Лице Джурове трохи витяглось. "Чого вона від мене хоче? на що се вона бє?" подумав Джур и одповів:
— "Здається: ні."
— "Що здається так, те може здаватись и инак... Я хочу... чуєте: хо-о-чу, щоб ви по чистій совісти признались..! щоб сказали правду... Не відмагайтесь, не виставляйте свого "здається", а скажіть просто."
— "Та на що се вам?" спитав дивуючись Джур и глянув з підлобя на Лаврову. Вираз Лавровоі показував, що вона не шуткує, що іі "хо-о-чу" нічим не перетнеш...
— "Треба! дуже треба..."
— "Може й так обійдетесь... се у вас просто верідованє," шутковав Джур.
— "Помиляєтесь... я не вередую и не шуткую, а хочу знать, що ви за чоловік?" одповіла Лаврова строгим голосом.
— "Та що се сталося з вами? хиба ви в-перше мене бачите? чи ніби ви не знаєте, що я за чоловік?"
— "То-то й ба, що не знаю! скажіть мені, на що ви мене дурили? га!"
— "Коли се?.. як?.. в чім? Бог з вами, Уляно Петровна!.. щоб я — я... дурив вас..." торохтів Джур.
— "Ви, именно ви! ви дурили мене!" перебила ёго Лаврова. "Коли у вас нема сміливости згадать, признаться, так я сама вам поможу: ви божились, клялись, що одну мене любите, що серце ваше вольне... Се правда? говоріть!.."
— "Се свята правда..."
Лаврова не всиділа на місци... "Ви й тепер ще брешете!.. а який лист вам прислали з Жуківки? про яку невісту до Вас пишуть?"
Джур и руки опустив... ёму ясно тепер стало, про що веде річ Лаврова. "Треба вивернуться," пробігло у ёго в голові. — "Коли вже так, коли на те пішло, що ви взнали чужу тайну, так я вам все скажу... тілько для того скажу, щоб вас заспокоіть, а не для того, щоб обороняться самому... Був час у моі дитинні літа, ще студентом — я закохався в одну дівчину и вона в мене, думав одружиться з нею... Але то давна річ... ще до виізду за кордон те коханє минуло; серце моє стало вольним, и коли я завіряв вас, що тілько вас одну кохаю — то завіряв и завіряю в правді."
— "На що ж вас вважають як нареченого? чому ви не написали, що ви не жених більш для неі?" допитувалась Лаврова.
— "Я, виіхавши з Жуківки, нічого не писав; на всі листи до мене не одповідав."
— "Брехня!.. як вона знає, де ви? як вона знає вашу адресу?" перебила Лаврова.
— "Хиба світ клином зайшовся! хиба не можна розпитать у людей? Єсть же такі, що переписуються зо мною..."
— "Гм!.. а на останній лист послали одповідь?"
— "И не думав посилати."
— "А коли ж пошлете?"
— "Ніколи!.. на що писать!.. швидче забудуть..."
Лаврова замовкла... В серці іі піднялось боротє: ревность хоч трохи й заспокоілась, але зовсім ще не минула; річ Джура ще не запевнила іі зовсім; одначе ж виступило и кохане и жаль... Вона починала думать, що може вона образила Джура без вини.
— "Ох, ох, ох!" зітхнув Джур... "Гріх вам, Уляно Петровна! гріх!.. Серце моє повне чистого коханя до вас... воно усе ваше, воно одними вами живе и дише; святій вас нема для ёго нічого и нікого... а ви " — и знов Джур зітхнув и замигав рісницями... Лаврова мовчала.
— "Уляно Петровно!" заговорив Джур жалібним голосом; "хочте — вірте, хочте — не вірте, а я клянуся вам, що без вас мені житя не було й не буде... тілько з вами я спізнав свято жизни, тілько з вами хочеться жить!" И з сим словом Джур нахилився и став ціловать руки Лавровоі... Лаврова схилила и свою голову и поціловала Джура в шию...
— "Я вірю тобі, Антосю!.. я твоя, на віки твоя." Лаврова почула, що з очей Джура капають ій на руки слёзи... — "Годі!.. годі! Антосю! не плач!... я виновата, я образила тебе!"
— "Улясю!.. Улясю!.." хлипав Джур, не випускаючи рук Лавровоі.
Лаврова обвила ёго округ шиі и що сили було, притисла ёго до своіх грудей... Серце Джурове розривалось! в ёму ще лежав слід Рисіного образа, ще тліла искорка чистого світлого коханя до Рисі; а з другого боку стояла краса Лавровоі, з нежонатою волею, з великими матеріальними достатками... Лаврова впилась своіми коралевими губами в Джурові уста и в ту хвилю з серця Джура вилетів образ Рисі, вилетіла Жуківка и потухла остання искра коханя до Рисі... Потухла!.. луна цілованя одгукнулась десь на хвилях Рена и тілько та луна та тихі хвилі світлого Рена були свідками, як Рися умерла, на віки умерла для Джурового серця...
Вернувшись до дому, Джур вхопив Жуків лист и стиснув ёго в руці. Кров наче з цебра хлинула до ёго в голову; в очах стемніло; він вхопився однією рукою за стіл, ноги затрусились; він швидче сів... Дивився він и округ себе и в даль и на небо, и нічого не бачив... скрізь ёму здавалось темно... Седів він якось без мисли, наче деревяний, наче прикований... Так минуло з годину. Джур очнувся: він був увесь мокрий, цівки холодного поту бігли з чола по лицю... "Один тому час!" сказав Джур и з якоюсь ярою злістю принявся рвать Жуків лист...
— "Конець!" сказав він кидаючи у грубу останній шматок листа. "Конець!.. Не жди, Семене, ні мене ні одповіди!.. Прощай Рисю!.." Він зачинив дверці у грубі, передягся, умився и пішов у низ обідать до Лавровоі...
У вечері Лаврова и Джур довго — довго іздили по Рену на лодці.
V.
Не одна гадка повернулась в голові Рисі про те, що Джур не приіхав дружковать, та навіть не прислав и одповідь на Семенів лист. Покіль справляли весілє, сякі-такі весільні забобони одводили на якийсь час Рисіні думки од Джура... А ось скінчилось весілє, житє пішло звичайною чергою, наступила осінь, заперла вона Рисю в домі и в той час, коли Семен и Соня впивались своім щастєм, серце Рисі гризла невсипуща тревога. "Де він? що з ним? чом не пише? чом не приіхав? чи живий він? чи не забув він мене?" такі питаня клубком вились в молодій голові, и ні сама Рися, ні іі кревні не давали ій одповіди... Думає Рися, думає, чого-чого не передумає, — а все таки не заспокоіть себе: поіде вона до Віренка, поживе там день, другий, вернеться до дому и знов ходить замислена, наче не своя. Зберуться гості, Маслюковский и Оскерко почнуть увиваться коло Рисі — и залицянє іх нажене на неі ще більшу тугу.
— "Даремне ти, Рисю, тревожишся," стане говорить Семен; "певно, що Джурові ніколи, тим він и не іде и не пише."
— "Говори... ніколи!..." одмовить Рися; "наче багацько треба часу, щоб написать лист!.. Ні! не "ніколи"; а з ним щось недобре діється... може вмер!.."
— "Вже и вмер зараз... Тривай, и лист прийде и Джур воскресне з мертвих и приіде в Жуківку."
Рися тілько зітхне на такі речи, а не заспокоіться; та навіть и Семен хоч и не говорив, а починав думать, що Джур забув про Рисю, або може и вмер. Став Жук мізковать, як би довідаться про Джура. "Дай напишу," думав він, "лист до Бокогрія: хоч він и незнаёмий мені, але дарма! він приятель Джурові и певно знає, де Джур."
Не довго прийшлось ждать Бокогрієвоі одповіди, та тілько вона не вдовольнила Жука. Бокогрій писав, що після листу з Дрездена Джур и до ёго не пише, хоча він послав Джурові два листи. Жук не сказав про переписку з Бокогрієм Рисі, а тілько порадився з матерю и з жінкою.
— "Ох, ох, ох!" зітхала стара Жучиха. "Я й давно бачу, що з сего дива не буде пива, та мовчу вже!... Нехай буде, як Господь дасть."
— "Що до мене," одповідав Жук, "так я раднійший, коли Рися не буде з Джуром; тілько жаль бере, дивлячись на неі... зовсім бідолашна змарніла."
— "Треба б іі чимсь розважить."
— "Чим же ви іі розважите, матусю?"
— "Може б поіхали ви гуртом у Киів, там все таки люде, город; а тут у нас хутор... Стара я людина, вік свій у хуторі звіковала, та й то иногді скучно буває, а то-ж то вам — молодим!.. Ось ну, Сеню! бери Соню та Рисю, та в Киів, а я на хазяйстві зостанусь."
— "Ледве, мамо, чи поіде Рися!.. а про те треба поговорить з нею."
— "Поговори, синку!"
Повів Семен про се річ з сестрою.
— "Чого ж ми поідемо до Києва?" сказала Рися. "На розвагу — кажеш ти! Гм! не розважить мене Киів... коли б ще більшоі туги не нагнав... Ні, Сеню, не поіду я! ідь ти, коли хочеш, з Сонею, а я домовати-му..."
— "Що ж ти висидиш дома?"
— "Те-ж святе, що и в Києві."
— "Ні, Рисю! не те. Там люде, освічена громада, там університет... там гніздо думок..."
— "Може се й так, не спорити-му, бо Києва зовсім не знаю; але що ж! кажу тобі, що моі думки — сам знаєш чим засновані; рада б я одкараскаться од них, одчепиться: не можу, чи не вмію... не сходить він у мене з думок... Коли б я знала, що з ним? чом не пише: я тогді б знала, що робить!.. у мене б дістало сили разом порвать, забуть усе минувше... вирвать з коренем те, що тягло до ёго."
— "Тягло!.. хиба тепер не тягне?"
— "Не скажу, що ні! але тягне більш до того, щоб освідчиться, чом він мовчить?"
(Продовження на наступній сторінці)