Панотець був добрий чоловік, спустив по два місяці. Юрко і Стеха аж до землі вклонилися йому. Повінчав їх.
Згадала Стеха, як вони стояли під вінцем, як їм піп зв'язав руки, як водив їх вкруг стільця, як вона тоді молилася, щиро молилася. Вона нічого не просила у бога, вона тільки молилася; вона сподівалася, що він, святий і милосердний, сам бачить і знає, чого їм треба, те і пошле. А хіба їм багато чого треба було? Не заздрила вона нікому, не бажала ні розкошів, ні багатирства; тільки б їй свою хату, город та земельки, за плуг волів, да щоб Юрко її був здоровий і любив її. От вона пані на всю губу!
XIII
Одслужили вони попові за вінчання і незчулися, як минуло чотири місяці. Одійшли од попа. Куди ж їм йти? Після матері лишилася хата, пани одібрали, звісно, панська. Пішли в сусіди до козака. Дав їм козак Ломака хату, шматочок городця і вимовив, щоб за те вони влітку одробили: Юрко тиждень косив, а зимою два тижні молотив; а Стеха два тижні жала да напряла три півмітки. "Нехай йому легко лежати! — подумала Стеха.— Коли б не він, ніде б було й прихилитися. Нехай над ним земля пером!"
Старенька була хатка, а любо Стесі в ній жилося. Віконце виходило в задвірок. На задвірку Стеха насадила м'яти, васильків, кущ півонії попадя подарувала. Було, тільки що займеться на світ, Юрко, здоровий, веселий, встане, вмиється, богу помолиться, поцілує свою Стеху, хліба за пазуху, косу на плечі — і на роботу. А вона прибере в хаті, серп за пояс — да на ниву. Вона все літо жала за сніп. П'ять кіп зажала. А Юрко заробив на подушне, да ще зосталося на пару овечат, підсвинка купили і теличку. Сяке-таке обійстячко, а все-таки своє завелось. Щаслива вона тоді була. Здавалося їй, що те щастя ніколи не мине, ніколи не покине їх.
Отже, й минуло! О господи! Коби те щастячко вернулося ще хоч на часочок, хоч би на годиночку. Коли б милосердний схотів вернути їм те щастя, вона б помолоділа, вона б ожила, вона б спочила з своїм Юрком.
"Може, може! — подумала Стеха.— Може, й вернеться! У бога все готово... та де!.. За що ж він нас покарав? За що? Хіба за те, що ми любилися? Хіба ж за любов карають! Так за що ж?"
А кара була велика...
Однієї ночі пожежа злизала усе, наче корова язиком. Нічого не винесла, хоч і виносити було тільки одну бодню!.. В чім спали, в тім тільки й зосталися.
Згадала Стеха, як вона серед ночі, простоволоса, боса, в одній сорочці, стояла на городі і дивилася, як огонь пожирав її добро! Як вона голосила, знімала руки до бога... А тоді вона просила його, просила, щоб потухла пожежа, щоб хоч бодню винести, нічого не помогло! Зісталися шматочки тільки. Спасибі, добрі люде запомогли: хто дав запаску, хто хустку. Зодягли добрі люде. А Юрко! Юрко трохи з глузду не подався. Ні за що було й рук заложить, хоч вмирай. Спасибі, панотець визволив, прийняв на роботу за хліб. А тут під'їхав якийсь пан чи окомон з цукрового заводу, на роботу наймати. Такий той пан був милостивий, так він. і тепер наче перед Стехою стоїть, трохи високий, товстий, пузатий, чорний, аж жовто-оливковий, мов той циган, з вусами, бородою, а губи од жиру аж одвисли. Умовилися Юркові шість, а Стесі три карбованці на місяць, хліб і харч з завода. Плата добра.
Приїхали в завод. Юрка приставили до машини, а Стеху до тертушки. Робота не що важка, з досвітка до обіду, а з обіду до пізнього вечора; більш нічого Стесі не загадували, кроме тільки підкладати буряки в тертушку. Не трудна робота, тільки що ввечері спина кріпко боліла, звісно, увесь день нагиналася. Окремої хати їм не дали, а жити в гурті з усіма робочими — то й що то ж за життя! Аби переночувати, а то увесь день на роботі. Ночувати затісно було: один поуз другого, соломи наносили доволі, мабуть, давня солома; бо трохи цвіллю несло від неї і перетерлася-таки чимало; але проте байдуже, м'якше спати на потерусі.
В перший день Стесі здавалося, що се не завод, а дійсне пекло, що се не люде, а якась нечиста сила орудує — така стукітня, гуркотня, тріскотня, душно, темно, вонючо. Здавалося, що вона ніколи не привикне до сього пекла, настоящего пекла, де замість чортів заводчики й машини видавлюють сік з робочих. Байдуже! Привикла, чоловік, та ще наймит,— мусить до всього привикати.
Привикла Стеха й до цвілого хліба; привикла й до кулешу, що крупина від крупини на цілі гони; привикла спати на гнилій соломі, вставати з півнями, лягати з панами; привикла до шести годин без перерви стояти під тертушкою і вергати з долівки буряки. Привикла! Навчить біда коржі з маком їсти. До одного тільки й не привикла Стеха. Щодня, було, і той жовто-оливковий циган-пан прийде до тертушки, стане, стоїть, люльку смокче да все задивляється на Стеху. І чого він так дивиться на неї?
Може, жалував, що така молода, гарна молодиця да на такій важкій роботі, та ще й за таку дешеву плату? А може, й що інше він думав, задивляючися на Стеху. Хто його зна! Чужої душі не вгадаєш...
Остобісів він Стесі, розказала вона Юркові.
— Покиньмо, Юрку, отсей гаспидський завод!
— Добре, Стехо, покиньмо! А куди ж підемо?
— В своє село. Скільки у нас грошей зароблених є?
— А скільки ж! Давай лічити.
— Полічимо. Карбованців з п'ятдесят заробили... сума велика.
— Що ж, Стехо, добудьмо до місяця та й амінь!.. І не гадали вони, яке їм лихо складеться.
Другого дня Юрко якось не поберігся: вхопило колесо його за полу та й притиснуло до стіни ногами. Поки-то збіглися люде, поки вирятували, так йому ногу розчавило, якраз у самій ступиці.
Взяли Юрка в больницю, півроку його там гоїли; Стеха вбивалася коло нього, і день і ніч не відходила від нього. Видужав, хоч замість ноги добув милицю, та все ж живий чоловік.
Прийшло діло до розщоту, а той самий циган-пан і розщитував: "Ви,— каже,— вдвох заробили п'ятдесят карбованців, та за те, що гоїли Юрка, з вас треба б взяти сорок карбованців; ну, то нехай гріх пополам — візьмемо тільки двадцять... От вам і тридцять карбованців, беріть!"
Сплеснули Юрко і Стеха руками! Нічого не вдієш, треба брать!..
— Куди тепер подамося, Стехо? — спитав Юрко.
— Куди знаєш, чоловіче.
— Хіба в старці. Юрко залився слізьми...
XV "
Згадалося Стесі, як вони прийшли в Київ. Як вона вперше побачила св. Лавру 6, як у неї забилося серце сподіванням на ласки печерських владиків. Ченці їх привітали, пустили ночувати, даром цілий тиждень годували. Намолились богу досхочу. Пішла Стеха шукати собі місця. Печерські вгодники заступилися, помогли. Знайшла вона місце у жида на Подолі, за два карбованці місяць. А Юрко став за сторожа...
Минуло більш півроку.
Давно вже Юрко і Стеха благали Пречисту 7, щоб благословила їх дітьми. Пречиста вчула їх молитву і якраз тоді, як їм і самим доводилося голодувати, благословила їх дитиною. Жиди не схотіли держати Стеху. "їди,— кажуть, — роди де знаєш, дитину оддай куди на харчі, а сама приходь, знов візьмемо..."
Пішла Стеха, у сторожці біля теріз родила сина. Сама й бабувала. Юрко пішов шукати кумів. Якогось сліпого солдата знайшов, спасибі попу, охрестив, гарне ім'я дав, Василем нарік і небагато взяв — тільки коповика.
Настала осінь, у сторожці печі нема, холодно; дитина застудилася, занедужала; а тут і на Юрка напав недуг. Що ж його діяти? Пішла б знов у наймички, ніхто з дитиною не бере. Залишити свого Василечка на чужі руки? Ні, ні! Нема сили: "Воно ж моє, моє рідне, моє єдине, я ж його мати!.. Та як його йти; на кого покинути Юрка? Хто його доглядатиме?.."
Люде якісь порадили одвезти Юрка у больницю. Тяжко везти у больницю... та що ж, не краще й в сторожці. Пішла в одну больницю, в другу, в третю; ніде не беруть, місця, кажуть, нема. До вечора ходила та й доходилася до того, що пішла на Дніпр, щоб кинутися в воду...
Прийшла... і не кинулася...
XVI
Так в одну годину в жилах Стехи пробігли споминки усього життя її... Темне, безрадісне, смутне, тяжке життя, а покинути його жаль стало, не за себе, жаль за їх — за чоловіка, за сина...
Спустила Стеха голову на груди, а дощ лив їй за шию і лив... Вона глянула на Владимирів колодязь, думала побачить на версі хрест; не видно, сховався і він в тумані... Стеха хотіла перехреститися, та рука не піднялася, пучки заклякли.
Вона повернула вправоруч, на Поділ, поуз дров'яні двори... "Куди ж його повернутися? Що діяти?.. Просила, молила, робила, нічого не випросила, нічого не вимолила, що заробила, усе марно пішло... Чи не краще буде піти вкрасти? Кажуть, гріх; нехай і гріх, нехай він ляже на мене, а я визволю Юрка і Василька... Піду... Куди ж я піду красти?.. Чи ж зумію? І красти треба уміти!.."
Як павук опутує в павутиння муху, так оті сумні гадки опутували Стеху... Колись вона злякалась би їх, стала б молитися, щоб святий одвернув од неї ті думки. Тепер — ні! Молилася вже й так доволі, а лякатися чого? Хіба її життя не страшніше тюремного? Хіба дивитися, як її любий чоловік і син лежать недужі з голоду і холоду, легше, ніж дивитися, як сковують ноги у залізне путо, щоб погнати у Сибір?.. Хіба...
Стеха не додумала — щось ззаду так луснуло їй по голові, що вона як сніп покотилася в грязюку на кам'яну мостову!.. Біля неї стояв якийсь чоловік і шукав, де у неї кишеня...
— От тобі й поживився! Нічогісінько! — промовив він сам про себе.— Тільки дармо руки попоганив, хоч би тобі так!... Давай хоч хустку зніму... Пляшку пива за неї мож добуть!
З сим словом він зцупив з Стешиної голови хустку і потяг повагом на Поділ... Вітер рянув наче звір... дощ линув наче з відра...
(Продовження на наступній сторінці)