"Амінь чи не амінь, а Ничволоденко тобі сього не подарує!" — подумала я собі, одначе промовчала, Антонові сього не вимовила, щоб вже не дратувати його. І добре зробила, що не говорила, бо воно на моє й вийшло; а коли б була сказала, він би тоді на мене вину звернув, сказав би: "Твій язик наврочив".
Ничволоденко не подарував свого, подав позов до судді, а суддя взяв та й зчистив з Антона 25 карбованців кари. Нічим було у нас заплатити, так корівку мою пограбували і продали... Що я з того лиха-журби зазнала, так і не сказати! Що я по-повбивалася, що я поплакала! Чи то ж не корівка була! Первачка, рідна, питома, сама я її випоїла, сама на руках виносила!.. Що мого догляду на неї пішло!.. А на удій яка вона була! Цебер молока давала! Вже ж і я за нею не два цебри сліз вилила; стало б тих сліз і Ничволоденка втопити, хоча, правду сказати, і він не винен, і не на нього ті гроші пішли... А все ж корівки тієї, моєї лисенької голубки, і тепер мені жаль... Вона така була добра... У хату сама приходила!.. Прийде, було, та так любесенько: ме! Я зараз лустку хліба, посолю та й дам їй... А вона — хліба кусне і в руку мене лизне, поцілує... Вдячлива душа була. Почну, було, доїти, вона стоїть, наче вкопана, не поворухнеться, тільки так на мене позирає, як не заговорить, буцім хоче спитати: чи досить молока? А чистючка яка з неї була: зроду, було, на мокрому не ляже, тільки на сухій соломці... Пійло було як п'є, так не бовтає його, не колотить мордою на дні, а так любенько, тихцем смокче його зверху; нап'ється — зараз до ясел та губенята свої об з'їди й обітре, наче людина. І ніхто її тому не вчив... Сказать би, у матері перейняла, так мати її того не вміла, та й з себе мати її, хоч і добра була на молоко, а неохайна коло себе, наче та жидівка стара: раз у раз задрипана і хвіст у гною. Чистючка моя Лисочка була. Та ще й масті її бог наділив такої, що на всі села не було такої другої: така ясно-полова, аж жовта, проти сонця, було, наче золото те вилискується! Шерстинка в шерстинку, одна до одної наче так і прилипла, наче хто усю її поливою облив!.. А хвіст — чорний, обіймистий, наче коса в дівки. Ріжки у неї — наче виточені, а на лобі лисинка білесенька, та не просто лисинка, а наче зіронька та кінці розпустила на вісім сторін!.. Так отаку-то мою корівку пограбували і продали!.. Се ж вони шматок душі з мене вийняли. Не пішла вона на користь і тому, хто її купив: сльози мої випадком йому випали... Купив її рудівський писар — Василенко. Вона, нещасниця, занудилася без мене та небавом і здохла... Так йому, тому Василенкові, й треба: ніколи не купуй ні краденого, ні грабованого.... Я наче знала, що вона у нього здохне: як взяли її на налигач — у мене серце так кров'ю і облилося... а як вивели з двору, я вдарилася в груди та як заголошу... За саму царину провела її та все оплакувала. Вертаючися — зло мене взяло на Антона: "Се ж все не через кого, як не через нього,— думаю собі,— приміла, зубами б в твар йому впилася..." Люта я тоді на нього була, думала: "Прийду до господи, так його коромислом і опережу! І гріха не побоюся! З'їв він мою Лиску..." Прийшла, сидить він під хатою на призьбі, глянула на нього, а у нього сльози з очей цівкою... — Се ти за Лискою? — питаю...
Він головою кивнув; я годі — ну його до серденька пригортати; де те й зло поділося!.. Пригортаю і сама плачу та Ничволоденка кляну...
До самого вечора ми плакали на призьбі. Про Лиску вже з того часу ні він мені, ні я йому ні слова, хоча моя Лисонька ніколи у мене з пам'яті не виходила і довіку, до суду не вийде!.. Не можна її забути... Отже, хоч як я вбивалася за Лискою за своєю, а думала собі: "Бог дав, бог і взяв! Нехай!.. Нехай Лисчина душа спокутує Антонові гріхи. Тепер він сам бачить, що воно непереливки з панами мірятись чубами. Еге! Зрозуміє свою ваду, та й схаменеться, і заречеться".
Так я думала, та не вгадала! Не така була божа воля. Не докажу вам, яким ото робом усе добро Марченків перейшло до нових панів — до Петруняків. Вони не тутешні родом, десь там з-за Десни, казали люде; а де та в бога Десна, я вже й не скажу. Так ото приїхали вони до нас на село. Навесні приїхали. Пан і пані: дітей не було у них; вона безплодницею і вмерла. Людина з неї — як людина, трохи пришелепувата та вельми довгов'яза, а то все нічого, так як і в усіх добрих людей, А чоловік у неї — так ні!.. З себе він моторний, хрін його не взяв, та вдача собача. Кирпу проти людей так драв, що й кочергою її не дістанеш.
Чуємо: поміж людей гутірка йде, що новий пан хоче в нашому селі якийсь новий лад заводити, щоб, бачте, все по-новому. Усе б то те, що досі було, знікчемніло, старе вельми стало. "Що ж то він нове вигадає?" — думають люде. Помічаю я, що люде наші заходжуються взяти його на глузи, бо вже дід Кіндрат не дурно ж процідив раз крізь зуби, що:
— У нового пана щодня сучка п'яна...
— Як їй не бути п'яною,— додав мій Антін,— коли у нього і свині пиво п'ють...
— То бач,— мов Кіндрат,— свині не панські, а якісь нові... У нього усе "нове", старе, каже, знікчемніло... Дивись!.. Знікчемніло! Сонце старіше за все на світі, а чи знікчемніло воно?..
Новий пан справді в свиноті кохався, заходився розводити нових свиней, такі вони, наче голі та довгов'язі були. Не пішли йому в руку, повиздихали до ноги.
Ну, от і прийшов новий день святої волі. Я була певна в собі, що в Антона лайка чисто з голови вилетіла. Йдемо з молебства. Антін повернув до свого провулка, а староста до нього:
— А ти, Прядко, куди? Забув хіба, що треба на громаду? Ходім лишень?..
— А що мені в громаді?
— Як що? Рада буде про пастуха та про город коло цвинтаря, і піп буде, і пан буде...
— Ходім,— каже Антін,— і з голосу його чути, що він наче чогось зрадів. А мене так і кольнуло в серце. "Ні,— кажу собі на думці,— не пущу я його самого, піду з ним, щоб нечистий знов не нацькував його на пана".
Він ч змагався, щоб я не йшла, а я таки не послухалася, пішла і вже й на ступінь від нього не відходжу, стережу, наче просо від тих злодіїв неприторенних, від горобців.
Пан ото і зняв річ про те, що не слід влітку свиней по селу пускати без догляду, а треба череду свинячу завести, пастуха до них приставити, а під випас пан своєї землі дасть. Громада на те нічого, наче й пристає, бо думка у пана таки не ледача була. Дід Кіндрат тоді й питається:
— А хто ж у нас за свинопаса стане? Антін мій і вихопився на те.
— Вже ж,— каже,— ніхто, як не той, у кого свиней більше, ніхто так, як він, не тямить свинячої вдачі — значить, він і поводитиметься з ними уміючи, по-свинячому...
— Чи до речі ж воно буде? — озвався хтось.— У кого на селі свиней найбільше?
— У пана,— відповів староста.
— Так себто виходить на те,— озвався Антін,— що панові ставати за свинопаса...
Я його за рукав сіп:
— Схаменись, Антоне! — а він мене ліктем під бік та на мене: — Цить, не твоє діло!
Я кинула на нього очима і злякалася: такий він суворий, такий охмарений та страшний, що я аж затремтіла і замовкла та мовчки молюся: "Союзом любові та згоди зв'яжи, Христе..."
Пан того не стерпів, щось зашкварчав, а Антін ближче до нього, взявся в боки і каже:
— Ви, пане, так заторохтіли, наче колесо по грудді, буцім ви злякалися чого... Ви говоріть з повагом, не бійтесь, не вважайте на те, що я бондар, а говоріть зі мною, як з простим чоловіком...
Люди зареготали, а пан так і приснув... Ну, з того й пішло у них!.. І посипав Антін, наче з рукава борошно, шкулкими словами...
За те ж і йому, моєму Прядці,— нехай вже він царствує,— добре насипали: на цілий тиждень суддя звелів у сурдшу його закинути... Сорому було нам на ціле село.
Тоді я зареклася і сама собі заприсягнула: як діждемо дня святої волі, не пущу Антона з двору; хоч він нехай мене б'є-катує, а не пущу; просто на плечі йому сяду, округ шиї обів'юся, а не пущу. Діждали. Він мої думки і спостеріг... Ще й на світ не займалося, як я прокинулася, зирк — нема Антона в хаті. Я швидше ноги в чоботи, кожушанку на хребет та за двері. Ник я під повітку — нема його; ник у хлівець — нема; я в суточки, в клуню, в комору — нема. Де ж він дівся?.. Біжу до двору, до шинку, до церкви — ніде й духу його нема! Людей розпитувала — чи не бачив хто?.. Ніхто не бачив.
Сиджу я собі, сумую; вже й до печі руки не беруться; діжу треба б місити, а я сиджу... Вже люди з церкви йдуть, а я сиджу, все думаю: де дівся Антін? І так мені в голові і на серці недобре, аж в очах тьмяно... Скотинка реве не поєна, не годована, а я з лави не підведуся... Аж двері — рип! Антін в хату...
— Де ти був?
— Там нема, де був.
— Кажи, де?
— На хуторі у Міщенка,— се такий панок був, хутірцем собі на одшибі жив.
— Чого тебе туди носило?
— Звісно, чого...
— Кажи чого? Признавайся!
— Наче не знаєш... Вилаяти треба було...
— ї вилаяв?
— Виправ...
— Лишенько ж моє важке, горенько моє тяжке! — заголосила я.— Мало тобі Лиски, мало хурдиги! Тепер тебе
— Старий, не годжуся,— ще й жартує.
— В острозі згинеш...
(Продовження на наступній сторінці)