Якось після жнив зустрів я нашого мирового суддю, питаюся у нього про Івана.
— По якому се,— кажу,— з ним таке нелюдське, недовідоме?
— Не моє діло! — каже і, спасибі йому, пораяв нам вдатися до слідчого та випрохати Івана на поруки.
Вернувся я додому. Саме на першу Пречисту зібралася наша громада порадитись: кому з чим проти жука виходити? Жук такий хотів на наші ярини налетіти, а начальство, як прочуло про його гаспидську думку, зараз веліло громадам виходити проти нього і нівечити.
От я тоді й кажу до громади:
— Так і так, той жук чи прилетить ще, чи ні, а от вже настоящий шершень налетів на нас: син з батька знущається, в острог задав, ще й в Сибір похваляється, а ми мовчимо! По якому се? Оте руде щеня баламутить людей, цькує, а нам байдуже! Гріха не боїмося! За що Пухлину на Сибір? Кому він що лихого заподіяв? Люде добрі! Схаменіться!
Громада взяла моє слово до серця. Зараз покликали Рудого: усі на нього мокрим рядном в один голос:
— Що ти, песький сину, витворяєш? На те ми тебе вигодували, щоб людей рвав!
Ганимо його, а воно — наче й не до нього, ще й сміється.
— Нападіться,— каже,— на кого багатшого! — і зуби скалить.
Хтось гримнув з громади недобрим словом. Тоді воно на дибки:
— Вам яке діло до мене! Я не вашого звання! Я міщанин, а ви козаки.
— Нехай ти і не нашого звання, так наших людей з кругу сонця зводиш, наше село поганиш. Вже ніхто, як ти, пострунив Дмитрика? Ти й векселі вимудрив, ти Іванові стежку до острогу протер, ти всьому лихові привід давав!
Змагається він:
— Моєї вини нема, я нічого проти закону не заподіяв, проти громади я не йшов. Хіба то моя вина, що батько не зважив своєї сили, не звернув уваги на свій вік — та й ну гратися з сином "у тісної баби!" Звичайна річ — хто дужчий, той і випре. Син молодий, при здоров'ї — він і випер.
Чи чув ти, Якове, таке? Добре випер з рідної хати та в острог... "Се,— каже,— "в тісної баби" гратися!.." Га! Чуєш! Добра гра! На аркані б він попограв!.. Громада обібрала трьох чоловік: мене, отсього Петра та Кіндрата Соху — і вирядила нас визволяти Пухлину... Нам тоді наче хто памороки забив: зовсім про тебе забули... На те вже воно йшло...
Ми до слідчого:
— Добре,— каже,— можна Пухлину на поруки, аби ви застанову положили.
— Велику?
— П'ять тисячів.
— Іги! Твоя сила — твоя й воля! Усе село перевішай — такої грошви не збереш...
— Чи не скинете чого? — благаємо слідчого.
— Не можна, не моя воля. Поставили Івана на суд, питаються:
— Яка за тобою вина?
— Велика моя вина,— каже він,— вигодував такого ледачого сина,— і вказує на Дмитрика, і він вже тут.
Присяжні й не судили його: моргнули один одному та в один голос:
— Не винуватий Пухлина.
Суд зараз його й випустив, каже до нього:
— Іди додому, тільки спершу верни казенну одежу. Пішов Іван з острог передягатися. Було вже зовсім смерком,
він і каже:
— Куди я проти, ночі піду? Переночую ще раз в острозі. Йому й не заборонили того...
Вранці повставали, дивляться... Пухлина не встає, до нього, а він вже закляк. Трохим замовк.
Петро глибоко зітхнув і перехрестився. Ми сиділи мовчки, німо, понуро... наче хто роти нам позашивав. Згодя Трохим підвів свої вогкі очі і каже:
— Бач, Якове, яка у нас "тісна баба" завелася! Порадь же ти нас: чи не можна і нам погратися з отим Рудим брехунцем "у тісної баби"? За сим ми до тебе і приїхали.
У мене в серці заходила така "тісна баба", що я насилу промовив:
— Нехай завтра, Трохиме, сьогодні час спати... Втомився слухаючи...
Полягали спати...
Цілісіньку ніч я й очей не сплющував... Усю ніч ввижалася мені "тісна баба" і не давала спати.
1889 У Києві
1 ...на Івана Хрестителя...— Тобто на Водохреще.
2 На самого Михаила...— Церковне свято на честь архистратига Михаїла, що відзначається 8 листопада за старим стилем.
3 Благовіщення — церковне свято, яке відзначається 25 березня за старим стилем.