За що, мамо, гинеш?
Спів сей для молодіжі був воістину гуком воскресної труби архангела. Якщо коли було говорено по правді, свідчить Куліш 314, що серце ожило, що очі загорілися, що над чолом у чоловіка засвітився полум’яний язик, то се було у Києві р. 1845. Серед тієї молодіжі сплодилася думка проповідувати між освіченими панами українськими визволення народу з кріпацтва шляхом просвіти, заразом християнської і наукової. Молодіж київська перш за все хотіла духом своєї любові натхнути луччих людей з панських родин, з’єднаних з нею високими інтересами науки і поезії.
Задля такої молодіжі Шевченко був чоловіком бажаним; немов само небо послало його до неї, і молодіж, як каже Куліш, взирала на його, як на якийсь світильник небесний. Такий погляд був погляд правдивий. Про його великого, хоч де в чому і пригніченого духа, можна сказати, що він буде світильник "горя и светя". Шевченко з’явився посеред нас, яко видиме оправдання нашого натхнення звиш 315.
314 [Куліш П. О.] Хуторна поезія. — [Львів, 1882]. — С. 8.
315 Ibidem. — С. 8 — 9.
Річ натуральна, що київська ота молодіж рада-радісенька /162/ була усіма заходами пікловатися, щоб Шевченко лишився жити у Києві, тим паче коли люде довідалися, що й Шевченко бажає саме того ж. Молодіж тоді вже добре знала Шевченкові твори; студенти без різниці національної читали їх з жадобою, переписували, виучували напам’ять. Інші, хто не вмів мови української, навчався її єдине на те, щоб читати і розуміти Шевченкові твори 316. Жодної помилки не зробимо ми, сказавши, що тоді саме у когось з людей того гурту і, може, ні в кого більш, як не у Куліша, сплодилася спасенна думка примостити Шевченка яко доброго маляра до "Комиссии для разбора древних актов", організованої у Києві р. 1843. Обставини склалися тоді так добре, що немов наумисне так, щоб посприяти Шевченкові. Комісія тоді саме була зреформована і повинна була взятися стежити археологічні й історичні пам’ятники нашої старовини 317. Про се комісії треба було добрих освічених малярів. А наймення Шевченка яко художника було тоді доволі добре відоме на Україні скрізь, а в Києві й поготів: видання "Живописної України" і "Русские полководцы" Полевого були відомі людям освіченим і разом з "Кобзарем", з "Гайдамаками" і з іншими творами Шевченка надбали йому популярності. В складі тієї комісії був яко "сотрудник" і Куліш, і його приятелі Максимович, Юзефович, Іванишев, Селін і інші. Головою комісії був Писарєв. Всі вони були знайомі з Рєпніними. Взагалі, склад комісії, так само її мета і простовання були переважно українські. Значить, не вельми великої праці треба було спожити на те, щоб Шевченка примостити до комісії. Запевне не відаю, а гадаю, що більш за всіх попрацювали в сій справі Рєпніни да Куліш.
Отож заким приятелі Шевченка пікловалися, щоб приділити його у Києві до комісії, він рушив на Лівобережну Україну.
Спершу поїхав в Бровари й Оглав, потім в село Баришівку провідати свого старого приятеля 318 Боришпольця 319.
316 Биб[лиотека] зап[адной] п[олосы] России — 1880 — [Т. 1]. — С. 12 — 17.
317 "Пятидесятилетие киевской комиссии для разбора древних актов". — Київ, 1893.
318 Поэмы в повести... — С. 559.
319 Бориспольця Т. Н. — Ред.
Про сю подорож більш жодних звісток не маємо; а небавом стріваємо нашого поета в Миргородському повіті у приятеля його Лук’яновича. Тоді ото він написав у Миргороді прегарну свою містерію "Великий льох". Від Лук’янови-/163/ча він через Лубни поспішив до Закревського в Пирятинський повіт. В Лубнах зустрівся з ним Чужбинський і запросив до себе в Ісківці 320. Мабуть, не вельми подобалося йому в Ісківцях, бо гостював він тут тільки два дні. Гостюючи у Чужбинського, він перечитав йому чимало своїх нових поетичних творів. "Предивні були твори у Шевченка", — каже Чужбинський. З великих творів його найбільш уподобав Чужбинський поему "Іван Гус" і містерію без назви. "В першій, — каже автор "Воспоминаний о Шевченке", — Тарас піднявся до свого апогею; містерія змістом своїм була слабіша за "Гуса", одначе ж і там Шевченко розсипав силу квіток української поезії".
Знаємо, що досі ще не знайдену поему "Іван Гус", або "Єретик" Шевченко присвятив Шафарикові; присвяту він датовав: 22 листопада 1845 р. в Переяславі; одначе з сього треба гадати тільки те, що присвята написана поетом пізніше, ніж поема. Містерією, про яку згадує Чужбинський, був, певна річ, ніщо більш, як "Великий льох", датований автором р. 1845 в Миргороді.
Вже з оцих двох творів Шевченка добре знати, як широко тоді розгорнувся світогляд художника-поета. Стоячи на грунті національному, Кобзар ширяє в сфері загальнолюдських ідей: волі, правди і братолюбія. Вболіваючи за минулою волею України, поет бачить, що й скрізь по світах: "кругом неправда та неволя, народ замучений мовчить"; бачить він своїм пророчим оком, як "чернець годований людською правдою торгує і рай у найми оддає", і переймається серце поета високогуманним бажанням: "щоб усі слов’яни стали добрими братами і синами сонця правди". Небавом, як будемо бачити, ідеалу поета тісно стає в межах слов’ян і він обіймає бажанням волі і правди усіх людей.
У Чужбинського була Тарасова "Тризна". Побачивши свою поему, Шевченко засміявся своїм симпатичним сміхом і спитав:
— Ти читав?
— Читав.
— І треба ж було мені вискочити з нею, наче той Пилип з конопель. Чому не писать, коли сверблять руки, а друкувать не годилось. Дехто хотів зачепить моє авторське самолюбство, але я й сам бачу: швець знай своє шевство, а у кравецтво не мішайсь. — І з сими словами кинув "Тризну" 321.
320 Воспоминания... — с. 13.
321 Ibidem, с. 13 і 14. /164/
У Закревських, певне, Тарас теж перебув нещодовго і в гурті з ними поїхав на знаменитий тоді ярмарок в Ромнах. Ярмарок сей відбувався об Іллі (20 липня) і стояв цілий місяць. Ярмарок той мав велику вагу, найпаче для панів Лівобережної України. Тут пани спродували різну худобу, надбану за рік кріпацькими руками: збіжжя, льон, вовну, тютюн і т. ін. Набравши грошей, пани куповали тутечки ж запас, теж трохи що не на рік, усякої бакалії, потрібної для свого життя по селах. Пані і панночки дбали про свій модний крам і т. д. Одно слово, Роменський ярмарок був тоді осередком купівлі і продажу усячини, яку Лівобережна Україна продавала і куповала. Разом з тим ярмарок був і карнавалом про лівобережне панство: пани і полупанки з своїми родинами, кому і як спроможно було, переводили на ярмарку і марновали різні продукти кріпацької праці людей. На ярмарок, звичайно, приїздила трупа драматична і хори московських циган веселити українське панство хижими "концертами". Готелів про всіх приїжджих браковало: звісно, готелів треба було тільки під час ярмарковий, бо на останні одинадцять місяців місто пустіло: готелі стояли б порожніми. Ромни — місто невеличке, через що під час з’їзду ярмаркового більшість міської людності перебиралася жити в комори, а світлиці свої наймала приїжджим, беручи з них великі гроші. Через те з приїжджого панства тільки самі багатирі спроможні були найняти собі кватири в домах; та й то по таких кватирах перебувало майже саме жіноцтво. Мужчини привозили для себе і розпинали на ярмарковому майдані катраги, шатри, а то й просто намети — і тут вже справляли ярмаркове свято Бахуса.
Приїхавши в Ромни подивитися на лівобережний "карнавал", Шевченко перебув тут тільки три дні в катразі Павла Вікторовича Свічки. Свічка сам каже, було, про себе, що він "недогарок великої свічки і недогарок лоєвий". На ярмарку Шевченко вперше бачив геніального артиста українського Соляника 322 в ролі Михайла Чупруна (жарт Котляревського: "Москаль-чарівник").
(Продовження на наступній сторінці)