І почав Трегубенко людей лякати та юдити на Степана... От-от би зробили з Степана "бунтовщика", та вже мировий наш вступився... А Трегубенко — хоч і лиходій, але тхір... Зрозумів — де дуб, де береза, і покинув юдити, але коноплища не вернув.
Зазнав Степан з того межування ще й другого лиха. Сіножать вимежували йому на болоті, межа в межу з Дем'яновою. Межу проводили літом, коли на болоті води не було. Плугом пройшли розпругу по суходолу. Восени, а потім і на весні, як пішла вода, так і засмоктала, злизала ту межу. Немов на гірше лихо, межу провели не просто, а коліном, через що Дем'янова сіножать врізалася трохи в Степанову.
Прийшла косовиця; межі тієї й сліду не знати, та ще як на те-ж, літо випало дощове; з болота вода не зійшла; косили в воді.
Не відаю, чому Дем'ян спізнився з косовицею й почав її тоді, коли Степан своє вже покосив і на суходіл повиносив.
Глянув Дем'ян і каже:
— Що отеє з Степаном сталося? Чи не рішився він? Де в його очі були?.. Гляньтеся — в моє вкосився!
— Чи справді? — дивується Степан.
— Подивись сам!... В моє заліз.
— І не думав.
— Може й не думав, та не думаючи й заліз! Хіба тобі не в тямку, де межу проведено?
— Отам саме й проведено, де я викосив.
— Там, та не там!..
— Дивись: я пройду по межі.
— Ану-ну! Йди, я придивлюся.
Дем'ян іде болотом, а Степану у слід його:
— Годі, годі! і не думала й не гадала тудою межа йти! Годі! не топчи дурно підошов.
Дем'ян спинився, глянув наперед, приставив долоню до чола, щоб сонце очей не сліпило, подивився навкруги, поміркував і каже:
— Справді, чи не помилився я. Скажи мені от-що: чи коліно доходило до отієї розкарякуватої верби? Мабуть не доходило.
— Не згадаю! може й доходило.
— А може й ні...
— Нехай! а проте коліно починалося проти дупленастої верби?
— Наче-б то, що й так!...
— Виходить тоді, що ти вкосився?
— Може й вкосився.
— Не "може", а таки так.
— Нехай! так що?
— Значить гріха приняв!
— Не приймав.
— Хіба чуже косити — не гріх?
— Ну, нехай і гріх, — так що?
— Як-же воно буде з сіном?
— Якось воно буде. Сіном тобі верну...
— Як-же ти вгадаєш, скільки треба сіна?
— Я твого не візьму, а свого не дам. Не то що копиці, а й жмені єдиної чужого добра з на свою душу не візьму! Нехай воно скисне. Треба нам правди дійти.
— Авжеж треба.
— Треба ждати, доки вода спаде, тоді по сухому слід знайдемо.
— Вона може й на те літо спаде, а у нас з тобою смерть не за плечима, а перед очима... Помремо з гріхом... Так не годиться...
Діди замовкли й задумалися... Знати, що слова: "гріх, правда, смерть" мають у них глибоку й велику вагу...
Заким діди мої мовчки поважно міркували, та міркуючи зітхали й хрестилися, косарі косили.
Минуло доволі часу, діди все мовчали; нарешті Степан глянув на небо, перехрестився й мовив:
— От-так дожились! зроду-віку чужою порошиною не покористувався, а тут перед смертю — дивись, що випало, — в чуже вкосився... Гріх який і сором! Се так дияволів отой чортяка з ланцюжником підвели мене.
— Ти-ж казав, Степане, що чортів нема, — уколов Дем'ян. —От бач "нема", а він взяв та з болота на тебе й "пугу"!
Степан ніби того не чує й каже:
— Не умисне, а все-ж воно чуже... гріх; не по правді... Помилка, треба-ж її полагодити.
— Звісно, треба.
— А хто винен тому?
— Ланцюжники...
— Ледве чи так! вода засмоктала межу, — вода й винна.
— А воду хто дав?
— Годі тобі "хтокати: хто — да хто? ти кажи — як нам розійтись по правді?
— Верни чуже, та й квит.
— Скільки-ж тобі вернуть?
— Не скажу! не вгадаєш! Часом перебереш — гріх, не добереш — шкода... треба по правді, по сущій, по щирій...
— Нехай буде копиця... Береш?
— Не візьму.
— Хіба мало?.. Бери, визволи мене з гріха.
— Ні. Степане! так не можна: шкода мені тебе, та шкода й себе... Гріха чужого на себе не хочу. Забирай усе, що накосив, та зробім певні прикмети — доки ти косив, щоб на те літо знати було.. От я, біг поможе дожити, і почну косити з того місця, де ти тепер скінчив.
— Ні, і так не рука!... Добре, як доживемо до того літа, а як ні? — як я тоді буду? З чим я стану перед богом за твоє сіно? Ти тільки подумай про се? Прийду я з гріхом на душі, а мене святий Петро з першого митарства та в пекло на саме дно!
— А ти-ж казав колись, що пекла нема, — знов уколов Дем'ян.
— Ти говори не про пекло, а про сіно... Ну, нехай буде по-твойому, що ми доживемо до того літа, а як ти знаєш, що й на те літо вродить така сама трава? Буде рідша, твоє перейде не по правді... Тут не наша воля...
— Звісно, на все воля божа...
— І з межою як воно? Самі не розберемо, нехай нас люди розведуть. Здаймось на громаду...
Прийшла осінь. Якось в суботу по обідах зібралася громада. Скоро скінчили пораду в справах громадських, зараз виступили Славир з Пухирем.
— Розведіть нас, люди добрі!
— Позиваєтесь? — спитав писарина.
Діди й руками, і ногами: — Крий нас, мати божа! Цур та пек тим позвам! ми по-сусідськи... Правди шукаємо, та своїми головами не знайдено. Громада розумніша за нас: нехай вона покаже нам правду...
В громаді, як звичайно, загули чмелі: одні за Степаном, другі за Дем'яном. Піднявся галас: той тому, а той другому завдає брехні!
— Я сам при тому був, як ланцюжники вели межу, власними очима бачив і заприсягну, що межа була отак, як дід Степан каже, — гукав Іван Гриб.
— Та й я-ж був при тому й мені не повилазило... Мій плуг тоді саме чергував, я й за плугом ішов, і от вам хрест святий, Що межа була отак, як дід Дем'ян каже, — гомонів Овсій Москальчук.
— Брехня!
— Забреши ти з собаками.
— Заскигли ти з ними, та ще з скаженими!
— Бодай у тебе в животі скиглило!
Дід Степан швидче шапку на голову та:
— Тікаймо, Дем'яне, до господи! Бач, до чого договорилися! Почали шукати правди, а на собак звели. Ходімо швидче. Не наше на коші мелеться.
— Було наше, та чортяка звів на чуже.
Не дала громада ради; тільки й договорилися до того, що "не нам дідів судить; нехай їх бог розсудить, порадить і напутить".
Діди на тому не заспокоїлися: думка про "чуже" мулила їм, не давала спати; вони жадали правди; їм хотілося, щоб чужий хто вирік їм: хто з них вчинив не по-правді й як їм розвестись за те сіно?
За кілька тижнів прийшли діди до отця Корнія: той порадив їм іти до мене, щоб я "роздивився по плану".
— Се нам не рука, — каже Славир.
— Чому? — питає отець Корній: — він же людина видающа, по планах і розбере.
— Може, пан-отченьку, воно й видюще й розбере, та не рука нам: воно супроти нас — блазня (мені тоді було 36 літ), ніяково нам... ми старі люди...
— Так ідіть в суд.
Дем'ян махнув рукою...
— Знаємо ми ту сіпацьку правду! Нехай вона скисне з сіпаками...
На провесні Дем'ян занедужав. Того саме часу прийшла в село певна звістка, що в нашому повіті заведено нові суди, "такі суди, що не судитимуть, а все миритимуть людей по правді".
Отут-то ота межа, чи ліпше мовити "сіно з чужої сіножати", замулило знов діду Степану. Знов він за порадою до отця Корнія.
— Треба, каже, хапатися та до нового суду поспішати, а то як преставиться Дем'ян, так я тоді так і зістануся з гріхом за те сіно.
— Спокутуєш перед богом, — утішає його отець Корній.
— Не дійшовши правди, не можна спокутувати, бо не знати певне — за ким з нас гріх: чи за Дем'яном, чи за мною.
— Так Дем'ян спокутує...
— А як-же він, лежачи в могилі, довідається, чи за ним гріх, чи за мною?
— Бог розбере й розсудить.
— Бог, кажете ви... Гм! у бога иншого діла доволі... Гріхи наші — се його діло; а сором перед людьми хто з мене здійме?.. От в чому уся сила. Перед богом і ви за мене заступитесь, помолитесь, а перед людьми як? Скажуть: на старості літьох на чуже сіно поквапився... Хіба се малий сором!.. Виходить на те, що треба рушати до судді... Чув я, що велено, щоб про всіх людей і суд і закон були однакові... Так і слід. Перед судом, як перед богом — усі люди рівні. І правда про всіх людей однакова мусить бути... Зараз після Великодня подамся до суду: не кари, а правди нам треба.
Тим часом Дем'ян вичуняв. Степан невимовне радів.
На провідному тижні в середу, бачу я з свого саду, що дід Дем'ян лаштується набивати переріз. Майструє він, аж ось іде до його в холодок і Степан. Привіталися.
— Чи чув ти, Дем'яне, які тепер нові суди заведено? — питає Степан.
— Чував... Еге! от-тобі й на!.. і не вгадав: чи розмір мій зневірився, чи рука моя не туди повела, та й покоротив; пропав обруч...
(Продовження на наступній сторінці)