Вони, спасибіг їм, чи злякались мене, чи так послухалися, замовкли, не цокотіли... Узяв Шестопал ту дитину, у віру ввів, Василем охрестив, думає: яке ж йому прозвище? Нехай, каже, Рудим росте. Справді, воно таке руде, наче на цибулі лушпиння. Росте те байстря — нівроку йому. Лука його дзвонити привчає, в одного дзвона навчив, псалтир йому проказав: вже воно починало ходити по покійниках читати; може б, Лука був і вивів його на яку добру путь, так же смерть не дала: зимою Лука жінку поховав, а на осені й сам переставився. А те паламарча, чи хто воно вже — бог його знає, лишилося, немов верства на шляху: без роду, без племені, без захистку, без пристанища, та ще ніде й не приписане; наче на гріх — узяв отець Харлампій та й забувся його в метрику завести. Що нам з ним чинити? Куди його привернути?.. Я до отця Харлампія:
— Візьміть хлопця! А він мені:
— Бога бійся, чоловіче! У мене й своя з'їжа на дев'ять ротів, снаги моєї не стає, а ти ще чужого тичеш.
Я до того, до другого.
— Беріть хлопця.
Ніхто не хоче, усі цураються, усі в одно!
— У мене злидні, та воно й у метрику не заведене, ще в яку халепу вскочиш.
Морока мені. Ну, думаю, вже ж не гинути йому під тином, і в нього душа не з ремінця, треба десь приткнути його.
— Коли,— кажу,— на те пішло, нехай у мене зимує, хліба не переїсть, а навесні — ми його за підпасича до громадських свиней.
Так і вчинили. Отець Харлампій трошки змагався.
— Воно,— каже,— читати вміє, а ви його на свинопаса. Люде на те йому і кажуть:
— Одно одному не пошкодить! Он у Буханівці громадський пастух влітку товар пасе, а взимку дітвору учить. Нехай же і в нас хоч трошки на те походитиме... Ще коли б воно хазяйська дитина була, а то нажироваие... Нехай пасе.
Нехай і нехай. Пасе Рудий перістих.
На друге літо ми його з підпасича та на пастуха, і гаразд би. Отже ні! Почали люде ремствувати.
Таке, кажуть, воно забісоване — себто Рудий — не вважає на те, чи порісна яка свиня, чи ні, а коли що не по його, так і глезне, чим попаде. Я покликав Рудого, любенько напучую його.
— Треба,— кажу,— Василю, і зі скотиною по-людськи, по-хазяйськи: воно хоч і свиня, а від бога, треба чужу худібчину шанувати.
Він вирячив на мене баньки, так зневажно щось белькоче, а очі йому аж світяться, наче серед ночі у вовка. Правду сказано, рижий — чоловік хижий.
Перебули літо. Перезимувало воно, тіла набралося; то було таке миршаве, а то щоки йому як не репнуть.
Напровесні взяло воно та й зґедзкалось.
— Не хочу,— каже,— свиней пасти, піду іншого хліба шукати. Давайте мені пачпорту.
— Іди,— кажемо ми,— хоч світ за очі, а пачпорту тобі у нас нема, бо ти не приписане.
Воно таке в'їдливе, сичеться:
— Чому нема? Хіба я не людина?
— Людина, та не нашого звання.
^ — А якого ж я звання? — гарикається воно.
— Святий тебе знає, може, й ніякого.
— Де ж мені пачпорта добути? Я хочу на Дін, у Таврію. Ми йому як доброму раємо:
— Попитайся у благочинного, може, він дасть або вкаже, де тобі об'явитися треба. Куди тебе припишуть, там тобі і пачпорт буде.
Воно й повіялося з нашого села.
Чуємо з другого повіту: прийняв його до себе Микита Біло-груд. Сей Білогруд був колись у Манастирищі за писаря, а потім головою, та щось таке пошахрував — його й скинули. Він тоді, куди діватись, взяв і записався на брехунця. Робота, бач, не важка; сказано — брехати не ціпом махати, а зиск з неї великий. Розжився на всю губу, багатирем став, земель силу силющу надбав. Не скажу, з якої речі він прийняв до себе Рудого, ще й до школи віддав.
Два роки ходило воно і вийшло таке письменне та друковане, що ну! Білогруд за якийсь там час і каже до нього:
— З тебе, небоже, такий робітник, як за шага свічка, тебе й на хліб ніхто не візьме, ні до плуга ти, ні до ціпа не призвичаєний, а от я спостеріг твою вдачу і знайшов якраз"на твій копил роботу: візьмися до неї — хліб матимеш і чоловіком будеш. Я тебе законам навчу, і до всяких крючків привчу, і на адвоката виправлю.
Воно й понялося; так воно за писаря правило та шахрайства і крючечки робило, доки позаторік Білогруд не прогнав його, та ще, кажуть, і межи плечі напхав...
Тоді воно, капосне, до нас на село та й об'явилося брехунцем: у Білогруда, значить, набралося науки брехати.
Жидова зараз з суміжних сіл обіруч до нього. Почало воно і в мирового ставати, і патенту собі виправило на брехунця. Нам про те байдуже і досі б було байдуже, коли б воно по-людськи жило та не скоїло такого лиха з Пухлиною.
— Чув, Якове, з Пухлиною, яка пригода трапилась? — спитався у мене Трохим.
— Щось не доводилося,— мовив я.
— Отеє так! — сплеснув' Трохим руками, дивуючись.— Де ж ти живеш? Наче не в нашому царстві, не в нашому государстві?
— Я, Трохиме, живу ченцем у мирі та душу спасаю.
— І ченцеві не гріх дбати про людей. Нічим, як людьми, і в гріх ввійдеш, людьми і душу спасеш! Слухай же знов. Пухлина Іван наш-таки козак був. От вже чоловік був! І не сказати! Нехай його душа з святими преподобиться! Ніхто проти нього нічого лихого й на мізинну пучку не покаже: добрий та тихий такий, хоч в ухо його вбгай. Ніхто зроду-віку не чув, щоб Іван Пухлина кого покривдив або про кого яке ледаче слово вимовив. А що за трудівник був! З ранку до ночі на ногах, не присідає. Потом та мозолями надбав собі і лугу, і поля, і левад, і лісів. Еге! Надбав, та не спожив. За свою добрість довелось гірш, ніж під лісою ноги простягти... От вже святу правду сказано: "Будь гірким — сплюють, будь солодким — злижуть". Не вгодиш на людей. Занівечили людину ні за понюх табаки. Та ще хто занівечив? Син! Рідна дитина.
— Не сам же син — брехунець..,— перебив Петро.
— Ну-бо, Петре, вгамуйся! От не гадав, що ти такий марудний. Кажу тобі — не перебивай! А ти — буцім не до тебе: ніби й не чуєш, наче умисне! Вже ж я й сам тямлю, до чого річ веду. Будь ласкав, зашморгни язик, доки я мовитиму, а замовкну — тоді й розсупониш. У Пухлини був син, Дмитро: одно воно тільки й було; молодим і побрався Пухлина, а тільки й свічки, і воску, що Дмитро... Та й з того, у кого, кажуть, синів сім, то й доля всім, а в кого оден, та й той не ладен... Отак і в Пухлини. Віддав Іван Дмитра до школи, тут-таки до нашої, до Іваницької. Взялася дитина до науки, та так цупко взялася, що шпектор і напосівся на Івана: "Давай та й давай сина до повітової школи, світу навчиться, в люде вийде". Послухався Іван, Дмитро й тут береться, прямо наче навзаводи: панські діти геть задніх пасуть, а Пухлиненко на сам перед; паненята до нього листочком липнуть, таке воно — все знає. Скінчило воно і повітову школу, аж чотири роки там вчилось. "А куди ж його тепер,— думає Іван,— від ріллі воно вже одірвалося, треба йому до більшої стежки". Шпектор знов йому рає:
— Вези до губернії, нехай учиться, в нього голова неабияка...
— Коли б воно не спаніло там? — каже Іван.
— Ні, чим є, тим і буде,— батькове серце й пойняло віри.
І в губернії вчився Дмитро чотири роки. Чому воно там вчилося, якої премудрості набиралося — про те не скажу. Щожнив приїздило воно до батька: такий огрядний, та чепурний, та моторний парубка, наче вилитий, наче намальований; тільки й шкоди, що паненям визирало, зовсім не нашим духом тхне, з людей часом кепкує, проти батька губу копилить.
Батько того не помічає, не надивиться, не нарадіє. Нам збоку видно, що Дмитрик верхи їздить на батькові, а батькові те й невдогад... Навесні Іван овдовів, а на літо приїхав Дмитрик та вже й зазимував у батька. Значить — зовсім вивчився. Старий почав був налягати, щоб воно ще йшло до науки до Києва, так де тобі?
— Не хочу, не піду, буде з мене.
І не пішло! Таке забісоване, нічого з ним батько й не вдіяв, звісно, парубіка двадцяти двох літ — на налигач не візьмеш. Справив собі ? батьківської кишені рушницю, хортів, живе у батька, готове їсть, п'є, байдики б'є, вередує та полює. Коли б на мене, Якове, я б його, знаєш, як поповередував! Не подивився б я йому в зуби, чи вони у нього письменні, а першим ділом: "чті отця твого", а не кепкуй; ні — то геть з очей! Не хоче! Я б його на черезсідельник та до сохи. А Пухлина панькається з ним, потурає. Кажу ж тобі: хисткий чоловік був, земля йому пером! Куди хили, .туди він і гнеться, наче той шелюг, а воно так не можна. Хилку лозину і снігир зігне.
Слухай же: злигався Дмитрик з отим брехунцем Рудим, з ранку до глухої ночі у Рудого, поїть його, кормить, не дихає без нього, наче його хто пришив до Рудого. Я не витерпів, таки і кажу якось Іванові:
— Чи таки Дмитро пара Рудому? Він чесного батька син, а то безбатченко, та ще й брехунець. Стережись, Іване, щоб часом не обув Рудий Дмитра у пришви.
На моє воно й вийшло: тільки пришви на Іванів копил прийшлися.
Гуляв Дмитро, гуляв, гасав з міста та до міста, так років з два, нагасався та до батька:
— Годі мені, тату, бурлакувати, женитимусь!
— Час добрий, синку! Женися.
— Шукайте, тату, пари.
— І вже, шкода, сину! Нехай саме серце знайде пару, а на мене не вповай.
— Коли так, тату, так я вже собі знайшов.
— Кого се?
— Варку Ходотиху.
(Продовження на наступній сторінці)