В нашому селі після того, як скасовано кріпацтво, стало дві громади: стара — козача і нова — "панська", себто з визволених кріпаків. Звісно, в останній не можна було з першого разу завести добрий лад: часом старі інстинкти кріпацтва відбивалися тут дуже різко: кожне з недавніх кріпаків лізло верховодити, а через те без сварки та без лайки не обходилося. Як тепер бачу, серед "панської" громади Мусія Тхора: на лихо собі й людям, він служив при панах і, не скажу вже за що саме, лютував на них, та оту свою лютість переніс і на всіх, хто не хотів іти укупі з ним в справах громадських. Поради свої на громаді він висловлював якось зневажно до людей, але не спроможен був знівечити, або хоч притаїти в собі того лукавства й нещирости, які вигодувало в душі у його кріпацтво. З козаків ніхто його не любив; у козачу громаду він не ходив і не можна було; а в "панській" чимало коверзував, аж доки Славир і Пухир не взяли його так на глузи, що він небавом і село наше покинув.
Раз якось треба було обом громадам порадитися про полагодження шляху. Тхір і почав заходитися з своїм крутійством, а Дем'ян слухав, слухав та й каже до його:
— Чи правда, Мусійку, що тебе панська телиця привела?.. — значить ти теличчин син...
Люди й підхопили се слово, та з того часу ніхто Тхора инак і не називав, як "теличчин син".
Приязно, так приязно, що й не сказати, жили Степан з Дем'яном. Коли чого було бракує у Степана, він іде в комору до Дем'яна і бере, що йому там треба.
Не було такої днини, щоб вони не бачилися, а скоро бачилися, то вже-ж хоч на хвилинку, а позмагалися. Не змагалися діди мої тільки в день сповіді й причастя. Коли не було у которого часу зайти до хати та "залюбки" побалакати, вони хоч через тин перекинуться словом. А в свято, чи в неділю, вони вкупі йшли до церкви; в церкві ставали попліч під криласом, говіли завжди на одному тижні, звичайно, на страсному.
По обіді в свято та в будень під гулящий час, коли погожа година, діди сидять було під брамою на днедавній дубовій колоді, що ще Степанів батько вивіз на вал у млин, та не спромігся на камінь, так колода та так і "зазимувала й зимує може цілу сотню літ".
Наш сад виходив головами саме проти дворів Славиря й Пухиря, я було сяду собі в саду й слухаю балачку дідів. Розмовляли вони голосно, а перевулок був вузенький, тихий, майже не проїзний, тим-то мені добре було чутно кожне слово дідів:
— Добре отсе діло люлька! — каже, було, Славир, — тютюн веселить серце чоловікові. Спасибіг тому, хто вигадав тютюн.
— Се ти сатані так дякуєш? — питає лукаво Дем'ян.
— Се не його діло.
— Саме й є його!... ніхто як не він і вигадав тютюн.
— Хто се тобі сказав?
— Сам знаю...
— А подумай, де-б сатана садив тютюн? у його-ж плантацій нема.
— Мало у його куп'я по болотах.
— На куп'ю тютюн не ростиме.
— У сатани — скрізь ростиме.
— А сам сатана по-твойому є на світі?
— Біс його знає... Вже-ж хтось греблі рве!
— Греблі рве божа сила.
— Ще що вигадай! — божа сила творить, созидає, а не руйнує... Вік прожив, а такого не чув, щоб божа сила греблі рвала....Яка се дитина тобі сказала?
З сього слова й займуться мої діди! Один доводить, що чортів зовсім нема, що чорти — баб'яча вигадка; а другий твердить, що коли-б чортів не було, так би "ордій" не вичитували й "не ізгоняли" бісів. І договоряться діди до того, що обидва сплюнуть, перехрестяться й порозходяться, читаючи: "Да воскреснеть бог"" .
Другим разом Степан було почне:
— Чи помічаєш, Дем'яне, люди наші наче псуватися починають?
— І не думають.
— А то хіба нічого, що дівчата починають горілку вживати?
— Люлька погасла, — промовить Дем'ян, ніби він про дівчат і не чув, і флегматично прочищає протичкою люльку; потім бере з саківок тютюн, тре його між долонями, набиває люльку, бере її в зуби й захожується кресати огню. Искри летять, але губка не займається.
— Відсиріла...
— Дивись — чи не на дощ.
— Вгадав... Колись таки буде й дощ.
Нарешті губка зашкварчала. Дем'ян кладе її в люльку, придавлює нігтем, а Степан знов своє:
— Псуються люди... благочестія меншає... А з чого воно так? Ну, скажи?
— Вже-ж з чого більш, як не з жиру.
— А може і з злиднів... сутяжно жити.
— Людей намножилося...
— Говори!.. Коли людей побільшало, так і праці людської більш стало: більш праці, більш і достатків...
— Зроду-віку сього не чув! Де се ти вигадав, щоб там було більш достатків, де більше ротів?..
— Скрізь на світі так: більше ротів, більше й рук...
— Гм! що з того! ціни на все ростуть швидче, ніж робочі руки... Пригадай, голово: коли ми були парубками, так було за трояка? [1. 10 копійок] які шкапові чоботи ушквариш! Тепер таких і за три карбованці не справиш!.. Або й горілку візьми: було за сороківку [2. 10 копійок] півкварти тобі шинкар насипле, а тепер за такі гроші й губ добре не помочиш...
— Горілка що!... байдуже...
— Вино веселить душу...
— Вино єсть блуд... Тьфу! коли-б на мене — я-б усі шинки знівечив, спалив...
— Не поможе... Та й де-б тоді люди зайве жито дівали! Ой голово, голово! достань розуму хоч з-за халяви та й подумай, де-б люди зайве жито дівали?
— Жито?
— Еге!.. та ще під добрий урожай?
— Гм!.. не всі-ж орють і сіють; є такі, що й зовсім землі не мають, а щось вони їдять... от вони й куплять зайвину...
— Всього не переїдять; більш того не з'їдять, скільки в утробу влізе, а останнє куди...
— Жиди куплять.
— А жидам на що воно?
— Жиди місце знайдуть...
— Нехай! а яка тоді ціна буде? по п'ятаку за мірку?
— Дарма! Хліб дешевий, так і все дешеве: сіль, і дьоготь і ремінь...
— А податки?... а подушне?
— То вже инша річ; то не від людей...
— Звісно...
Дід не договорив, що там "звісно", бо тієї саме хвилини підійшов до них соцький Наум Кологубенко.
— Магайбіг!..
— Куди се?
Наум обперся обіруч на свій високий ціпок і відповів, чухаючи за вухом:
— Звісно... по гроші...
— Дерти?
— Не платять вражі люди, а ти бігай, наче у мене собачі ноги. Ти благаєш, а воно тобі й ухом не веде.. Одно товче: "нема! ні з чого"...
— Так ти що?
— Звісно що: грабуватиму...
— А коли нічого?...
— Вибиватиму...
— Не поможе...
— Хлосту та другу, так поможе...
— На се громада не пристане, — мовив Степан, — се не людське діло...
— Не пристане, так нехай сама за його платить, а моє діло править. Он за Довбнею — скільки вже!
— А дітей скільки у Довбні?
— Дев'ятеро... так на що ж він стільки наплодив?
— А худобчина яка у його?
— Звісно яка!.. та се не моє діло... Прощавайте.
Наум пішов далі, а Степан до Дем'яна й каже:
— Справді-б заплатить гуртом за Довбню?
— Не гріх би було, чоловік тяжко убогий.
— Запиває трохи...
— Не з добра... Хата позаторік димом пішла... По гривні з душі і чоловіка-б визволили.
— Гривня та не які гроші, але, бач, сьогодні скинемося на Івана, завтра й Петро того захоче, а за ним піде і Хамченко, і Кравченко, і Отеса й инші... На всіх не настачиш...
— Не доладу твоя річ! Чи бачив ти коли, щоб людина хотіла убожіти? Хто собі ворог!.. А порятувати чоловіка треба в усякій біді... Одначе — час до хати.
Діди порозходяться, а завтра знов зійдуться під загатою; знов змагаються, сердяться, але до сварки ніколи не дійде у них. От вже як круто було повернуло у них за межу на сіножаті, але й тут вони не посварилися.
Межували ото в нашому селі землі. Се давня дуже справа. Люди зазнали з того чимало халепи. Звісно — темнота така, а ланцюжники ті скрізь однакові... часом не без помилки: у кого землі побільшало, у кого поменшало, а инде й зовсім земля "попропадала". Пропало два упруги і в діда Степана.
— Де моя земля ділася? — питає він у ланцюжника.
— За линію вийшла, — каже той.
— А де та линія? покажіть мені, нехай я побачу, яка вона.
— Дивись.
Показали йому на плані, він там нічого не розбере; а вони — хи-хи-хи!
На весні Степан розпитався по селу, у кого з людей ще земля "попропадала", та й — заходився був шукать "линії". Дійшов до самого Чернігова й побачив, що земля за линію не виходила; де була, там і лишилася, тільки ланцюжники поперегонили її в другі руки. Таким чином і Степанове коноплище, і Дем'янів підмет взяли та й "перескочили" до підпанка Трегубенка.
Степан до Трегубенка:
— Верни моє коноплище.
— Я його не сам взяв; мені його "по положенію", а ти, діду, йдеш проти "положенія", — значить бунтуєш; за се, часом, і Сибіру коштують.
(Продовження на наступній сторінці)