— Тепер літня пора, спека, недовго застудити живіт; часом холодної води не в міру нап'єшся — от і лихо; попсуєш у животі, а от із отсієї кринички,— говорив отець Кузьма, вказуючи на куховку,— як проковтнеш чарку-другу, то й полагодиш, нагрієш у шлунку.,. Звісно, там наче в печі — без дров страва не звариться... Еге... Так і новий був сьогодні в церкві?..
— Був; на криласі біля мене стояв, славно співає; голос добрий у нього; так реве, хоч лопатою горни,— мовив Передерій.
— Що й казати! Славно горою виводить, а низом як возьме, так аж гуде. От коли б нам з таким голосом дякона, як би то гарно на молебнях він виводив: "Благоденственное и мирное житие!" — от, Кузьма взяв горою і обірвався.— Еге! Шкода, нема в мене голосу, а колись був гарний тенор; я в архієрейському хорі співав. Еге... Дак би з таким голосом — аз таким басом як би ТОТІІЯКОН!..— усе б брав вгору, вгору та як ревонув би: "М-н-о-г-а-я літа!" — аж шибки б у церкві задрижали! Люблю я басів... ох, як люблю!.. П'ють вони здорово; йдучи до церкви, півкварти нахилки витягне, ну за те ж і співають! — Гречаний допив чарку і попробував знов вивести басом: "Рцем вси от всея души" і знов обірвався.
— Ні, шкода,— мовив він, перекашлявшись,— не бере... Еге... в церкві був, а до мене щось не йде...
— Прийде ще.
— Повинен би вже! Як же так — не ввічливо, та й те треба б пам'ятувати, що школа під моїм доглядом, хоч вона і земським коштом, а у мене єсть наказ з консисторії, щоб я, потай бога, назирав і на школу, і на вчителя, щоб пильнував, аби того духу, духу, щоб ні-ні...— отець Кузьма посварився пучкою, наче той "дух" стояв у нього перед очима і, давлячись суворо на Передерія, казав далі: — Духу,— чуєш ти! — духу...
— Еге ж! А в нас як на те покійний дякон завів в школі великий дух.
— Що кажеш? — спитався Кузьма полохливо.— Дякон дух завів? Чи справді? Як се можна?
— А вже ж завів! Нехай вже бог з нього взище, коли се гріх... не сам він заводив його...
Отець Кузьма насторочив вуха і впився очима в Передерія.
— Ну, ну? — мовив він.
— Не сам, кажу, заводив, а пустив у школу жидівську дробину, а вона й завела той дух; звісно — птаство, ба того вже не можна хоч де. Новий вчитель — як вчув той дух, трохи не зблював.
— Ха-ха-ха! — зареготався отець Кузьма.— Та й налякав же був ти мене. Я слухаю, слухаю: як же се так, що я недогледів за дяконом? Аж бачу, ти не тямиш, який то дух...
— Смердячий, звісно, не який більш.
— Я не про той дух... ха-ха-ха! — реготався він, взявшись у боки.
— Не про той! —протягом мовив Передерій.— А я гадав, що про той, та й собі якось ніяково; думка: коли у вас з консисторії наказ є...
Отець Кузьма взявся просвіщати старшину, про який "дух" йде річ.
Еге, так воно от що,— промовив старшина, вислухавши попову річ,— а я думав собі що інше... Коли так, то се, звісно, непотрібна річ; до чого вона і нащо нам той дух? Цур йому, цур. І звідкіль він береться, той дух?
— Таке вже попущение боже, за гріхи людські. Та, мабуть, і розвелося його скрізь багацько, бо вже ж то недаром шарять його і урядники, і станові, і жандарми. От і ісправник прибігав і мені, і шинкарю наказував — пильно вартувати...
— Доки що у нас бог милував.
— Доки що! — переговорив отець Кузьма.— Доки що! А хто нас запевнить, що завтра він і в нас не прокинеться? А може, вже й прокинувся, та ми не спостерегли.
— Ні, ні! Вже коли б був, то хто, хто, а жид Мошко спостеріг би.
Отець Кузьма налив по чарці, похитав головою і мовив:
— У жида — жидівська віра, може, й спостеріг, та мовчить. А хто то з новим вчителем? Жінка? — спитав він у Передерія.
— А хто з ним є? Я собі й байдуже, чи є хто з ним, чи нема. Отець Кузьма докірливо похитав головою і мовив:
— От бач — як то ви пильнуєте свої обов'язки! А кому ж се знати? Хто в нас на селі начальство? Га!.? То-то! Я й не старшина, а більш вашого відаю!.. Як же... привіз... привіз кралю... Мошко каже: сестра.
— Вже коли Мошко каже,— мовив Передерій,— то так воно і є; Мошко все знає, на те він жид.
— А я тобі пораджу, що в таких справах не слід на Мошка покладатися,— докторально напучував старшину отець Кузьма.— "Мошко каже!" Гм! А що, коли покажеться, що то "сестра" з Остра? Хто тоді відвітить перед начальством: чи Мошко, чи Передерій? Еге!.. Ти старшина, ти і повинен спитатися; нехай він тобі вид покаже: чи там прописано, що вона йому сестра?.. Тепер такі "сестри" розвелися, що...— отець Кузьма не договорив, а замість того заплющив очі і плюнув.
— Що ж! Се не довго,— відповів старшина,— я спитаю вид, а не то — нехай писар, він дотепніше... та коли що, то ми зараз і теє... начальству на нього напишемо!..
— Авжеж! Треба вартувати. От я знов про той дух....Ось випиймо! Будьмо здорові!.. Кажеш, духу того у нас не чутно?
— Не чутно!
— Ой чи так! Вам воно, звісно, видніше, на те ви начальство, а на мою думку... Отой Олешко.
— А що таке Олешко?
— Він чоловік з духом, та ще з яким!
Отець Кузьма аж носом покрутив і нехотя згадав собі про Олешків козарський ланок.
— Олешко б то? — дивуючись, промовив Передерій.
— Авжеж!
— Та він справді наче теє...
— Я не брехатиму... гріх!..
— Я й сам помітив, що Олешко чоловік не гнучкий,— відповів старшина.
— То-то ж!
— Що й казати... з духом людина...
— То й треба б провітрити.
— Не гріх би було.
— Не то що "не гріх", а прямо треба приборкати... Що він проти громади діє? Чисто нехтує її; та й про вас...
— Про мене? — спитався старшина.
— Ще як! Таке несе.
— Що ж він, вражий син, про мене?
Гм! Що? Таке, що й гидко, й сором... коли б у мене не сан мій, я б сказав.
— Байдуже, байдуже! Не соромтесь, панотче! Бог простить, кажіть... коли він що про мене таке, так я йому зараз теє,,, утру носа.
Горілка і цікавість підбурювали і дратували Передерія.
— Не тямлю, як і сказати! — відповів Гречаний.— Я досі мовчав, не моє діло було; а тепер, коли мене начальство напирає нишпорити дух... я проти начальства не потаю... гріх не на мені...
— Та що він таке про мене? Може, про те...— Передерій лукаво моргнув оком, всміхнувся і спитався,— може, що до Марусі вчащаю? Так йому за те зась! — Передерій тупнув ногою.
— То б ще нічого... а то, бачте... ви ж у нас начальство...
— А вже ж ніхто! — гордовито відповів підпилий старшина.
— Значить — хто против вас, хто не кориться, не слухає вас, той йде проти начальства, значить, його обуяв дух своєвольства...
— Ба! — перебив старшина.— Тепер розумію! Розумію! Тривай же! Нуте? Може, ще що про мене?
Отець Кузьма нахилився до Передерієвого вуха і розповів йому щось нишком.
— Так отаке він! Цитьте ж! Се вже іменно сущий дух! Я ж з нього той дух викурю, вижену... Знатиме він, як про мене таке верзти!.. Я його...— Передерій заскреготів зубами.
В ту саму хвилину відчинилися двері і в світлицю війшов Коломієць.
Отець Кузьма кинувся до нього назустріч, не знав, як привітати, де посадити.
— Чайку з нами?— потчував він Ілію.
— Дякую! Зараз тільки напився.
— Так по чарочці?
— Дякую, я не питуха, не вживаю; зроду й не коштував.
— Як же се так,— озвався Передерій,— який вже з вас і вчитель буде...
— Сестриця ваша здоровенька? — спитався отець Кузьма, щоб натякнути Ілії, що й Настя повинна була прийти з ним.
— Дякую! Впоравшись трохи, вона зайде до вас, щоб вклонитися і спізнатися з вами і з паніматкою.
— Раді будемо... раді вельми... як же вам наша Горбанівка? Ілія зараз звів річ на школу.
— Не турбуйтесь про те,— озвався Передерій,— полагодимо, так не буде, тільки повременіть.
Отець Кузьма вступився за Коломійця і став дорікати старшині за те, що так неохайно в школі.
— Приберемо. От сьогодні під вечір збереться громада, так я й теє... Коли б не такий робочий час! Та вже ж якось воно буде. На тім тижні в середу свято — Прокопія 3, здається; люде в нас в сей день на себе нічого не роблять, щоб довша вовна на вівцях росла; так коли не гріх на школу, то нехай. Чи не гріх? — спитався Передерій у попа.
Піп пошився в дипломати і мовив:
— Не дай боже пожежі, то й на Великдень не гріх гасити.
— І в мене така сама думка,— сказав Передерій.
— А як що, то й повременити можна,— промовив Гречаний, помітивши, що Передерій навпак зрозумів його дипломатію.
— Дуже вельми заноджена хата,— промовив Ілія.
— Дякон щось на те не нарікав,— відповів йому Гречаний.
— Те ж і я їм казав,— додав Передерій.
(Продовження на наступній сторінці)