«В день святої волі» Олександр Кониський

Читати онлайн оповідання Олександра Кониського «В день святої волі»

A- A+ A A1 A2 A3

— Нехай би попробував!.. ні!.. тільки й сказав: "чи ти здурів, чоловіче? Чи мати тебе дурнем на світ породила?"

Дійсно Мищенко не позивав, спасибіг йому... Минув ще рік.

Всю ніч перед святою волею я вже й очей не заплющувала, все стерегла, щоб уночі Антін не зник з хати. Лежу та з-під рядна сочу його. Бачу, він встав, тихесенько озувся, одягся, підперезався, вже шапку бере з кілочка; я тоді з-під рядна, в чому була, прожогом до дверей; розпялася: "Стій, кажу, хоч убий мене, а не пущу з хати"... Він до мене: "геть! не жартуй"...

— Не до жартів!.. куди ти влаштувався?

— Пусти...

— Не пущу...

— Пхну!..

— Пхай! а не пущу, за ноги вчеплюся...

— Пусти, а то битиму!..

— Хоч убий, а не пущу. Знаю, куди ти! До панів!

— Пусти! — як закричить він, так наче з шкури вилазить. Я трохи злякалася була, похолола, але мати божа зглянулася на мене, піддала мені духу, зараз я отямилася й кажу:

— Хоч ти кричи, хоч верещи, а не пущу, — ну його вмовляти, образумлювати. А він і собі трохи схаменувся, вже не кричить, а проситься. Та так жалісно, так жалісно проситься:

— Жінко моя! ягідко моя люба! пусти мене, не муч мене, не доводь мою душу до гріха... Пусти!.. Зроду-віку ні в кого не просився, хоч що мені робили, хоч як били, в мішок закидали, а я не просився, мовчав, терпів; а тепер не витерплю, прошуся у тебе: пусти, пусти мене!

— Бачу я: трудно йому, аж сльози на очах виступили, та й мені не легко; треба мені на своєму встояти й кажу:

— Не пущу....

— Не пустиш?

— Не пущу...

— Так клич же попа, нехай сповідає й причащає мене, бо я чую, що помру... Нудно мені, трудно мені на серці... щось підступило, давить, дух спирає... Ой, ой! пусти! — Та з цими словами як заплаче, заголосить!.. І жалісно мені, і сумно, й страшно мені стало... Діти зо сну позскакували і собі голосять... Що-ж мені робити, що мені чинити? Чи панів милувати, чи свою дружину мордувати? Сидить він на лаві, плаче, а я чую, що сльози його в серце до мене капають і там приском печуть... Хоч-би він схопився, думаю собі, та одіпхнув мене від дверей; я-б вже й не пручалася; лучче-б він вдарив мене, мені-б не так тяжко було: не сила-б моя була його спинити... так ні-ж! Сидить він наче приборканий, не лютує, та плачучи проситься, жалю мені завдає.. Переміг мене жаль; я двері навстіж!

— Іди!

Закурів він, тільки підошви манячать, а я тоді собі в сльози...

Пощастило нам того разу. Панів не було на селі, вони ще вчора поїхали до міста, так Антін видрав там у них у господі якогось недопанка, та на йому й погострив свого язика. Обійшлося ні на чому.

А я стала собі на думці: з чого отеє у його, у Антона мого, земля йому пером, отакий попуск божий? Цілісенький год він чоловік такий, що дай боже і всім людям, хоч в ухо його бгай. Аби-ж прийшов день святої волі — він і займеться проти панів. З чого воно?.. Радилася я з попом. "Се у його перехід, — каже батюшка, — над ним треба б "ордію" вичитати, але я не вмію того. Се треба у Виноградний манастир, десь аж за Київом, там ченці вичитують"... Слухаю я, а собі думаю: "А що, як та "ордія" поможе стільки, скільки помогли усі оті молебства, що я у тебе наймала?.. Пропащі тільки гроші мої, пожалься боже!"

Так воно і шло до самої Антонової смерти; здається, цілих двадцять років. Не малий то час! Багацько, пребагацько всього за цей час перемінилося: що тоді тільки сходило, тепер вже виросло; що тоді починало зростати, тепер вже зістаріло; а що тоді починало старітися, за двадцять років струхло, спорохніло... І над нами трохи господь зглянувся, послав на нас свою руку благу. Антін, правда, не позбувся своєї вдачі, не покинув своєї вади лихої — лаяти панів в день святої волі; але господь сокрушив панську гординю. Пани із нашого села і з сусідніх перенялися думкою, що не треба уважати на Антонову лайку, бо він в той день людина не притаманна... А наші люди не так думали: гомоніли, що Антін — кара божа на панів за гріхи їх. Раз, кажуть, на рік буває день святої волі — і раз в той день господь карає панів... І так воно буде аж до дев'ятого коліна. Не буде, кажуть, Антона Прядки, буде хто инший, кого там бог призначить допікати панів за їх неправди над людьми... Себто так, наче колись, кажуть, в далеку давнину було, перед якимсь потопом...

Не скажу, чи так воно, чи не так; що чула, те й переказую, а сама я розуму не доберу, де правда.

Як почали ото пани не вважати на Антона, як ославили його несамовитим, так з того часу не геть я турбувалася, тільки було опасуюся, щоб не напався він на кого такого, що не тямить його вдачі, та й потягне його в суд... Спасибі богові, не траплялося такого, мабуть мати божа одвертала.

Так от, бачте, з якою чудною людиною мене доля спарувала!.. Е-ех! коли-б не ті дві вади у мого Антона, звікувала-б я з ним, не зазнавши ніже єдиної хмарної години!.. Так, кажу-ж вам, — нема щастя без нещастя... Не було б ночи, не було б і дня...

Чудна, чудна людина був небіжчик!.. упокой боже його душу з святими й з преподобними! Чудно він і вмер.

Кажу вам: як ославили його несамовитим, так з того часу пригоди з його вади не траплялося, хоча він і не покинув свого призначення. Почне було своє вичитувати, так коли той, на кого він напуститься, огризнеться супроти його, він того не довго лає... Аби-ж хто змовчує, того вже він випере до поту; доти пратиме, доки і в самого сорочка хлющем візьметься. Та все нічого було, гаразд, ніхто не позивав, а земських начальників тоді ще й в заводі не було: нікому було накидатися на нашого брата! Крий господи, були-б тоді земські начальники, вони-б Антона мого живцем у сиру землю загнали. Тепер таке завелося, що гірш як за кріпацтва було; тепер аби хто з людей не скинув перед яким недопанком навіть шапки, зараз того земський начальник в хурдигу або й під різки... Добре зробив мій Антін, що помер заздалегідь, коли ще земським начальником і не смерділо...

Чудно так, кажу вам, помер Антін.

Того году, як судилося йому вмерти, заманулося йому мірошникувати. До хазяйства, каже, я вже старий, підтоптався; нехай син править; а я собі млин споружу та й мірошникуватиму.

— Та й добре-ж, — я йому на те, — хай в час добрий! Може мірошникуючи й панів кинеш лаяти...

— Ні, Оришко! сього й не думай і не гадай про се, — не кину...

— Чому?

— Тому, що ти не тямиш...

— Чи вже?! До срібного волосся дожила, а розуму й на стілечки не нажила?

— Авже-ж не нажила. Тобі здається, що я панів лаю?

— А то-ж кого, коли не їх?

— От бач і не тямиш, голово!.. То я неволю людську лаю... Щоб ти знала, як прийде день святої волі, так у мене й закипить на серці проти неволі людської. Коли-б я її побачив, я-б її зубами загриз; та не знаю, яка вона, чи така, як ота холера, чи така, як трясця?.. Не знаю! Тільки всього й знаю, що така вона саме, як пани, бо пани-ж неволять людей... Так?.. вони?

— Та ніхто-ж, як не вони, — кажу я.

Так ото заходилися ми коло млина. Треба було заздалегідь дерево на клітку вивезти. Купив він у Маслаченка і на клітку, й на вал, і на рамена. Поїхали рубать. Рубає він собі деревину, березу чи що; цюкає та цюкає, а вона зразу як шугоне, та на його... він хотів відбігти, та не встиг; ступнів зо три підбіг, вона його й причавила і гіллям, і цівкою; ноги так йому й розплющила...

Привезли його додому, знесли в хату... Ледве він дише... Покликала я попа... запричастив він його... День, другий, третій, — не оживає чоловік, не вмирає; а на четвертий день попрохав їстоньки... Зраділа я невимовно... Думаю: одужає... І дійсно був-би одужав, коли-б не настиг день святої волі... А то-ж саме за тиждень настиг...

Ледве стало світати, чую я, Антін мій — упокой царице небесна його душу! — так тяжко-важко стогне, та до мене так болісно:

— Жінко! чи знаєш, який сьогодні день?

— Святої волі, — кажу йому, а собі думаю: "і тепер не забув".

— Порятуй-же мене, а то пропаду...

— Чим-же мені тебе рятувати? Рада-б я небо до тебе привернути, душу свою до тебе вложити...

— Ні, не те!.. не те!.. візьміть мене, винесіть на сани та везіть до панів...

— Господь з тобою, Антоне! невідь чого заманулося тобі... як се можна!.. на дворі така холоднеча, тобі з хати не можна; в хаті під кожухом дрижиш!.. Вгамуйся, голубе мій! перехрестись та читай "ослаби, остави"...

— Не поможе! ніщо не поможе!.. везіть мене; чую, що смерть прийшла по мене!.. Он вона в кочергах вже стоїть; я її бачу... Глянь! як зуби вискалила... Бачиш?..

— Та заспокойся!.. невідь що тобі ввижається...

— Ні, не ввижається, я виразно бачу її... Порятуйте-ж мене, не дайте мені занести гріха на той світ...

— Попа, — питаю, — покликати? — і бачу, якось твар йому міниться, не та стає, зблідла й опала...

— Не попа, а пана... нема пана, хоч недопанка... рятуйте!

Та з сим словом як заридає!.. А потім:

— Тривай! тривай! не підходь ще!.. Я зараз, зараз... везіть мене швидче до панів!.. Жінко! придерж її, не пускай її до мене...

Зумилася я, не тямлю — про кого він каже придержати? в хаті опріч мене та сина нікого... А він все своє:

— Не пускайте її до мене, нехай підожде, доки вернуся від панів...

— Кого не пускати? — питаю.