В 24 день березіля р. 1845 Шевченко рушив з Петербурга на Україну 305. По дорозі спинився в Москві; бачився тут з своїми приятелями професором Бодянським, артистом Михайлом Щепкіним 306 і з іншими. Щепкін був "світлим, свіжим, бадьорим, добрим". В Москві був недовго — виїхав в кінці березіля; їхав почтовими кіньми гостинцем через Тулу, Орел на Глухів. Хоча з Москви до Орла тільки три сотні верст, але поет каже, що він їхав би то три тижні і в дорозі набрався великого лиха. Звісно, навесні; вода і болото пойняли шлях, кілька разів віз перекидався і поет мусив купатися в калюжах, падаючи з воза. Харчі, яких набрав з Москви на дорогу, теж падали кільки разів з воза, попсовалися; Тарас мусив повикидати їх, а через те довелося, як каже він, подорожувати "на харчах святого Антонія". В Тулі, коли він сидів в готелі, якийсь чоловік приніс до його продавати рушницю і заправив за неї три карбованці. Тарас, не роздивляючись рушниці, купив її за карбованця. Доїхавши до Орла і зраховавши свої гроші, Тарас побачив, що з тієї сотні карбованців, з якою він виїхав з Москви, у його лишилося ледві 2½ карбованці. Значить, далі їхати почтовими кіньми ні з чим вже було; а проте він з тих 2½ карбованців купив собі ще "гармонійку" за карбованця.
305 Зоря. — 1894. — Ч. 5; Поэмы и повести... — С. 364 — і далі.
306 Кобзар. — Т. III. — Записки... — С. 45. — [Запис від 4 лип. 1857].
Тоді поєднав якогось фурмана Єрмолая і поїхав далі на Глухів, умовившись, що гроші заплатить, приїхавши. На якомусь заїзді, вже біля Есмані, коли стали вони, щоб погодовати коней, ні у фурмана, ні у Шевченка /158/ нічим було заплатити за сіно. Тарас імкнув, що отут-то і здасться ота придбана їм у Тулі нікчемна рушниця; він сподівався лишити її господареві заїзду в застанову, доки, приїхавши на хутір до свого знайомого Віктора Олександровича, пришле гроші. Тим часом, доки коні їли, Тарас заходився вчити господарську дівчину грати на гармонійці. Наука пішла добре; гармонійка подобалася господареві заїзду Омелькові Туману, а коли заграла на неї Олена, старий Туман спитав Тараса:
— Чи не продасть він тієї музики?
— Продати я її не продам, а коли хоче Олена, я їй подарую; а ти, діду, купи у мене рушницю.
Дід огледів рушницю і мовив: "На чорта мені ваша тульська рушниця, коли я і стреляти не вмію".
Мусив Тарас признатися, яке у його безгрошів’я. Дід усміхнувся і мовив: "Ну, Олено! Музика наша, неси її в хату". Таким чином поквітовали за сіно і Тарас поїхав далі на хутір до свого приятеля, що жив верстов за дві до Глухова.
Се було в суботу перед Великоднем 307 (значить, 14 квітня) . Чи довго гостював Шевченко у Віктора Олександровича, куди і кудою рушив далі — звісток нема. Можна гадати тільки, що з Глухова він поїхав до Києва, а звідсіль подорожував по Правобережжі, властиво по Київщині, і що ото і була та подорож, про яку він потім написав у своєму оповіданні "Прогулка с удовольствием и не без морали"; хоча проти такої думки знайдемо в сьому оповіданні деякі змагання і противоріч. Погодити їх я одначе відважуся, ставши на тому, що подорож, описана Тарасом в названому оповіданні і в "Капітанші", одна й та сама. Тоді вийде, що його їзда впродовж трьох тижнів з Москви до Орла, просто поетична гіпербола, а що виїхавши в кінці березіля з Москви, він ще до Великодніх свят приїхав до Києва, а звідсіль ще перед святами поїхав по Київщині та через Васильків, Білу Церков і Лисянку приїхав на свята в село Будища до якогось свого знайомого. Тут він і святковав. В п’ятницю підвечір, гуляючи по парку, він почав згадувати минуле України: "Йому було весело і приємно, його хвилювали сумні, задушевні наші історичні думи; він був зачарований їми; він перейнявся їх сумним тоном, пішов у свою світличку, взяв папір і написав епіграф до першої частини своєї нової поеми.
307 [Поэмы и повести (Капитанша)... — С. 378].
Епіграф взяв з думи про Олексія /159/ Поповича "По морю синьому, по каменю білому". Потім ліг на ліжко і віддався споминкам про своє життя в Академії, так щиро віддався, що аж заплакав: "Сльози оновили, воскресили його". Він зненацька почув в собі ту свіжу силу духу, що вдатна в нашому виображенню чудо сотворити. Перед ним повстав чудовий, прекрасний мир захватних, найграціозніших видінь. Він бачив, він мацав ті чарівні видіння, він чув небесну гармонію, він почував, що в йому воскрес дух живої пісні святої. Трохи заспокоївшись, він взявся за роботу. Певна річ, за написання поеми, і в середу на проводах вже перед світом написав останній вірш; положив перо, зітхнув, перехристився і мовив: "Слава тобі, Господи!" — і хотів заснути, але не заснув" 308. Очевидно, що писання поеми переймало всю душу, всі нерви поета.
На превеликий жаль, запевне не відаємо, яка то була поема. Можна тільки гадати, що то був "Єретик, або Іван Гус". До такої думки прихожу я, уважаючи, раз, на обставини, серед яких поета перейняло натхнення (весна, дивна природа, історичні думи, страстна п’ятниця, потім Великдень; відповідне їм богослужіння з піснями і молитвами, що хоч у кого переймають увесь духовий організм, оживляють і високо підносять дух), а вдруге, — на те, що, як каже Чужбинський 309, Шевченко літом того ж року читав йому "Єретика" і хвалився, що перечитав велику силу джерел, які належать до гуситів і до попередньої перед ними епохи; а щоб не наробити помилок, він у кожного чеха, якого стрівав у Києві чи деінде, розпитував про етнографічні і топографічні подробиці.
В Гнилих Будищах він спізнався з попом Савою Нестеровським. В світлиці отця Сави був різаний дубовий сволок з словами, хто і коли збудував той дом; на покуті — образ Почаївської Богоматері і перед ним воскова свічка; стіл покритий килимом, а поверх килима білий наче сніг настільник; лавки липові, на другому столику гусла, над ними патрет Богдана Хмельницького, над патретом — поличка з книжками; далі — груба з кахель; на кахлях між квітками і птахами орли. Вони нагадали мені, каже Шевченко, розповідку Кониського про українця, що за такі малюнки на кахлях "покоштовав "пытки" і заплатив життям" 310.
308 Ibidem . — С. 470 — і далі.
309 "Воспоминания". — С. 13.
310 Поэмы и повести..., с. 473 — [474]. /160/
Цілий май подорожував Шевченко по Звенигородському та Каневському повітах через Шендерівку, Богуслав, Росаву, Потоки і Трипілля. З Трипілля він з Прехтелями поїхав темним бором понад Дніпром до Києва, спиняючись на попаси біля мальовничого ручая або на широкому лузі біля Дніпра. На попасах, заким пані Прехтель варить каву або лагодить їжу, Шевченко малював або сосну, або березу; на останньому попасі намалював групу сосон і коня, що пасеться. В Києві Тарас закватировав у домі будівничого Беретті; але в Києві довго він не всидів. Він каже в оповіданні, що рушив на Поділля та на Волинь 311. З останнім не можна мені погодитися, я бачу, що се у Шевченка, певне, наумисне, помилка; пізнішу поїздку свою на Волинь і Поділля він зарегистровав до червня р. 1845.
Мабуть, чи не до часу оцієї подорожі треба зарегистровати і той Шевченків вчинок, що переказав він р. 1859 д. Чалому. "Був я в гостях у пристава, — говорив він. — Під Великдень пішли ми з ним на діяніє. Постоявши в церкві, я, щоб часом не заснуть, вийшов з церкви і приліг собі під орішиною над рівчаком, повним води. Через рів була кладка. Люде йдуть до церкви, весело гомонять, несуть паски і поросята. Дивлюся: йде і панотець у своїй празничній рясі. Тільки що зійшов він на середину кладки, я на його: "Тю!" — А він шубовсь в воду... Я драла, увійшов у церкву, став між людьми і нічичирк" 312.
311 Ibidem. — С. [552] — 556.
312 Чалий М. К. Жизнь и произведения Шевченка, с. 149.
II
Тоді в Києві в Дворянському училищі на Подолі учителював Куліш. Шевченко був ще з року 1842 313 з ним знайомий і листовався, але після першої знайомості вони і досі не бачилися; Шевченко, через те, мабуть, гадав, що за такий довгий час він так перемінився, що Куліш не пізнає його. Тимто, — прийшовши до Куліша, Тарас, замість звичайного привітання, мовив своїм чарівним голосом:
313 Так посвідчив Шевченко на опиті в "III отделении", але не повідав, де саме він спізнався з Кулішем, але сказав тільки — "в одну из отлучок из Академии". Беручи оцю "отлучку" в значенні поїздки на Україну і знаючи, що до р. 1843 на Україну Тарас не їздив, можна гадати, що на опиті він помилився і замість р. 1843 — взяв рік 1842. /161/
— А вгадайте, хто я?
Тодішній душі Куліша не можна було по першому ж слові не вгадати, хто перед ним.
— Ніхто більш, як не Шевченко, — мовив він.
— Він самий.
Вже ж можна без помилки гадати, про що тоді була у їх бесіда; не могли вони не знати бесіди про те, як би його і Тарасові примоститися у Києві? У Куліша на той час поміж знайомими його, опріч таких людей, як Михайло Юзефович (помічник тоді куратора київського шкільного округа), були у Києві і такі щирі українці, як Михайло Максимович, а серед молодіжі — такі жваві ентузіасти, як Дмитро Пильчиків, Юрій Андрузький, Василь Білозерський і ін. Гурт молодіжі тієї був глибоко освічений Святим Письмом; се була молодіж, як каже Куліш, високої чистоти духової; апостольство любові до ближнього доходило у неї до ентузіазму. От серед сієї молодіжі благодатної з’явився Шевченко з голосним плачем своїм по нещасливій долі земляцькій і заспівав:
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
(Продовження на наступній сторінці)