З Марченками так все йому якось таланило, не попадався, без людей було вилає; та пан, хоч як на нього лютує, а нічого не вдіє: битися рука не підіймалася — страх брав, думка така, що й Антін не без рук... Та старий Марченко не довго й жив; то пив, а після волі так закурив, що за три роки з перепою і дуба дав. Став син його: і з сим нічого — вилає і присохне. Вперше він вилаяв його, з церкви йдучи. Се було вже на п'ятий рік після волі. Марченки наші тоді вже оголіли: стали з них такі пани, що на двох одні штани, та й ті без ґудзиків... До церкви вже не бігали четвернею, а на власній парі, як і всі хрещені... Так ото йдемо з молебства — молебство те святої волі заведено у нас щороку правити в той день, коли цар з-під панів нас визволив... Еге, так ідемо. Попереду за всіх, звісно, паничик, той самий, що я колись віхтем помирувала... Антін до нього: шапку зняв, вклонився та тихцем, на півголосу, щоб ніхто з людей не чув, і ну його штапувати! "Ах ви,— каже,— пани-голоштаньки" — і всяково так... Панич, звісно, на те не сподівався, зумився, роззявив рота, слухає... На лихо йому, ще заїкуватий був, заким спромігся слово промовити, Антін вже в господі!.. Сиеить, наче й не він! Люльку смокче та весело всміхається...
Під вечір староста йде повз нашу хату, викликав Антона і питає:
— Що ти, йдучи з церкви, казав паничеві?
— Нічого не казав, прохав, чи не зарадив би він мене грішми на відробіток... У мене подушне ще не плачене... Він каже: "Подумаю",— а я кажу: "Подумайте, а я навідаюся",— на тому і край.
— Чи не брешеш ти, Антоне? — каже староста.— Гляди! Коли що, моя рада: піди ліпше повинись, перепроси панича, а то як напише до посередника...
— Нехай пише, його воля... Не писав...
А на другий рік Антін знов за своє.
Йдемо ми, він і я з матір'ю, на молебство. Певно, що в Антона нічого лихого на думці не було; ішов він з доброю душею, так же тільки що вийшли ми з свого провулка на велику улицю, сусіль ми на панича!.. Антін на нього, він на Антона — наче ті вишкварки на сковороді... Панич тільки сичить, а слова не вимовить; а мій його шпетить та шпетить!.. Отак до самого цвинтаря... Панич на сей раз вже не проковтнув, а до судді, до мирового. Суддею у нас тоді був пан доступливий і такий-то, казали люди, дотепа, що другого такого на цілу нашу губернію не було.
І нас з матір'ю до судді! Суддя питає, чи чули ми, як Антін лаяв панича?
— Ти,— каже суддя до мене,— хоч і жона йому, через що я тобі і присяги не дам, а говори правду.
— Я в сьому ні в чому невістна,— кажу я,— нічого не бачила і не чула... Слобоніть мене...
І мати так само: "Невістна!" — і більш нічого. А більше судді тому і не в кого спитати... Антін же стоїть собі перед судом такий святий та божий, наче немовлятко те... Глянула я на нього і не жалкувала, що трохи з шляху праведного перед суддею звернула!.. Він же мені дружина... Та я за свого чоловіка віддала б половину свого віку, сама б себе на поталу пустила, не то що!.. Та я радніша б небо до нього прихилити... Сказано: куди голка, туди й нитка; куди чоловік, туди й жінка...
Суддя, значить, нічого Антонові... а панич тільки язика прикусив... ніяково йому...
Та й мені ніяково стало: все ж таки, хоч і на потребу своєї дружини, а збрехала, а вдруге, і те не добре, що люде візьмуть нас на зуби!.. Притиснуть сюди і віхоть, і мішок, і жида, і старого пана... У нашому селі, нічого гріха таїти, люде язикаті, люблять піднебіння чухать.
Знов же і те мені на думку впало, чи нема тут якої лихої притчі? Що воно за знак такий, що аби прийшов день святої волі, так Антін і свариться, і лається з паном? Та коли б було за що, а то — як я тобі, господи,— не до ладу воно... Добре, що досі, наче на воді, слід зникав... А що, якби люде сторонні те чули? Суддя каже: "Острогу не минув би!.." Он воно що! З чого ж воно все отеє?.. Міркую собі, голову ламаю, а не тямлю, як дійти до краю; та— й де той край?
Стала мене журба часом за серце ссати: мало хіба з мене того лиха, що од чортів його не відверну, а він ще й до пана шевською смолою липне. Негаразд воно щось, а що саме, де той вузлик, і не вгадаю... Що ж його в бога діяти? Чи в людей ради питати, чи своєю головою хисту доходити, щоб одвадити Антона від тієї лайки? А одвадити, хоч ти що, а треба, бо душа моя чує, що без якоїсь лихої пригоди не обійдеться. Не дай боже чого — шкоди зазнаємо тяжкої, бо саме тільки що почало у нас хазяйствечко зросту набиратися: уже в нас і конячка завелася, вже й пара третяків-бичків, з ними Антін вже й в супрягу стає з кумом Прохором... Земельку вже наймаємо, свій хлібець маємо, влітку обоє на ріллі, а прийде зима — він фурманує... Усе гаразд, і двоє діточок коло нас, наче пташенята ті, весело щебечуть... От тільки, кажу вам, всього мого й лиха, що оті чорти та лайка з паном. Журба з ніг мене валить.
Восени панич наш звалився з ніг. "Кахи та кахи", та на самого Михайла так закахикався, що мокротиння як сперло йому дух, так він і простягся...
У мене, прости мене, мати божа, на душі полегшало: не те, щоб я йому смерті бажала, а гадала собі, що тепер вже ні з ким буде Антонові лаятися, а мені того тільки й треба. Розвиднялося у мене на душі.
Прийшов день святої волі. Своїм звичаєм люде молебство відправили. Я вже до церкви, прости, боже, не ходила, не можна було, мати нездужала, діток ні на кого було покинути, а до церкви їх брати побоялася, бо в той день незвичайно холодно було: мороз, сніг, хуга, наче в пилипівку... Так Антін сам ходив. Вже як він ще до церкви йшов, так я помічала собі, що у нього десь щемить... Такий він невеселий, суворий і до дітей непривітний: то було Парасочки він з рук не спускає, а то й словом не обізвався до неї... А вже як з церкви вернувся, так і на людину не похожий! Не чоловік, а хмара він, густа аж темна... Уся твар йому сумом-нудьгою взялася. Мене усю так у печаль і кинуло! Злякалася вельми, думаю: занедужав він. Я до нього і те, і се, голублю його, діти коло нього в'ються, наче метелики коло квітки. А він мовчки сидить, сопе, люльку смокче та чортів згадує... Ох! Як же у мене на серці важко стало!.. Пораюся собі коло печі, а від нього очей не одірву; горшки біжать, а я їх не бачу.
Сіли обідати. Він чи лизнув, чи не лизнув...
— Антоне! Чого ти такий сьогодні? — питаю.
— Який?
— Несуразний... Тобі недобре? Нездужаєш? Де в тебе болить? Приліг би на печі!..
— Ніде в мене не болить... Тяжко...
— Чого ж тобі тяжко?.. Скажи, мій голубе? Поділи своє лихо зі мною, воно й полегшає...
— Ні вже! Не з тобою мені ділитися, не ти мені поможеш...
— Та що ж таке у тебе? Скажи! Не тайся од мене... Скажи!
Бачу: він трошки пом'якшав; я тоді до нього ласочкою, то з того боку, то з другого — у вічі до нього зазирну, цмокну в одно око, цмокну в друге; а в самої — чую — шпари в серце позаходили, та таки достаралася до свого...
— Того мені тяжко,— признався він,— що ні пана, ні панича нашого нема — нікого мені вилаяти... А не вилаяти не можна; не вилаю, так занедужаю...
— Свят, свят! Антоне, перехрестися!..
— Не поможе.
— Гарненько помолися Пречистій, се тебе лукавий так спокушає, серце тобі ссе.
Отак раджу його, а сама собі думаю: "Справді, шкода, що панич умер... Нехай би він його лайнув, паничеві б з того не завадило б, а він би отак не мучився... Се йому так пороблено, наслано на нього, хто ж би се такий?.."
Глянула на Антона: боженьку мій любий! Який же він змучений!.. Жаль так і закипів у мене на серці! Приміла б я, що робила...
— Чоловіче мій милий! Вдар лихом об землю! Нічого ж не вдієш, нема панів, з гроба вони не встануть...
— Нема пана,— каже він,— хоч би полупанка...
— Де ж його взяти?
Посидів він ще трошки — за шапку та з хати. "Добре,— думаю собі,— нехай провітриться. Се ж він не куди, як не товар попорати; заким попорає — вітром сум його й розвіється".
Довгенько його не було, вже присмерком прийшов в хату — і не пізнати його: такий веселий, регочеться, діток обіймає, цілує.
— Знайшов таки свого,— каже до мене,— одвів душу... Пораюся ото під повіткою, чую: щось іде, зирк — панок якийсь і біля шинку став. Я швидше туди. Аж то Рудівський Ничволоденко; змерз він, так зайшов погрітися до шинку; от я на нього вилив усе, що було на серці...
Зумилася я.
— За що ти,— питаюся я,— на "нього напався? Він же нам нічого, і панок з нього добрий!
— А проте,— каже він,— все ж таки панок він, ніхто більш... Я не винен тому, що він мені під руку підвернувся... Мені в сей день треба було когось з панів вилаяти; не вилаяв — так би занедужав, може б, і вмер... От що, щоб ти знала!..
— Не тямлю,— кажу я,— за що і про що...
— А віхоть — тямиш? А мішок — тямиш? А жида не забула?.. У! — та так на мене глянув, що мене аж страх взяв...
— Так то ж,— кажу,— хіба Ничволоденко? То ж наші Марченки!
— Усі вони одним миром мировані...
"От ти й говори з ним",— думаю собі, та щоб не гнівити вже його, і кажу:
— Який вже з Ничволоденка пан! Тільки що штани поверх халяв...
— Одначе ж комолий віл і ґулею б'є... та годі про се!.. Амінь!
(Продовження на наступній сторінці)