За вечерею я таки знову здибав тих п’ятьох німців і договорився, власне,— нанявся. Але це варт записати на спомин з усіма подробицями.
Як тільки вони прийшли й замовили собі їсти, я, не зволікаючись, нахрапом підійшов до них, перепросив і спитався, чи дозволять вони мені дещо їх розпитати?
Вони прийняли мене одразу досить ввічливо, а коли виявилось, що я — з Монахина, то два з них — баварці й зовсім стали до мене ласкаві. Один навіть знає п. Шульца, але не знайомий з ним, знає лише по війську й дуже високої про нього думки. Отож, коли я сказав, що я — вихованець п. Шульца, то це й зовсім зробило наше перше знайомство теплим. А я, почуваючи своє прикре становище, відразу почав говорити про діло. Єдине, що довелося замаскувати, це — причину мого від’їзду з Монахина. Про це я сказав, що мене кличе мій дядя до Австралії, який сидить в Сіднеї,— але, мовляв, поки що не прийшли ні листи, ні гроші, й я мушу заробити собі хліб, бо нещаслива пригода в Женеві зламала всі мої плани.
Німці вислухали все уважно, але одразу не могли мені нічого порадити. Між іншим, виявилось, що то не всі були німці: двоє — японці, що покінчали вищу школу в Німеччині й вкупі з німцями займаються тут комерцією.
І от, один з тих японців, доктор Фукі, з огляду на мою заяву, що я не тільки не боюся найтяжчої й самої чорної роботи, а, навпаки, ще більше нею цікавлюсь, бо це дасть мені змогу побачити тутешнє життя "не з вікна вагона чи з рестораційної зали",— трохи подумав і сказав:
— А що ж, юначе? Мені це подобається. Можна б спробувати примістити вас на працю в рисових плантаціях? Праця тяжка й неприємна, однак: для знайомства з Японією — цікава. Що ви на це скажете?
— Тільки буду вам щиро дякувати,— відповів я.— Я маю міцні м’язи й два-три тижні будуть для моїх м’язів лише доброю гімнастикою.
— Ну, я за строк не ручуся,— відповів д-р Фукі.— Мені здається, що коли щось пощастить зробити, то муситимете нанятись щонайменш на три місяці, поки не скінчиться зборка, бо саме тепер починаються праці на рисі.
— Як треба, то треба! — відмовив я.
Тоді д-р Фукі пішов до телефону й поговорив зі своїм приятелем, дідичем, що живе недалеко Нагасакі й має рисові плантації та знає трохи німецької мови.
За чверть години він повернувся й сказав, що справу напів полагоджено. Я маю завтра рано поїхати до села Кохігами, 60 кілометрів від Нагасакі, до пана Кохіто й з ним на місці вияснити це питання.
Я зрадів страшенно й мусив щиро признатись, що не сподівався у людей зовсім чужої раси знайти таке співчуття.
— Ми цінимо європейців,— сказав мені на це д-р Фукі.
Але мені не вистачало навіть на дорогу. Отже, коли я це сказав, д-р Фукі згодився, що я зоставлю у нього мої речі, а він дасть мені в позику 25 ієн. Одне слово, я викрутився блискучо!..
Зараз мене все це незвичайно тішить. Виходить, що таки я вже не зовсім безпомічний, коли навіть в цілком чужому світі знайшов собі щілину. Слава, Максиме! Ти починаєш поводитись, як дорослий...
А що працюватиму на рисі — то це тим більше цікаво.
Одне слово, в мене посвітлішало на душі, чому ще багато сприяло й те, що нарешті ущух той проклятий дощ.
Правда, Нагасакі я майже не бачив, лише подивився на деякі дивовижні храми буддійські, дуже хитро зроблені з дерева. Дивно взагалі, що тут дуже мало кам’яних будівель: тільки європейські доми та банки, а все японське — з дерева, й таке тендітне, наче павільйони для продажу газет.
А всередині — то щось просто чудернацьке. Взяти хоча б мій готель. Порожнісенька кімната: ні стола, ні стільця, жодного тобі гвіздочка в стіні, чи вішалки. Як лягаєш спати на підлогу, то нема куди навіть одежі повісити або покласти. А потім, щось кожної ночі кілька разів відсуває стіну, таки не двері а, справді, паперову стіну й заглядає, як я сплю. В кухні увесь час гармидер і чад. Хтось вночі на чомусь дикому грає та бринькає, смішки, галас. Першу ніч я майже не спав, особливо після м’якої койки в каюті "Гамбурга", де все так зручно прилагоджено. Та ще — блохи! Гірше, як було на зайді в Диканьці. Головне, що — подивитись,— то все страшенно чисте й блискуче. Навіть ті рогожки такі, ніби їх тільки-що покладено. А спробуй лягти — враз і починають відтіль плигати чорні кусючки... Ну, та нехай! Коли я — простий робітник, то мушу до всього привчатись. На селі, певно, буде ще гірше…
Але знов таки: я цілком задоволений, наче я, не знать яку, виграв справу. Ще в дорозі з Давидом ми говорили, що, власне, від такої подорожі, яку зробили ми, мало ще навчаєшся. Бо бачиш більше самі фарби, природу та рух чужих людей, а справжнього життя тих людей не бачиш, позаяк маєш з ними лише такі стосунки, як і кожний турист. Отже, треба пожити вкупі з ними, працювати, як і вони, й побути якийсь час в їхній шкурі,— тоді, справді, дещо взнаєш. Не тільки самі готелі, ресторації, парки та музеї.
Однак, що мене тут чи не найбільше дивує, це — японські усмішки та куці коти. Рішучо всі коти, яких тут чимало,— куці, без жодного знаку хвоста; й рішучо всі люди усміхаються, а особливо дівчатка в чайних. Це ще, власне, й не гейші, а якісь "гейшенята": манісінькі, худесенькі, а все кланяються та всміхаються.
Я оце, увечері зайшов на радощах до першої чайної й надивувався. Мабуть, це чайна про бідних людей, бо багато було босих. І цікаво, що, як тільки хто з’явиться на порозі, насамперед біжить до нього гейшиня з водою й помагає йому помити ноги біля чималої ями, яку викопано перед порогом. Щоб це мені подобалось — не скажу: все-таки серед чайної — брудна яма. Помило й мені чоботи. Гаразд, що туристичні, а то б міських було шкода. Японцям бо добре, позаяк більшість їх або в дерев’яних торохтьолках (гета), або в солом’яних сандалях. Ті, що в дерев’яних,— торохтять, наче підковані вівці йдуть мостом, а ті, що в солом’яних,— ходять тихо, як кішки.
Взагалі тут рішучо все, починаючи з самих людей, їхніх звичаїв, одягу — досить нечепурного — й кінчаючи будівлями, способом їди, перевозки і т. д.,— все цілком інакше. Якось, коли читаєш про все це в книгах, то воно зовсім не видається таким дивовижним і непривичним, як тепер, коли бачиш це навіч.
Але нема потреби все це записувати: стільки я про все це вже читав, що нема на що занотовувати.
Одне мені найбільш неприємно: це страшна вогкість, од якої наче й сам стаєш наскрізь мокрий. Вранці, коли береш одежу або чоботи, то вони цілком вогкі, а на моєму шкуратяному куфрику вже за ці два дні завелася цвіль.
* * *
Так! Ще запишу: знову ходив на пошту й знову — самі привітні усмішки... Що ж це таке?
Хотів був послати депешу, та добре зробив, що запитав, що коштуватиме. Почув, аж перелякався: до Монахина — майже по чотири ієни слово, тобто коло 8 марок. У мене б вистачило лише на шість слів, на саму адресу!..
Ну, час лягати спати, власне — не лягати, бо й так пишу, лежачи черевом на підлозі. Спасибі, що хоч є електрика, а то в багатьох домах світять паперовими ліхтариками.
Крапка..
— — —
5/VII. Для початку моєї трудової кар’єри — досить кепсько! Мій пан, видко, людина жилава.
З першого слова він мені заявив, що нікого не потрібує, бо вже в нього працює увесь тутешній Lumpen-Proletariat, а вдруге,— що я видаюся йому занадто "паничем" і, розуміється, нічого не тямлю...
Я вислухав всю промову (звичайно,— стоячи), а потім в делікатній формі висловив свій жаль, що для цих, дуже для мене цінних слів, мене спеціально викликали з Нагасакі в той час, коли кожна ієна в моєму становищі для мене видається не меншою цінністю, як розумна розмова. Після цього я хотів був вже йти геть, але пан Кохіто мене затримав.
— З пошани до мого приятеля, д-ра Фукі й з пошани до його приятелів, я вас прийму, але тільки на один місяць. А далі буде видко. Коли ви навчитесь працювати, то можливо, що ви зостанетесь на плантації й далі,— урочисто промовив він і дуже ввічливо усміхнувся.
Я теж ґречно йому вклонився й висловив свою подяку. Одне слово, неначе мене приймали не менш, як на високу посаду губернатора
Врешті я — робітник. Сьогодні, по обіді йду на поле. Матиму 35 сенів на день та страву. Тобто, коли полічити на наші гроші, то за рік, нічого не витрачаючи, я зароблю вже сто карбованців, а стільки, як лежить у мене на книжці п. Шульца, зароблю за 66 літ.
Справа — не кепська, нема чого казати!
Але добре те, що ночувати буду в спільний касарні з робітниками-японцями, й, значить, побачу справжнє їхнє життя. Взагалі я почуваю себе незвичайно бадьорим.
Ця Кохігама, нагадує по першому враженню колекцію куренів (та ще й з паперовими віконцями) Дерев’янки з-під Писаревщини. Одне в ній нестерпимо: незвичайно смердить. Таким знайомим смородом, наче в Полтаві, коли проїздять бочки асенізаторів. Чого воно? — не можна догадатись.
Ну, треба перебратись. Перш за все скидаю свою тужурку й комірці, а зостаюся в одних коротких штанях. Доведеться мабуть скинути й гетри. Бо тут майже всі з голими ногами й з розхристаними грудьми. Треба й мені бути, як всі. Цікаво!..
* * *
Ну, ще попишу трохи, бо завтра вже, очевидно, годі.
Все, що бачу навколо себе,— все робить на мене таке враження, як нові ворота на теля. Справді, до чого все мені чуже й кумедно дивовижне.
(Продовження на наступній сторінці)