«В день святої волі» Олександр Кониський

Читати онлайн оповідання Олександра Кониського «В день святої волі»

A- A+ A A1 A2 A3

— Амінь чи не амінь, а Ничволоденко тобі сього не подарує, — подумала я собі, одначе промовчала, Антонові сього не мовила, щоб вже не дратувати його. І добре зробила, що не говорила, бо воно на моє й вийшло; а коли-б була сказала, він би тоді на мене вину звернув, сказав би: "твій язик наврочив".

Ничволоденко не подарував свого, подав до судді, а суддя взяв та й зчистив з Антона 25 карб. кари. Нічим було у нас заплатити, так корівку мою пограбували й продали... що я з того лиха-журби зазнала, так і не сказати! Що я поповбивалася, що я поплакала! Чи то-ж не корівка була! первачка, рідна, питома, сама я її випоїла, сама на руках виносила!.. Що мого догляду на неї пішло!.. а на удій яка вона була! Цебер молока давала! Вже-ж і я за нею не два цебри сліз вилила; стало-б тих сліз і Ничволоденка втопити, хоча, правду сказати, й він не винен і не на його ті гроші пішли... А все-ж корівки тієї, моєї лисенької голубки, і тепер мені жаль... Вона така була рахманна, добра! у хату сама приходила!.. Прийде було та так любесенько: ме! я зараз лустку хліба, посолю-посолю та й дам їй... А вона — хліба кусне й в руку мене лизне, поцілує... вдячлива душа була. Почну було доїти, вона стоїть наче вкопана, не поворухнеться, тільки так на мене позирає, як не заговорить, буцім хоче спитати: чи досить молока? А чистючка яка з неї була: зроду було на мокрому не ляже, тільки на сухій соломці... Пійла було як п'є, так не бовтає його, не колотить мордою на дні, а так любенько тихцем смокче його зверху; нап'ється, зараз до ясел та губенята свої об з'їди й обітре... наче людина! І ніхто її тому не вчив... Сказать би, у матери переняла, так мати її того не вміла, та й з себе мати її, хоч і добра була на молоко, а неохайна коло себе: раз-у-раз задрипана й хвіст у гною. Чистючка моя Лисочка була. Та ще й масти її бог наділив такої, що на всі села не було такої другої: така ясно-полова, аж жовта; проти сонця було наче золото те вилискується! Шерстинка в шерстинку, одна до одної наче так і прилипла: наче хто усю її поливою облив!.. а хвіст — чорний, обіймистий, наче коса в дівки. Ріжки у неї наче виточені, а на лобі лисинка білесенька, та не просто лисинка, а наче зіронька та кінці розпустила на вісім сторін!.. Так отаку то мою корівку пограбували й продали!.. Се-ж вони шматок душі з мене вийняли. Не пішла вона на користь і тому, хто її купив: сльози мої випадком йому випали... Купив її рудівський писар — Василенко... Вона, нещасниця, занудилася без мене та небавом і здохла... Так йому, тому Василенкові, й треба: ніколи не купуй ні краденого, ні грабованого... Я наче знала, що вона у його здохне: як взяли її на налигач — у мене серце так кров'ю й облилося... а як вивели з двору, я вдарилася в груди, та як заголошу... За саму царину провела її та все оплакувала. Вертаючися — зло мене взяло на Антона: "се-ж все не через кого, як не через його", — думаю собі; приміла зубами б в твар йому впилася... Люта я тоді на його була; думала: прийду до господи, так його коромислом і опережу! і гріха не побоюся! з'їв він мою Лиску... Прийшла: сидить він під хатою на призьбі; глянула на його, а у його сльози з очей цівкою...

— Се ти за Лискою? — питаю.

Він головою кивнув, я тоді — ну його до серденька пригортати, — де те й зло поділося!.. Пригортаю, і сама плачу та Ничволоденка кляну...

До самого вечора ми плакали на призьбі. Про Лиску вже з того часу ні він мені, ні я йому ні слова, хоча моя Лисонька ніколи у мене з пам'яти не виходила й до віку, до суду не вийде!.. не можна її забути... Отже хоч як я вбивалася за Лискою за своєю, а думала собі: бог дав, бог і взяв! нехай!.. нехай Лисчина душа спокутує Антонові гріхи. Тепер він сам бачить, що воно непереливки з панами мірятись чубами. Еге! зрозуміє свою ваду та й схаменеться й заречеться.

Так я думала, та не вгадала! не така була божа воля.

Не докажу вам, яким ото робом усе добро Марченків перейшло до нових панів, до Петрунькевичів. Вони не тутешні родом, десь там з-за Десни, казали люди, а де та в бога Десна, я вже не скажу. Так ото приїхали вони до нас на село. На весні приїхали. Пан і пані: дітей не було у них; вона безплодницею і вмерла. Людина з неї, як людина: трохи пришелепувата та вельми довгов'яза, а то все нічого, так як і в усіх добрих людей. А чоловік у неї — так ні!.. з себе він моторний, хрін його не взяв, та вдача — собача. Кирпу проти людей так драв, що й кочергою її не достанеш.

Чуємо, поміж людей гутірка йде, що новий пан хоче в нашому селі якийсь новий лад заводити, щоб, бачте, все по-новому. Усе-б то те, що доси було, знікчемніло, старе вельми стало. "Що-ж то він нове вигадає?" — думають люди. Помічаю я, що люди наші захожуються взяти його на глузи, бо вже дід Кіндрат не дурно-ж процідив раз крізь зуби, що "у нового пана щодня сучка п'яна"... Як їй не бути п'яною, — додав мій Антін, — коли у його й свині пиво п'ють.

— То бач, — мовив Кіндрат, — свині не наські, а якісь нові... У його усе "нове", — старе, каже, знікчемніло... Дивись!.. Знікчемніло! Сонце старіше за все на світі, а чи знікчемніло воно?..

Новий пан справді в свиноті кохався, заходився розводити нових свиней, такі вони наче голі та довгов'язі такі були. Не пішли йому в руку, повиздихали до ноги.

Ну, от і прийшов новий день святої волі. Я була певна в собі, що в Антона лайка чисто з голови вилетіла. Ідемо з молебства. Антін повернув до свого провулка, а староста до його:

— А ти, Прядко, куди? забув хіба, що треба на громаду? Ходім лишень?..

— А що мені в громаді?

— Як що? рада буде про пастуха, та про город коло цвинтаря... І піп буде, і пан буде...

— Ходім, — каже Антін, і з голосу його чути, що він наче чогось зрадів. А мене так і кольнуло в серце. — Ні, кажу собі на думці, не пущу я його самого, піду з ним... щоб нечистий знов не нацькував його на пана.

Він змагався, щоб я не йшла, а я таки не послухалася, пішла і вже й на ступінь від його не відхожу, стережу, наче просо від тих злодіїв неприторенних, від горобців.

Пан ото й зняв річ про те, що не слід влітку свиней по селу пускати без догляду, а треба череду свинячу завести, пастуха до їх приставити, а під випас пан своєї землі дасть. Громада на те нічого, наче й пристає, бо думка у пана таки не ледача була. Дід Кіндрат тоді й питається: "А хто-ж у нас за свинопаса стане?" Антін мій і вихопився на те:

— Вже-ж, — каже, — ніхто, як не той, у кого свиней більше: ніхто так, як він, не тямить свинячої вдачі, значить він і поводитиметься з ними уміючи, по-свинячому...

— Чи до речи-ж воно буде? — озвався хтось. — У кого на селі свиней найбільше?

— У пана, — відповів староста.

— Так се-б-то виходить на те, — озвався Антін, — що панові й ставати за свинопаса...

Я його за рукав сіп: "схаменись, Антоне!" а він мене локтем під бік та на мене: "цить! не твоє діло". Я кинула на його очима й злякалася, такий він суворий, такий охмарений та страшний, що я аж затремтіла й замовкла, та мовчки молюся: "союзом любови та згоди звяжи, Христе"...

Пан того не стерпів, щось зашкварчав, а Антін ближче до його, взявся в боки й каже:

— Ви, пане, так заторохтіли, наче колесо по груді, буцім ви злякалися чого... Ви говоріть з повагом, не бійтесь, не вважайте на те, що я бондар, а говоріть зо мною як з простим чоловіком...

Люди зареготали, а пан так і приснув... Ну, з того й пішло у них!.. і посипав Антін, наче з рукава борошно, шкулкими словами...

За те-ж і йому, моєму Прядці — нехай вже він царствує! — добре насипали: на цілий тиждень суддя звелів в худриґу його закинути...

Сорому було нам на ціле село.

Тоді я зареклася й сама собі заприсягнула: як діждемо дня святої волі, не пущу Антона з двору. Хоч він нехай мене б'є-катує, а не пущу: просто на плечі сяду, округ шиї обів'юся, а не пущу. Діждали. Він мої думки й спостеріг... Ще й на світ не займалося, як я прокинулася: зирк! — нема Антона в хаті. Я швидче ноги в чоботи, кожушанку на хребет, та за двері. Ник я під повітку — нема його; ник у хлівець — нема, я в суточки, в клуню, в комору — нема. Де-ж він дівся?... Біжу до двору, до шинку, до церкви — нігде й духу нема! Людей розпитувала — чи не бачив хто?.. ніхто не бачив.

Сижу я собі, сумую; вже й до печи руки не беруться; діжу треба місити, а я сижу... Вже люди з церкви йдуть, а я сижу, все думаю: де дівся Антін? І так мені і в голові й на серці недобре, аж в очах тьмяно... Скотинка реве не поєна, не годована, а я з лави не підведуся... Аж двері — рип: Антін в хату...

— Де ти був?

— Там нема, де був.

— Кажи, де?

— На хуторі у Мищенка. — Се такий панок був; хуторцем собі на одшибі жив.

— Чого тебе туди носило?

— Звісно, чого...

— Кажи чого? признавайся!

— Наче не знаєш... вилаяти треба було...

— І вилаяв?

— Виправ...

— Лишенько-ж моє важке, горенько моє тяжке! — заголосила я, — мало тобі Лиски! мало хурдиґи!.. тепер тебе прямо в москалі!..

— Старий, не гожуся... — Ще й жартує.

— В острозі згниєш...

— Хоч-би й під острогом, а не можна, не можна мені инакше! Але не турбуйся! Мищенко панок добрячий, до позвів не охочий... та я його без людей, сам на сам...

— Що-ж він тобі? не бив?

(Продовження на наступній сторінці)