Всі посміхаються. Коли б не так ласкаво,— то я був би певен, що вони з мене глузують. А то — не подібно. Робітники мене все розпитують, лапають мою одіж, дивуються моїй білій шкурі на грудях та руках, а є один, з яким я майже можу розмовляти. Він знає кілька слів по-англійському, але незрівнянно менше, як я.
— — —
Перше, що я зробив,— це вистругав собі ножиком не то ложку, не то лопатку. Паличками нічого не вштрикнеш, а їв би я, як вовк, коли б... було що, та коли б трішки інше було тут повітря... А то це "благораствореніє воздухов", як повіє вітрець, просто все з душі верне. Особливо щось неможливе на самих полях: буквально, як в уборній. Я розпитався свого "англічанина" й тепер не дивуюсь: це, дійсно, людські екскременти, якими угноюють плантації. Гарненька річ! Чи ж знаємо ми, коли їмо рисову кашу, на чому вона росте? А в географії пише, що угноюють рисові поля ропою з оселедців...
Ну, як подивився я на тую роботу, то вона мене не втішила. Але ж мене взяла якась непохитна упертість. Навмисне хочу на собі спробувати, як воно можуть працювати японці, й не хочу шукати іншої роботи.
А праця — просто дика. Всі по коліна у воді, навіть не у воді, а в смердючому болоті, якого налито в рівчаки, що один нижче другого відділяють грядки, куди висаджують рис. Люди — чоловіки й жінки — позгиналися до землі й виполюють рослину за рослиною, наче квітки в грядках. Інші лагодять загати, часто не лопатами, а просто руками накидаючи гній, інші наливають смердюче багно з бочок у рівчаки. Працюють, не спочиваючи, в цій задушливій атмосфері гнилі й бруду.
Але праця не хитра. Я бачу, що за два-три дні справлятимусь не гірше їх. Особливо, якщо мене поставлять на загати, принаймні аби не стояти перегнувшись над цим багном...
Кортить мені купити бриля, але ж він дорогий — 55–60 сенів, тобто більш, як півкарбованця: треба майже два дні працювати. Однак я гадаю, що можна буде на щось виміняти й, може, навіть дешево. Принаймні я бачив, як їх зацікавило, що я почав замальовувати хатку. Всі робітники один-по-одному приходили дивитись і страшенно раділи. Може я виміняю щось на свої малюнки? Взагалі треба добре крутити головою...
Ну, ще що? Пройшовся по селу. Маленьке сільце, все, з куренів, вкритих, очевидно, рисовим бадиллям; багато бамбукових загород, є бамбукові та черешневі садочки, є низькі викривлені сосни. Три-чотири більших будинків, навіть двоповерхових; таких, як у мого пана,— з дерева; один — щось подібне до пошти, бо туди протягнено всі телеграфні дроти, крамниця й дві чайні. Дітлахів голих майже зовсім нема, а все в якихсь пістрьових довгих жупанках. І кумедно дивитись, що само манісіньке, як мавпочка, а ще за плечима тягне кошик чи якусь хустку з манісінькою жовтою дитинкою, у якої, мов тернини, блищать чорні очки.
Серед села стоїть ідолище.
Під ним накидано без ладу величезного каміння, а воно само сидить, наче у великій кам’яній мисці та тримає в руках якусь палицю. Поверх його на двох вицяцькованих дерев’яних сішках — наддашок. Воно виглядає незвичайно по-дурному, посміхаючись своїм широким та надутим обличчям, на якому сила ніби білих прищів. Коли я обдивлявся цього "бога",— підійшла стара баба в вузьких штанях, витягла якийсь папірець, подивилась на нього, поклонилася кілька разів опудалу, поплескала руками, а потім поклала папірець в рот і почала його жувати чорними, рідкими зубами. Я дивився, що буде далі. Коли вона вже нажувалася досить, витягла слизьку манісіньку кульку, як бувало ми робимо в бурсі, знову поклала в рот, підійшла ще ближче до бога, а потім плюнула йому в обличчя. Та кулька так і прилипла йому під носом. Потім вона посміхнулася, поплескала в долоні й пішла геть. От, так помолилася! Тоді тільки я розібрав, що всі прищі на богові — такі самі паперові кульки. Приємно бути японським богом!..
Все в селі якесь таке мініатюрне, наче роблено не для людей, а для дітей. Ага, ще одна дивина: на все село бачив одну шкапчину: манісінька, миршава, як лоша. Корів чи волів ще не бачив жодного. Але є свині, чорні та здорові, хоча й їх не багато.
А на полі, близько біля людей, ходять якісь високі птиці... Зовсім, як журавлі...
Йду вечеряти.
— — —
Мушу ще раз братись за свої записки.
Страшенно кортіло їсти, як йшли ми вечеряти. Але я ледве не втік. Такий страшний сморід та дим в пекарці, що аж голова пішла обертом! Річ в тім, що тут варять на якійсь ніби кабиці, зробленій з дерева та каменю. Кладуть туди згори вугілля й піддувають його бамбуковою дудкою. Дим повинен би йти крізь віконце, що зроблено біля кабиці. Але у віконце задимав вітерець і весь дим йшов у хату. Добре ще, що не на саму підлогу, а стояв чорно-сивою хмарою у нас над головами.
Ми — одинадцять душ робітників — сиділи на рогожці навколо дерев’яного корита, в якому було насипано каші з ячменю, та стояла глиняна миска з "місо", тобто — юшкою. Юшка, здається, з редьки — й огидно смердить. Ще було дано трохи якоїсь квасолі (сої) та знов-таки редьки. До всього цього в невеличких глиняних чашечках — чай.
Мені дало окрему мисочку й окрему філіжанку. Від паличок я відмовився, а їв — навдивовижу всім іншим — своєю лопаточкою. Ні олії, ні сала. Тільки ячна каша та юшка, далеко гірша, як бувало в Києві у тьоті.
Але, що найбільш дивне,— що все їдять заразом і кашу, й юшку, й ту редьку. А коли поїли кашу, то мисочки виполоскали чаєм й повипивали. Знаменито, що їдять всі незвичайно швидко й незвичайно тихо: жодного звуку, наче якась пантоміма...
По вечері я говорив з своїм "англічанином", з яким я особливо подружився, коли подарував йому досить невдалий з нього начерк олівцем. Його втішило те, що це — "від європейця", і він мені одверто "патронує".
Між іншим, почуваючи, що я вже за сьогодні тут провонявся наскрізь, я почав розпитувати його, де б мені постригти своє довге волосся. Коли він зрозумів, чого я хочу,— враз кудись був щез, а потім швидко повернувся, забрав мене й повів у село до голяра. Голяр був в незвичайному захопленні: кланявся, крутився й — на мою радість — знає трошки по-російському та англійському. Він був у російському полоні й вивчив чимало слів. Мені каже: "ваше благородіє" — й не може стримати своєї радості, що в нього клієнт — європеєць.
Очевидно, цей Котакі буде після "англічанина" моїм найбільшим тутешнім приятелем. Він вже продав мені солом’яні сандалі, виголив мене при ріпиці, поліз був бритвою навіть голити в носі та у вухах, чого я йому не дозволив, й за кожним словом запевняє мене, що "рад стараться" для мене.
Я також дуже радий: принаймні хоч щось можу довідатись, бо з "англічанина" не досить користі. Але він вже встиг розповісти, що я малюю знамениті портрети, й тепер я маю нового замовника — Котакі.
Ну, пора лягати. Завтра в сім годин — на роботу.
* * *
Так, мало не забув! Ще бачив дивину: після роботи, перед вечерею всі миються. Це — звісно — дуже добре, але ж кумедно, що жінки, нітрохи не соромлячись, просто на вулиці роздягаються цілком і полощуться в якихось баліях, наче в себе в хаті. Деякі, то ще й розмовляють з чоловіками та хлопцями, що проходять вулицею. І це робиться так, що, видко, у них немає жодного почуття сорому! Чи не комедія?..
Ще довідався, чого та чорнозуба баба плювала на бога. У неї на записці було написано її молитву. Коли приліпиться кулька,— бог виконає прохання. Так, що вона може бути спокійною...
А зуби у неї пофарбовані. Це — стара мода, якої додержують лише старі жінки.
— — —
Фу! Тяжко! І не так тяжко, як гидко!.. Правда, я вже досить принюхався й втратив почуття огиди, але часом то просто вивертає всю душу.
Бідні, вбогі люди! Я й уявити собі не міг, щоб можна було б отак бідувати! Роблять, як прокляті, й, здається, жінки працюють більш, як чоловіки. А за ту працю — жінкам 25–30 коп. на день, чоловікам 40–50. А їжа — то щось страшне: день-у-день ячна каша, редька й чай. Я просто такий голодний, як звір, і мушу купувати собі в крамничці, що зветься по-тутешньому "арамоная", сушеної риби, якою я й підкріпляюсь. Хоча рибка теж досить "духовита", але їсти можна. Боюсь тільки, що не багато мені зостанеться від моїх заробітків...
Однак же мені тут не вікувати, можу й потерпіти, але ж шкода дивитись на цих напівголих людей, що за працею не бачать світу, а не мають за те ні їжі, ні вигод, ні маєтку. Не диво ж, що вони радо смокчуть своє "саке", тобто — горілку з рису. Але самого рису майже ніколи не їдять. Котакі каже, що рис занадто дорогий, щоб його міг їсти дужий чоловік. Його дають тільки хворим, але — додав він — не таким хворим, що все одно мають вмерти! Цим шкода давати рису. Взагалі, які ці люди ощадні, трусяться за своєю загорьованою копійкою, всього бояться й вірять рішучо у всяку чортівню. Я тут всього четвертий день, а вже знаю від Котакі та "англічанина" силу всяких забобонів. Наприклад, нічого не слід починати 7, 17, 27 числа, бо це лихі числа. А у жидів число ж 7 було числом досконалості й удачі! От і розбери, на чийому боці правда!..
Не можна лягати лицем на північ, бо від цього можна вмерти. Взагалі північ — то сторона диявола й всякого нещастя. Через те, наприклад, не можна на північ робити виходу з жодної будівлі, а тільки з самих храмів, щоб вони захищали грішні душі від чортової спокуси.
(Продовження на наступній сторінці)