— Треба мені ваш наділ обміряти.
— Він у нас, паничу, міряний, нащо його міряти?
— На те,— каже,— що ви мою землю прихватили.
— Ні, зроду-віку сього не було, як се можна! Та й нащо б ми прихвачували? Подивіться на межу; яка вона була спервоначалу, така і тепер, ні на ступінь не порушена.
— Що мені до межі, ось у мене план, він показує, що ви десятин двадцять моєї землі привласнили.
— Ми, паничу, люде темні, на планах не тямимо, святе діло межа: вона річ очевидна і дурному; якою положив її посередник, такою вона і є, а вам хтось набрехав.
— Я на плані бачу...
— І плани всякі бувають, хіба плани не брешуть; інколи і книжки брешуть, а плани... Ігі!..
— Ну,— каже,— ви собі, як знаєте, а коли з доброї волі не. вернете моєї землі, я вас в суд, до мирового.
— Воля ваша, дороги не заступаємо, та тільки — даремно; межа стоїть нерушною трохи не двадцять літ.
Потяг він нас до мирового; мировий — сюди й туди, никне в план, никне в книжку, никав, никав, бачить не по його голові шапка і каже:
— Треба на межу подивитися. Подивився та тоді:
— По указу його імператорського величества — се не моє діло...
Ми тоді зрозуміли оте: "не моє діло" так, що мировий на лініях нічого не тямить, а треба когось більш тямущого. І вгадали. Небавом панич знов кличе громаду і каже:
— Я от землеміра з'єднав, щоб переміряв ваш наділ. Ми йому любенько, не сердячись, знов своє:
— Наділ наш міряний.
— Хто вам міряв?
— Царський ланцюжник з посередником.
— Коли-то те було!.. То стара річ.
— Старий віл борозни не псує; сонце яке старе, а однаково про всіх і світить, і гріє.
— Треба мені перевірити...
— Перевіряйте свої, а наших не руште. Не дамо.
— Як-то не дасте?
— Силоміць не дамо, і годі.
Він як озвіриться, як гуконе на нас:
— Ах ви сякі-такі дурисвіти! — та тоді як утне по-московськи; мене так соромом і облило, а кум Павло, буцім не чув тієї стидовищної лайки, і каже:
— Пошануйте, паниченьку! Коли не бога і людей, так хоч свої закаблуки, а то так тупотите, що повідбиваєте їх, та й підошвам щось перепаде. Ми вам як слід говоримо: земля наша міряна, перемірювати її вдруге нам не треба; межу ми й з зав'язаними очима знайдемо і без начальства нікому не дамо перевіряти. От і все на цьому, і амінь.
Панич аж приском сипле, а ми тихенько слухаємо, нарешті остогидло нам отеє московське батькування, повернулися ми і, не прощаючись з паничем, гайда по домізках.
Йдемо і думаємо:
— А що, як він без нашого спросу почне межувати та міряти...
— Не посміє! Без начальства не можна; нам міряв царський ланцюжник,— мовив Павло.
— А що ти йому вдієш?
— Звісно що: втришия з межі.
— А тебе за те в тюрягу... Ні, так незручно, треба якось інакше доходити ради.
І прирадили ми: коли він заходиться міряти, так нам, чоловікам, в сю справу н$ втручатися, а нехай жіноцтво воює.
Заходився він, заходилися і ми: скоро показався ланцюжник, ми зараз усе жіноцтво, усю дітвору на межу: хто з віником, хто з лопатою, хто з лозиною, а ми їм цупко наказали, щоб хоч би там що, а не дали міряти нашу землю, тільки ж без бійки, щоб ланцюжника ніхто й пучкою не торкнув. Рушила наша армія на межу, а ми собі в кущах полягали та чатуємо. Бачим — суне ланцюжник з паничем. Ледве наблизилися вони до межі, а наше військо в один голос як утне:
— Тю-тю-тю! — та порохом вгору. Господи! Наче та чорна хмара насунулася, а з-під неї, немов з пекла, несамовитий галас:
— Тю-тю-тю!
Хто скиглить, хто верещить, а дітвора навзаводи поперед мірщика витинає да верещить!
Постояв мірщик з паничем, подивився, перехрестився, плюнув і назад. Тоді вже ми — чоловіки з-за кущів услід їм:
— Ура! Урра! Уррра!
А вони підтюпцем, підтюпцем до коней; скочили необзир в свою таратайку та на кучера:
— Па-ашол!
Отак і спекалися ми тієї "повірки". Добре. Знов нічого, панич мовчить, а ми і поготів. Минає тиждень, другий, ніякої чутки. Думаємо: забув панич про ту "повірку". Добре, але хтось і каже:
— А що, коли та "повірка" знов замулить йому, тоді що? Треба б заздалегідь порадитись з ким тямущим.
— Може б, у Київ, та пошукати того самого ченчика, чи кого іншого...
— Той ченчик помер,— каже Петро,— а нові ченці тепер не ті стали; старі, було, тягнуть за правду, а нові — за гроші. Та й не такий тепер час, щоб вештатись по дорогам; сівба — аж-аж! Хіба вже після Пречистої, та чи не зручніше буде вдатися до кого з брехунців?
— Цур їм! — заторохтіли люде.— їм не можна віри йняти; на те вони й брехунці, щоб брехати; вже чи не певніше було до попа, що він скаже.
Тоді громада й вирядила мене, Павла да Василя до попа:
— Порадьте, панотченьку! Так і так. Піп слухав нас, слухав та й каже:
— Не моє діло, шукайте собі поради деінде, а мені не рука, і ніяково, і боязко, щоб часом не вскочить в яке лихо; знаєте, яке тепер врем'я...
— Яке ж воно врем'я,— кажу я,— врем'я начебто як врем'я.
— А таке врем'я, що зараз тебе виславлять соціалістом та до владики, а владика — мене в монастир сажу сіяти... Тепер таке діється... Чули, либонь, про соціалістів?
— Не доводилося, не знаємо, що воно таке, чи люде такі, чи що інше, може, птах який?
— Не люде і не птах, а оті шибеники, що нема їм ні віри, ні бога, ні начальства.
— Он воно що!.. Та нам же що до них? Ми ж ні проти бога, ні проти віри, ми за своє.
— Еге! Так-то так, та я вам ні грач, ні помогач; шукайте собі деінде поради.
— У кого ж нам її шукати? Ми собі гадали, що вже ж най-певніша порада у попа, піп сказано: і помолиться, і напутить, аж ви... До кого ж нам?!
— До того, хто закони знає.
— Себто до кого?
— До адвоката.
— До брехунця... Іги! Ходім, хлопці! Не наше мелеться. Пішли і знов думаємо собі: що ж його діяти? Ніщо більш,
як ждати, дощ за шию не ллє, а косовиця аж кричить.
Увечері під Петра і Павла чуємо, щось біжить по селу з дзвониками: один віз, другий, за ним третій, все з якимись панами і просто на панський двір. У мене зараз-таки мигнула думка: чи не суд отеє з мірщиками? Угадав, на моє воно й вийшло. Ранком чую: урядник бігає по хатах, ґвалтує усе село та загадує, щоб по обідах усі виходили на межу, "повірка" буде...
— Еге! — кажуть наші люде.— Тепер капут нам! Ну що, як відберуть землю!
— Ні вже,— каже Михайло Жеребило, хоч би що, а землі не попустимо; на межі повмираємо, нехай плугом нас ріжуть, не дамо землі.
— Говори до гори! "Не попустимо"... Як ти не попустиш? Начальство — сила, як скаже, так і буде.
— Ви собі як знаєте, а щодо мене, так суди мене чи сенат, чи канат, а не попущу.
— Та вже ж,— кажу я до Жеребила,— що буде, те й буде, а на межу треба йти.
— Ідіть, а я потім...
По обідах я вже взявся за шапку, щоб рушати на межу, аж Михайло сусіль в хату, а за ним і півень наш галаган; вскочив у хату та під піч. Сказати вам — півень той якийсь незвичайний був, усе село його знало од людей він не тікав, помани його, скажи: "Тіл, тіл, тіл" — він так до рук і йде; візьми його, посади на плече, він і не стенеться, тільки виведе: кукуріку!
Ну, пішов він під піч, а я собі байдуже, нехай, думаю, вигнати його нікому, старої моєї не було в господі. А Михайло і каже:
— Закортіло мені по дорозі сирівцю, так я отеє до вас.
— Напийся на здоров'я.
Випив він питунець сирівцю і пішли ми. Ледві перейшли греблю, Михайло лап себе за кишеню — і каже:
— Отеє так, люльки відбіг; мабуть, у тебе в хаті забувся, а без люльки мені — що рибі без води. Треба вернуться. їди ти, а я дожену.
Приходжу я на межу, тут трохи що не все село, дивлюся: люде такі суворі, наче озвірені.
— Що воно буде з сього? — питаюся у дядька Опанаса.— Невже одріжуть землю?
— Бодай би тобі за се слово кат язика одрізав! — гримнув на мене дядько і так подивився, що мені аж млосно стало.
Я до другого, до третього, до четвертого,— усі в одно: люто дивляться та:
— Швидше його різачка заріже, ніж він нашу землю поріже.
Згодя прийшла комісія. Ланцюжник розташовує свої причандали; панич на огирі грає, Жеребило вже біля його, і свитка йому наопашки.
Михайло до панича:
— Так отеє б то, паничу! По-вашому, межа не певна?
— Фальшива.
— Чого ж вона фальшива, хіба того, що не за вас стала? А ви й самі не тямите, де вона повинна бути; вам хтось гавкнув на людей, а ви й віри пойняли.
— Я на плані бачу, що межа не тут.
— А де ж?
— Отам, нижче, за чагарями.
— За якими? Чи не там, де ото поруб великий?
— Який поруб? — питається тороплено панич.
— От бачте і не знаєте, який поруб. Такий-то з вас хазяїн, а там і липи, і берези порубано.
— Та де се саме? Де?
— У лісі, ніде.
(Продовження на наступній сторінці)