— Та вже благословіть — нехай в середу хоч трохи приберуть,— благав Коломієць, давлячись то на попа, то на посоловілого старшину.
— Як ви на се? — спитався у попа старшина.
— Про мене...
— А не гріх буде?
Отець Кузьма здвигнув плечима і відповів:
— Каяття здіймає гріх*... Я не бороню, хоч би й міг... Та вже вважаю... Он, здається, ваша сестриця йде? — мовив Гречаний до Коломійця.
Справді, в двері йшла Настя.
Отець Кузьма вийшов до неї назустріч аж в сіни.
VI
Того самого часу з Мошком в його корчмі розмовляв козак Наум Олешко. Се був чоловік на вид не старого віку, літ, може, під сорок; бравий ще козарлюга, високого зросту, чорнявий, чорновусий, жилавий і кремезний. Вдовець він, колись чоловік заміжний; з жінкою жив в одну душу, та не довго: родила йому Олена дочку (Марусю та й богові душу віддала. Наум почав нудитися, потроху запивати. Дочка зросла — така огрядна та вродлива; недовго дівувала, побралася з міщанином Притикою. Наумові не подобався Притика, та він не змагався. "Нехай йде,— думав він,-)— не мені з ним жити; я до міста зроду-віку не переберуся".і Він спродав усі свої землі, які були, опріч отого козарського данка, усі гроші дав дочці на віно; собі лишив хату з городом та й перебував самотою. Сам того ланка Наум не пахав, люде брали його з половини, а в хату пустив жити до себе свого приятеля Василя Гуркала з жінкою. Грошей з них ні за хата, ні за город не брав, ще й з ланка віддавав їм половину скощини; за те вони його годували і доглядали, коли траплялося, було, вернеться до господи від шкляного бога не в доброму здоров'ї. Траплялося се ряди в годи; Наум не був п’яницею, а як доведеться в доброму товаристві, то таки любив поцілуватися з чаркою. Не без того, що було й переборщить, та се нікому не шкодило, бо Наум був вдачі тихої, рахманно'^/ а вже правдивої — то й не сказати; за правду ні проти кого не змовчить: чи піп, чи урядник, чи старшина, чи хоч би хто там, Наум у зуби не дивиться; на догад буряків не буде, а що гадає, те й мовляє; що на душі, те в нього й на язиці. Особливо доткав він багатирям горбанівським; та ще було, коли під чаркою, так як почне прикладувати, як скаже та прикаже, так аж пучки знати. За те ж багатирі і начальство недолюблювали його, ворогували з ним. Та на се він не звертав уваги. "Що вони мені! — каже, було, він.— Моя душа не їла часнику, то й не смердітиме!" Чіплявся Наум тільки до таких речей в громаді, які чіплялися чого громадського; а про себе він байдужний був, А коли що й траплялося самому у кого для себе прохати, він наче не вмів слова промовити, наче уста в нього зашиті, такий неговірний він тоді та соромливий, наче дівчина перед старостами. Аби ж річ знялася про що громадське або чиє такого чоловіка, що треба було вступитися,— де тоді в Наума й слова бралися, та ще які слова — гострі, колючі, добірні, сипле їми, немов з рукава, і ніхто не переговорить! І вже коли кого захоче — роздратує, допече так, що чоловік і нестямиться!
Так ото Мошко, запевнившись, яка у Гречаного оскома на Олешків ланок, і напосівся могоричити Наума.
— І нащо тобі, Науме, той ланок? — говорив жид.
— А тобі нащо? Хіба сажі там побудуєш та свиней на сало годуватимеш?
Мошко скривився і мовив:
— Мені... мені що інше, я там заїзний двір заведу.
— Брешеш, по очам бачу, що брешеш. Для кого там заїзний двір? Коли б ще тут йшов який великий шлях, а то чисто, наче злодійська доріжка.
— О! О! Буде колись і шлях!
— Се вже ти скажи свому рабинові, а не мені, мене не проведеш. Побаришувати сверблять у тебе руки, хіба я не тямлю.
— Кому, опріч мене, треба твій ланок! — зневажливо мовив жид.
— Кому?.. Ох жиде, жиде! Наче ти й не тямиш кому? Наче не Кузьма тебе підставив! Наче не відаєш, як Гречаний зорить-ся на той ланок! — Олешко вийняв з рота люльку і цвіркнув скрізь зуби так, що слина долетіла аж до порога від столу.
— Добрі б гроші дав,— говорив жид.
— Годі! Сказано — не продам! Доки живий, не продам.
— Чому?
— Тому, що не хочу!
— Чому не хочу?
— Тому, що не хочу й годі, і відчепись; пристав наче кліщ до ялиці... той ланок мене до смерті догодує.
— А як помреш? Ну? За пазуху з собою не візьмеш... А я б... я б., ой, ой і догодував би тебе, і поховав, та ще й як!.. Цм! Цм! — Мошко зацмокав і облизався.
— Тю-тю! Скажений! Коли б ти не жид був, я б тобі сказав: перехрестись та лягай спати! Чи ти при собі? Де се видано, де се чувано, щоб жиди ховали християн? Що се — в нас своїх попів не стало, чи що? Може, коли й не стане, так хіба тоді, як наші кістки в землі потрухнуть... Бач! Невіра, що вигадав: він мене поховає! Не діждав би ти про се й думати.
— Ну, ну, Науме! Ти не сердься; ти розкинь головою, а голова у тебе неабияка, золота; коли б у мене така голова!
— То б рабином був? — перебив Олешко.
— Що рабином! Слухай, Науме, кому піде на спадщину твій ланок? Хіба тому?..
Мошко недоговорив кому; Олешко й без того догадався, на кого натякає жид, і відповів:
— Тому я ось що дам! — Олешко скрутив дулю.— Нехай він подавиться тим, що я дав за дочкою! Громаді покину, на школу запишу, от — кому.
— Пхе! Велика вам користь з тієї школи! Як з цапа вовни...
— Про те вже я знаю; а щоб продав, доки живий, свій предківський ланок, ні вовік!
Довго ще Мошко частував Наума, довго влещував його, та нічого не здобувся; Наум як затявся, з чого почав, на тому й скінчив: "Не продам! Та ще щоб у Гречаного руки! Хоч ти мене золотом обсип по саму шию, сього не зроблю..."
У Мошка, одначе, надія умогоричити Олешка не зникла: "Не тепер, то в четвер",— думав він. А коли Олешко вийшов з корчми, Мошко промовив услід його:
— Ведмідь дужчий, та і йому в губу циган каблучку вправляє.
VII
Біля волості зібралася громада. Старіші громадяни сиділи — хто на рундуці, хто на призьбах; молодші поприсідали, на чім стояли. На рундук вийшов Передерій.
— Перше діло,— мовив він і повіз очима по громаді; погляд його упав на Олешка і очі заіскрилися зеленими іскрами, наче вночі у сіроманця.— Еге, громадо! Першим ділом ота школа; як з нею будемо?
— Так, як і було досі,— відповів чийсь голос з громади.
— Коли б то так,— мовив далі Передерій.— Так же новий вчитель каже, треба полагодити... знов же і начальство часом щоб не гримало... дякон не до ладу зробив, що дух завів там... Та як на вашу думку, чи тепер, чи нехай ще?.. Як ти, діду Охріме? — спитався старшина у низенького сивобородого діда, що стояв опліч його.
— Ат! Про мене байдуже,— відповів дід,— мені треба дбати та лагодити не школу, а домовину; на той світ я й неписьменним втраплю, а ви собі як знаєте.
— Еге! А ти, Семене, як? — спитався Передерій у другого Діда.
— А за людьми...
— А люде ж як?
— Ми так,— що се самі вигадки! Де в біса видано, щоб у жнива возитися коло тієї школи! Дощ за шию не йде, можна повременить,— обізвалося кілька голосів.
— Коли б отим временінням не навременили ми собі якого лиха,— промовив Корній Сластьон,— повременить не штука, а що, як прибіжить яке начальство та зараз до школи?.. А що се, скаже, у вас таке: чи школа, чи свинушник? А вчитель додасть ще — я, скаже, благав і старшину, і громаду... Еге! На кому тоді окошиться, як не на старшині*?
— А вже на мені,— мовив Передерій,— твоя, Корнію, річ до діла, і моя така думка — не рука временити; а виходить би то воно ось як: отеє б то на середу зігнать людей, та й нехай полагодять коло тієї нахаби...
— Так недобре буде,— відповів Корній.
— А вже ж так не до ладу! — говорив ще хтось. — Сластьон смикнув за полу Охріма.
Охрім кашлянув і мовив:
— Який вже там лад буде! Гуртова робота там не годиться; се не те, що толокою в клуні тік місити, та й там треба ладу і приладу, а то сказано — школа...
— Так що, що школа,— перебив Охріма Семен,— хіба вже наші баби не дотепні зашпаровати та вибілити; от і все...
— Ні, не все,— мовив Сластьон,— треба, щоб у вікна вітер не віяв, щоб стеля не плакала, щоб криша не світилася, та ще що, може... треба роздивитися; раз робить треба, а не десять. Хіба не к Петру, а к Різдву йде; треба, щоб діти не дубіли, і тому, хто вчитиме, щоб за шию не текло та шпари в руки не заходили.
— Авжеж, так! — озвався десь ззаду Олешків голос. Звіром блиснули Передерієві очі на той голос.
— Авжеж,— говорив Сластьон,— треба добре роздивитися, що воно там і чого бракує? Тоді, може, хто оден пій-меться на всю роботу, а громадська робота незручна, сама тільки переводня часу буде. По-моєму, отак: роздивімось спершу, а вже як зведемо рахунок, полагодивши, тоді й розкинемо на громаду, скільки впаде,— чи на двір, чи на душу,— стільки й заплатимо.
— Так себто виходить, Корнію, ти на підряд гнеш? — спитався Передерій.— І моя така думка. А як ви, Єлисей Савич, про се? — спитався старшина у писаря,
— Як громада; нехай вона радиться, її діло, вона й платитиме... по-моєму, і з підряду річ не лиха.
(Продовження на наступній сторінці)