— Проведи мене.
Поруб так зачепив панича за душу, що йому вже й про межу байдуже стало.
— Беріть за мною.
Михайло повів; панич їде, а за ним рушило чимало людей; усім стало цікаво: де той поруб. Досталися до чагарника, Михайло і каже паничеві так любенько:
Беріть отією стежечкою, вона прямо до порубу і приведе; та обережно в чагарях; гущавина тут, щоб часом не зачепились; їдьте, мені ніяково йти попереду вас, свитка у мене наопашку, вітер поли роздуває, коли б часом огир не злякався.
Панич їде ходою, огир грає під Ним, баский, славний був кінь, тільки й шкода, що трохи лякливий.
Михайло йде за конем, і ми всі йдемо. Чи проїхав панич гоней двоє чагарями, чи ні, де не взявся зненацька півень, коню під ноги, кінь несамовито вбік, та на диби, потім голову до землі, та як вихоне задом, панич через голову — беркиць об землю, та об пень, кінь через його! Ми всі до панича швидше, думали: чи не вбив його огир. А панич не своїм гласом стогне:
— Ой, ой! Рятуйте! Не треба, не треба! Пустіть душу на покаяніє.
Чуємо: панич верзе якусь нісенітницю, знати, що в голові йому і в очі світ замакітрився. Не диво! Кінь гепонув його головою об пень і печінки йому відбив.
Підвели ми панича на ноги. Овва! Не встоїть! Так і хилиться та стогне; проситься, щоб швидше несли його до матері та присягається, що межі не займатиме. Ми слухаємо, та не тямимо, до чого він присягається. Думаємо собі: збожеволів панич.
А Михайло зараз свитку з себе, розіслав і каже, до нас до всіх:
— Кладіть його на свитку та понесемо в двір.
— А може, не в двір, а в комісію,— озвався хтось з людей.
— Не треба, не треба комісії,— застогнав панич,— несіть швидше додому... Ой! Помираю...
Понесли, а я тюпки до комісії, не можна було не повідомити і її, вона ж начальство.
Ну, вже що було, як принесли його до будинку, як зустріла його мати, так того й не розказати! Голосіння, сльози, стогін, біганина, сутанія і не сказати яка! Скоро положили люде панича на постіль, нас усіх повиганяли з дому і що там було — я вже не скажу. Нарешті вибіг урядник і погнав на зборню усіх, хто був з паничем у чагарнику.
Сидимо в зборні і не тямимо, чого ждемо: сидимо, вболіваємо, що паничу така пригода лиха склалася, та жалкуємо, нащо він їздив на такому лякливому огирі!.. Далі дивуємо і не тямимо: де той півень взявся?
Жеребило сидить, нікому ні слова, тільки мовчки люльку тягне.
Прибіг становий, звірюкою на людей дивиться, очима примів би, усіх. з'їв.
— Жінки і дітвора геть звідсіль! По домам! — гукнув
він.
"Ну, ну! — думаю собі,— Що воно далі буде! — та сам про себе читаю: "Заступнице усердная! Смири ворога і супостата нашого".
Тоді становий з урядником в зборню, а на дворі лишив десятників, щоб ніхто з людей не розходився.
Насамперед покликали в зборню Жеребила; довго його там держали; ми думали, чи не б'ють його, так ні, не чути, коли б били, так би кричав. І добре, що не били. А то!.. Хто його знає, щоб воно і було, люде були занадто збентежені.
Випустили Михайла і звеліли, щоб зараз же йшов додому і ні з ким тут і слова не говорив. Покликали в зборню Гострого, потім Заліза, та все по одному; одного випустять, другого покличуть, і кого випустять, зараз того-й додому, старшина пильнує, щоб після "сповіді" ніхто й слова не промовив, про що його "сповідали" в зборні.
Прийшла нарешті і моя черга: входжу в зборню ні живий ні мертвий, чую, що увесь тремчу, наче босоніж на льоду стою, так мені в підошви холодно. Став біля дверей, вперся в одвірок, щоб надійніше було. Стою, а становий сичить до мене:
— На межі був?
— Усі були, і я з людьми.
— На поруб йшов за паничем услід його?
— Йшов.
— А чого ти йшов?
— Того, чого і всі.
— А всі чого?
— Мабуть, щоб подивитися.
— Бачив, як панич з коня упав?
— Усі бачили.
— Чого він упав?
— Не всидів, так і впав.
— А чому не всидів?
— Тому, що огир вихонув задом, а панич йому через голову — та сторч головою.
— Чого кінь на диби звівся?
— Злякався.
— А чого він злякався?
— Не питався я і не скажу.
— А півня бачив?
— Усі люде бачили і мені казали.
— Які люде?
— Наші.
— Хто саме?
— Хтось чи з дітей, чи з жінок, чи, може, й з чоловіків хто.
— А чий то півень?
— Господь його знає, чий він, не з нашого села, у нас ні в кого такого нема.
— Чого в панича синяки на ребрах?
— Не бачив я тих синяків і не скажу, а коли вони справді є, так, може, вдарився об пень...
— Ти бачив, як панича били під ребра? .
— Панича? — зумився я.— Що ви кажете! Панича нашого! Хто б се посмів? Та ще, кажете, під ребра?
— Під ребра.
— Сього не було і бути не могло: як то можна, щоб чия рука доторкнулася до паничевих ребер! Нехай тому!..
Становий стенув плечем да плюх мені межи очі. Втерся я рукавом, мовчу; тямлю, що перед начальством стою. Перегодом знов він до мене:
— Признавайся, сякий-такий, хто бив панича.
— Ніхто не бив, як се можна? Та й за що б? Він у нас такий тихий та божий; пошли йому, боже, віку довгого та розуму доброго. Огир його побив; коли б не ми були відборонили — був би на смерть убив. Вже ж не можна було нам, згорнувши руки, дивитися, як огир нівечив християнську, та ще панську душу, за се господь покарав би нас.
— Мовчи! Який язикатий! — становий на мене. Я замовк, а він писав, писав аж перо скиглило, тоді знов на мене:
— Вон звідсіль, хамове кодло! Я вас усіх в острог!
— За що, пане?
— Ви розбишаки!
— Ще досі нікого не...
— Молчать! Вон!.. Зови другого.
Та отак цілу ніч варив з нас воду. Ми собі бідкуємось, думаємо: пропали тепер, дощенту зруйнує; нас в тюрму, а землю пану... Не спали усю ніч.
Почало дніти. Чуємо — знов дзвоники заголосили.
— Отеє ж,— думаємо, по наші душі. Ой, боже батьку! Заступися за нас!
І заступився. Дивимося, аж то комісія повертає назад, а за нею і пані з паничем; притьмом, кажуть, до лікаря треба, бо клята коняка печінки паничу одбила.
З того часу і чутки нема ні про панів наших, ні про комісію, ні про межу; земля як була у нас, так і досі.
Отак-то господь своєю рукою милосердною одвернув од нас лихо, пославши того півня.
Довго ми всіма сторонами міркували, що то за півень був? Чий він? Де він взявся? І стали на тому, що був то не півень, а божий ангол, а може, хто з святих півнем перекинувся. От ми і прирадили собі, щоб у нашому селі, доки світа сонця, справляти півнів празник.
1889. У Києві