В Переяславі Тарас намалював види з трьох стародавніх /176/ церков: з Михайлівської, з Покровської, збудованої полковником Мировичем, і з Вознесенського собору, збудованого гетьманом Мазепою. А з Переяслава подався на села і поробив малюнки в селі Потоках, у Василівні, у В’юнищах і в інших. До Козачковського, як бачили ми, Шевченко приїхав хорим, і хоча Козачковський гоїв його, але ж наступила холоднеча, грудень, а через те і не слід би було Тарасові рушати з Переяслава; треба б було пересидіти тут, доки недуг зовсім минеться, або принаймні вернутися до Києва. Так де ж! Тарас бажав показати, що він не дурно бере гроші з комісії; він бажав подати їй якомога більш своєї праці: тим-то він, не вважаючи на недуг і холоднечу, подався на села. Певне, з початку грудня, бо 22 листопада він був ще в Переяславі і написав тут своє прекрасне посланіє до Шафарика, присвячуючи йому "Єретика". Та й Козачковський каже, що в Переяславі тим разом Шевченко був трохи чи не два місяці. Козачковський під той час спостеріг, що Шевченко писав, не потребуючи надумуватися; писав він наче жартома, слухаючи бесіду коло себе, а часом і сам брав участь в бесіді, не покидаючи писати 346.
346 Киев[ский] тел[еграф]. — 1875. — № 25.
У В’юнищах недуг так розходився, що поет мусив спинитися тут. Здається, що тут він просидів трохи чи не два тижні: у В’юнищах він 14-го грудня скінчив "Кавказ", а 17-го грудня, як бачимо з дати, написав " Холодний Яр"."Кавказ " стає нам новим свідком зросту і розширення ідеалів Шевченка: бачимо, що Тарасова муза, ширяючи високо поверх Кавказьких гір, вболіває за зневолених людей, до якої б народності вони не належали. Воля чоловіка, братолюбіє людей, положені на грунті національному, — от що стає, між іншим, ідеалом Шевченка. Поет тяжко вболіває, що українці примушені були воювати вольний народ Кавказьких гір і заганяти його в кошару неволі. Згадавши про свого приятеля графа де Бальмена, убитого на Кавказі, Шевченко тужить, що його загнали воювати черкесів і не за Україну, "а за її ката проливати кров добру, не чорну!" Не можна було Шевченкові не почути образи українському патріотизмові з того, що вольнії колись діти України, вольні козаки чорноморські, під проводом такого патріота, як Кухаренко, мусили йти нівечити волю черкесів на користь неволі й деспотизму. Поет справедливо вболіває, що де Бальмену "довелося пить з московської чаші московську отруту".
Природою і долею кавказького народу Шевченко заінте-/177/ресовався геть раніш; певна річ, спершу з оповідань Кухаренка, коли останній приїздив до Петербурга. Потім, коли Чужбинський вернувся з Кавказу, Тарас багацько розпитував у його про життя і побут черкесів, про природу Кавказу 347, і серце, і душа поета переймалися скорботними думками про долю вольнолюбних гірників. Коли недуг приковав Тараса до ліжка у В’юнищах, йому, згадуючи картини життя на зневоленій Україні, не можна було не перелетіти думками на Чорномор’я і на Кавказ! Скорботним сльозам за зрабований "чурек і саклю" не можна було не вилитися разом з слізьми за долю України, за долю цілої Росії, де
...Сибір неісходима,
А тюрм, а люду! що й казать!
Од молдованина аж до фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує...
Не скажу, чи довго Шевченко хоровав у В’юнищах. Звідтіль він поїхав в Яготин 348. Переїзд сей стався, в усякому разі, після 17-го грудня.
347 Воспоминания... — С. [14].
348 Киев[ский] телегр[аф]. — 1875. — № 25.
Перечитавши ті твори, що написав Тарас у В’юнищах, легко зрозуміти потребу душі поета — спочити, потребу якої-небудь розваги, аби б вона розвіяла-розважила його тяжке становище духове. В тих творах бачимо і чуємо, що кожне слово тхне кервавими слізьми за чоловіка; з кожного слова дише глибокою любов’ю до України, взагалі до людей зневолених; з кожного слова поета плине палке, чисте бажання людям волі, світу і добробуту. Я бачу, які пекельні муки буяли в серці поета в ту хвилину, коли слаба з недугу рука його виводила:
А тим часом перевертні
Нехай підростають,
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку здіймати!
Помагайте, недолюдки,
Матір катувати...
Де ж було Шевченкові знайти місце для спочинку? Недолюдки кишіли комашнею навкруги. Нарешті близилися /178/ Різдвяні свята: натурально було бажати провести їх серед веселого товариства; а в Яготині стояла ще журба, ще не минув рік після смерті князя Миколи. Тарас тямив, що і Закревський — недолюдок; але він тямив, як се свідчить нам і Чужбинський, що недолюдок Закревський став трохи не янголом, як прирівняти його до Лукашевича, до Родзянки і т. ін. "дітей України"..."В гостинному домі Закревських, — каже нам Чужбинський 349, — Шевченко був своїм, був наче у себе в господі". Тим-то з Яготина він поїхав до Закревських.
349 Воспоминания. — С. 14 — 17.
Того часу, себто на Різдвяні свята р. 1845 і з початку р. 1846, до Закревських хоч і приїздили декотрі з поклонників Бахуса і справляли знамениті свята "мочемордія", але ж Шевченко не раз у раз гуртовався до них, частіш і зовсім не приставав, уникав того товариства. Він більш перебував в жіночому товаристві; воно його більш вабило до себе. В гостинному покою пані Закревської Тарас поринав або в веселу розмову жіноцтва, або в прекрасну гру на роялі і співи самої Закревської і її гостей; а то й сам своїм гучним оксамитовим голосом співав українські пісні журливі. В такі години з товариства жіночого поклонники Бахуса жадним чином не спроможні були вирвати Тараса. Навпаки: "мочеморди" мусили самі приходити вже до жіночого товариства і просиджували тут геть за північ. Одного разу Закревські з своїми гостями поїхали верстов за десять до своїх кревняків. Там пані Закревська, розповідає Чужбинський, чудесно грала на роялі Шопенові твори. Шевченко був того вечора веселим і говірким. Звичайно, веселому в товаристві час швидко йде. Не помітили, як спізнилися. Тим часом розпочиналася хуртовина. Одначе на те, ні на пізню годину товариство Закревських не звернуло уваги і опівночі поїхали до господи. Небавом після виїзду розходилася страшенна низова фуга: вітер зривав сніг з землі, підносив його вгору, крутив його всіми сторонами, та, виючи і голосячи, носився над землею. Коні спершу добре бігли, але небавом кучер помітив, що збилися з дороги. Хотіли вертати назад, та ба! ніхто не тямив, в яку руку треба брати назад; вітер крутився і мінявся, виючи то з сього, то з того боку. Жіноцтво, своїм звичаєм, переполошилось. То була саме така пора (з початку січня),.коли голодна вовковня тиняється по степу. Що ж його діяти? Вже ж не стоять під фугою. Відважилися їхати навмання, сподіваючись, що кудись-таки та приїдуть, до якого-будь житла та приб’ються. Підпилий Закревський /179/ їхав окремо в кибитці, спав собі, нічого не чув, нічого не бачив. Ідуть, а хуртовина все більшає. Шевченко радив привернути до першої, яка зустрінеться, скирти сіна, розвести багаття та й грітися до світу. Жіноцтво на се не згодилося і казало їхати далі на око. Минула північ; шляху нема, вітер реве, замітаючи сніг. Шевченко, щоб підбадьорити товариство, завів "Ой не шуми, луже", а за ним і всі останні, але ж вітер ревів ще більш і не давав співати. Нарешті так закурило, що коні стали. Сани загрузли в замет: треба було злазити з саней й та вирятувати їх. Вирятовали. "А що, Тарасе? — спитав Чужбинський. — Не гаразд?" А Тарасові байдуже; не вважає він на хуртовину та своїм гучним голосом виводить:
Ой которі поспішали,
Ті у Січі зимовали,
А которі зіставали,
Ті у степу пропадали.
Жіноцтво з переполоху починало перейматися розпукою, і Тарасові треба було ужити великої праці і вмілості, щоб заспокоїти перелякане жіноцтво. Скінчивши пісню, він почав імпровізувати вірші, але вітер так квилив, що квиління його покривало вірші і не давало їх чути... Нарешті помітили, що ген-ген в степу огонь блимає. Зраділи гаразд; значить, житло чиєсь недалеко; бери на огонь. Справді, небавом вибилися на великий київський шлях і прибилися до заїзду. Тут розжилися на самовар та й чаювали до світу. Того саме часу, як Шевченко з В’юнищ перебрався на Різдвяні свята р. 1845 до Закревських, княжна Варвара Рєпніна прислала до його звістку, що вона примірковала щось на користь Тарасових братів. (Лист княжни з тією звісткою відібрано у Шевченка під час ревізії і арешту; він і досі є в архіві колишнього "III отделения") 350.
350 Матеріали архіву "III отделения" (пізніше — Департаменту поліції) були вилучені й опубліковані у 1906 — 1907 рр. — Ред.
Не знати, що саме примірковала княжна; може, вона гадала збирати гроші на викуп з кріпацтва Тарасових братів. Та ледві чи так; бо, можна гадати, що за викуп їх Енгельгардт не загнув би більш того, скільки взяв за Тараса, а такі гроші княжні зібрати було б не трудно. Не кажучи вже про власні достатки Рєпніних, приятелями у неї були такі дуки, як Тарновський, Галаган, Борковський, Лизогуби і інш. Видавали вони з кишені по /180/ кільки тисячів на балі, і коли б вони справді бажали визволити Шевченкових братів з кріпацтва, так чи трудно ж би було кожному з них вийняти з кишені сотню чи дві карбованців...
(Продовження на наступній сторінці)