2 мая Лазаревський Михайло писав до Шевченка: "Поздоровляю тебе з великою царською ласкою. По просьбі графині Толстої і по свідоцтву графа Толстого тобі дадуть увільнення ("отставку"), і ти вибереш собі "род жизни". Скажи, будь ласкав, Дармограєві (псевдонім Шевченків), щоб він на радощах не накоїв чого такого, що не личить. Бережи себе, мій голубе! Приїзди швидше до Петербурга, а на Україну не їзди, про се просить тебе і графиня, а ти повинен послухатися її. У неї є про тебе гроші, вона поклала їх в банк, заким ти приїдеш. Білозерський радить тобі до Оренбурга не їздити, а дожидати на місці (в Новопетровському) "отставки" 776.
Лист сей з 75 карб, на дорогу прийшов до Тараса 3 червня. Не треба говорити, що діялося з страдальником в ту годину, коли він читав того листа. Хто вдатен розуміти хоч трохи те, що пережив Шевченко за десять років тяжкої неволі, той легко виобразить собі, яким животворним світом волі, яким цілющим теплом пронизав усього Шевченка лист Лазаревського з звісткою, що довго сподівана "гостя-надія" — амністія — тепер вже факт!
XVII
До "хурдиги" амністія повинна була прийти, переходячи через усі бюрократичні митарства, і доки вона не прийшла стежкою урядовою, доки її не оголосив своїм приказом комендант форту, доти визволений великий мученик і de facto і de jure був ще все-таки "рядовим 2 роты" і мусив справляти військову службу. Амністія йшла вельми мляво, і доки вона припленталася до форту — багацько ще і фізичних, і моральних мук зазнав геній нашого слова. В "Записках" його, наче в зеркалі, ми день крізь день бачимо ті муки довготерпеливого ждання.
"Тепер, — читаємо в журналі його 16 червня 777, — коли найближчі мої начальники, фельдфебель і ротний командир (Косарєв), довідалися про моє визволення, вони не ослобонили мене від муштри та від калавурних відбутків, одначе не заборонили, коли буде у мене вільний час, перебувати на городі. Я і за се їм сердешно дякую"
776 Чалий, с. 95.
777 Записки... — С. 15. — [(Кобзар. — Т. III)) /387/
Визволений від перебування в казармі, поет впивається ца городі під своєю вербою — раюванням в самітності. "Відколи не забороняють мені перебувати на самоті, я незвичайно полюбив самітність. Люба самітність! В життю не може бути нічого більш солодкого, більш чарівного, як самітність. Найпаче перед лицем нені природи, коли вона квітчається, всміхається, під чарівним її впливом людина мимоволі поринає сама в себе і "бачить Бога на землі". Мені і перш не подобалася гучна діяльність або, ліпше мовити, гучне байдикування; а після того, як я перебув десять років життя в казармі, самітність мені здається дійсним раєм. Отже, все-таки не спроможен ні до чого взятися. До праці найменшої охоти нема. Цілі години, коли не лежу, так мовчки сиджу під моєю вербою, і, хоч би на глум, що-небудь заворушилося в голові. Отака нудьга напала на мене з 7 квітня, з того дня, як прийняв лист від Лазаревського. Воля і подорож усього мене проковтнули" 778.
Порада, висловлена Лазаревським в останньому листі — не їхати зразу на Україну, знівечила перший план подорожі. Перше Шевченко гадав, щоб, перепливши Каспійське море, поїхати в Катеринодар до Кухаренка і, "надивившись досхочу на оцю благородну людину, рушити через Крим, Харків та Полтаву, на Київ і Несвіж в село Чирковичі 779 до свого друга і товариша по засланню до Броніслава Залєського, а тоді через Вільну до Петербурга"; тепер же він примірковав інший, найближчий шлях до столиці: з Астрахані Волгою до Нижнього Новгорода, звідтіль диліжансом у Москву, "з Москви, помолившись за Фультонову душу, за 22 годин у Петербурзі". "Але ж! — прокидається у поета жахлива думка 13 червня. — Може скоїтися, що я в своїй хламиді почимчикую до Уральська. Ще всього можна сподіватися ".
Поет починає лаштоватися в дорогу 780: каже пошити йому торбу, насушити сухарів, виготовляє на дорогу шинку; піклується про книжки, щоб було що в дорозі читати і т. інш. Вкупі з тим міркує він в гадках і про дальший свій побут.
778 Записки... — С. [15 — 16 (Запис від 17 черв. 1857 р.)].
779 Рачкевичі. — Ред.
780 Записки... — [С.] 9 — 10 [Запис від 12 і 13 черв. 1857 р.)].
"Про живопись, — каже він, — тепер годі мені й гадати, я й перше не був добрим художником, а тепер тим паче. Десять літ непрацювання спроможні і з великого віртуоза зробити корчемного балалаєшника. Я думаю взятися до гравюри /388/ aqua tinta. Гадаю, досить двох років на се. Потім переберуся на дешевий хліб до моєї України любої і там візьмуся за естампи. Першим моїм естампом буде "казарма" з картини Тенєра. Опріч списків з великих творів, гадаю пустити в світ перегодом і власне чадо: "Притчу про блудного сина", припасовану до наших сучасних звичаїв, найпаче до звичаїв крамарського стану".
Коли поет, сидячи під вербою за своїм журналом, хоч трохи спекувався нудьги дожидання і впливу військової неволі і, гадаючи про прийшле, відривався від сучасних обставин, найближче його начальство немов навмисне пильновало, щоб розганяти його гадки і кидати його в ковбаню тих обставин і обов’язків жовніра, які тепер, зовсім натурально, стали поетові ще більш огидливими і тяжкими.
Увечері 18 червня приплив пароход з Гур’єва і привіз звістку, що упереджений проти Шевченка командир батальйону майор Львов їде на ревізію форту і залоги. Тараса погнали зараз прилаштовувати муніцію. "Яке гидке це прилаштовування, — пише він у журналі, — чи вже оце ще не останнім разом виводять мене на плац показувати, немов ту безсловесну животину? Сором і приниження. Трудно, тяжко, неможливо приголомшити в собі всяку людську повагу; стояти "на витяжку", слухати команди і рушати, буцім бездушна та машина".
На другий день майор Львов, "наче той Кроніон-тучегонитель, суне в темній хмарі на нас, безсловесних солдатів. Чекаючи на сього страшного судію і карателя, ті, що попропивалися до снаги, благають тепер лікаря, щоб прийняв їх до шпиталю, яко недужих, і таким чином лікар спасає їх від праведного суда "Кроніона-Громоносця". "Я, — каже Шевченко, — ніколи не ховався до шпиталю під отакі критичні години. Тремтить, було, серце, аж замирає, а я мащу вуси, одягаюся в мундир і стаю перед лице отця-командира. А лице у його з хмелю червоне".
"Першим ділом батальйонного командира було оббігати казарми та надавати по зубах фельдфебелям і солдатам, а ротних командирів і інших офіцерів повчити по-батьківськи, як і що кому личить. Потім звелів виходити солдатам на огляд. Бідолашна рота, до якої і я належав, з ранку о 5 годині 24 червня, умита, причепурена, з намащеними вусами, вистроїлася на плацу, наче та іграшка, вирізана з картини. З 5 до 7 години рота все "рівнялася". О годині 7 явився сам судія і мордовав бідолашну роту до 12 години; насамкінець вилаяв жовнірів загальною солдатською лайкою /389/ і пострахав різками та шпіцрутенами". По обіді о годині 5 конфірмовані, а з ними і наш поет, ставилися перед лице Львова на гірший іспит. "Про сей іспит, — записує Тарас, — я був зовсім байдужим, яко людина наполовину вже визволена; але ж! Ледві став перед невблаганним судією, у мене не лишилося і тіні чого-небудь такого, що нагадувало б чоловіка, наполовину вже визволеного. Мене обгорнуло те ж саме почуття, яке і завжди обгортало, тяжко-болюче почуття; мене усього пронизало тремтіння. Ні, не почуття, а мертва нечулість пройняла мене. Скоро я глянув на ту дерев’яну, розмальовану постать, я обернувся внівець... Іспит відбувся так самісенько, слово в слово, як і десять літ назад, на четвертину літери не побільшало його, ні поменшало. За те ж і я ні на зерно не рушив наперед по шляху військової освіти. Так само, як і в ті годи, командир спитав у кожного з нас, за яку провинність пошановали його солодким для серця обов’язком жовніра?
"Тебе за що?" — спитав Львов у поета. "За написание возмутительных стихов, ваше высокоблагородие".
"Сподіваюся, що більш не писатимеш". Яке вражіння справив оцей огляд і іспит майора Львова на Тараса, про те читаємо в його журналі 781: "Минуло вже три дні, як поїхав від нас отець-командир, а я й досі не спроможуся спекатися того тяжкого вражіння, що нагнало на мене його коротке у нас перебування. Мої блискучі, мої рожеві гадки так приголомшив той огляд і всього мене так збентежив, що коли б в руках у мене не було листа від Лазаревського, так я зовсім би знесилів від оцього тяжкого вражіння. Хвала Богові, що є у мене в руках канва, а по ній можна виводити найрізноманітніші візерунки!"
Огляд і іспит Львова не були останнім вже актом гноби тельства і мордовання поета. Судилося йому на порозі з своєї "широкої тюрми" зазнати і пережити ще гірші вражіння.
781 Записки... — С. 27 [(Запис від 26 черв. 1857 р.)].
(Продовження на наступній сторінці)