще виправдали б його злочин, як і кадети в дорозі, коли б він узяв був у того багача справді-таки щось путнє й цінне, а то — копу проса!
Ніякої пошани й поваги такому мізерному злодієві; більше того, деякі червоноармійці, походженням селяни, коли довідалися про його злочин, зустріли Гандзюка з неприхованою ворожнечею:
— Здорово! — казали вони.— Люди кров проливають, а він просо, наче ховрах, до нори собі носить!..
Дивно й боляче було слухати Василеві: усі вони, виходило так, співчували Смолярчукові.
"Хай говорять,— в'яло, стомлено подумав тоді.— Якби вони хоч трохи знали Смолярчука, ніколи б не заступалися за нього!.. "
І раптом з кутка, махаючи перев'язаною рукою, встряв у розмову високий чорнявий чоловік; обличчя добре не видно було, тільки очі блищали йому завзяттям, і вмів так легко говорити, як ніхто з присутніх.
— Ша,— усміхаючись, сказав він,— я сам проти того, щоб снопами викрадать у багачів добро! Це — єрунда. Ми — червоноармійці, так?
— Плєнниє, а не червоноармійці! — вихопивсь хтось з кутка кімнати.
— Добре, хай буде по-твоєму: плєнниє! Ти, мабуть, здорово перелякався вже? Так-от...
— Заткнись хоч тут, заразо ти вошива! — вигукнув з підлоги хрипкий голос, що так турбувався був з'ясувати собі, хто він: мобілізований чи просто солдат?..
— Чого ж ти лаєшся? — не втерпів і загрозливо запитав його Гандзюк.— Я твоє просо взяв, га? Твоє, питаю?..
І він усім корпусом свого міцного й дужого тіла перехилився до людини з хрипким голосом, з великим напруженням чекав на образливу відповідь. Хай тільки спробує вилаяти, подумав, він ще зуміє почастувати його!..
Чорнявий із заздрістю подивився на міцну будову Гандзюкового тіла: він любив міцних і дужих людей.
А проти людини з хрипким голосом виступили з обуренням і лайкою декілька червоноармійців: він замовк у своєму кутку, наче хто рота замкнув йому.
Василь повернувся обличчям до чорнявого, ловив уривки із загальної розмови:
— Я, братцы, правду-матку скажу: не осуждаю Василя! — говорив якийсь низенький, добродушний орловчанин.— Ей-богу, правду: мне кулацкого добра не жаль!..
Він устиг уже випросити у Василя шматок паляниці, закурив у нього ж таки добру порцію міцної махорки і, готуючись до тюрми, вважав чомусь, що іменно він, а не хто інший з присутніх, боронить Гандзюка.
— Не в цьому річ,— заперечував орловчанинові чорнявий,— а хіба усі ми — за куркульське чи буржуйське добро? Ніколи! І нічого смішного, товариші, нема в тому, що він узяв, наприклад, копу проса... Адже ми, червоноармійці, хочемо забрати в буржуїв усе.
Так?
Але чорнявого несподівано перебив реплікою один з полонених:
— Виходить, ми теж — злодії? — похмуро запитав він. Чорнявий дзигою крутнувся в колі, заперечуючи:
— Ти не так зрозумів мене! Ясно, для буржуїв ми — злодії! Але ми забираємо в них те, що вони пограбували в нас, зрозумів? Так, ми грабуємо пограбоване! Але його, помилка, товариші, в тому, що він сам хотів узяти копу, коли треба разом і для всіх усе забрати,— правду я кажу?..
І всі погодилися, що саме тут криється Гандзюкова помилка; навіть сам Василь, не розуміючи гаразд, як то можна все забрати, поділяв думку чорнявого. Розмова з полоненими нагадувала йому суд, і він уявляв собі, коли б його боронив чорнявий, то все було б якнайкраще.
Чорнявий повернувся до Василя і гаряче, з докором говорив йому:
— Ти тільки вислухай мене, я хочу, щоб ти зрозумів, де правда...
— Говори! — ніяково усміхнувся Гандзюк.
— ...Так-от: я служив на млині Бродського — це в мільйон раз більший буржуй за твого просяного,— а я не крав! Дурний? Ні. Повір мені, я краще за тебе знаю, як усі вони п'ють нашу кров, як висмоктують з нас мозок і силу! Буржуї скрізь однакові...
— Ну-ну, катай, Ароне, Бродського! — підбадьорив чорнявого орловчанин: він ще в полку любив слухати запальні промови цього високого на зріст і сухорлявого червоноармійця.
— ...Але коли б я украв у Бродського,— продовжував чорнявий,— куль муки, то хіба він збіднів би від цього? Ніколи! А мені — тюрма, мені — смерть. Однаково болить, чи б'ють тебе за куль муки, чи б'ють за копу проса! Ні, у буржуїв треба забрати все або нічого!
— Хіба жид у жида крастиме? — знову озвався хрипкий голос.
В Арона, пам'ятає Гандзюк, затрусились з обурення руки; він спав з голосу і, важко ковтаючи повітря, говорив тихо-тихо:
(Продовження на наступній сторінці)