«Казенний млин» Олександр Кониський

Читати онлайн оповідання Олександра Кониського «Казенний млин»

A- A+ A A1 A2 A3

Заходився німець коло млина. Нагнали йому людей, наче на панщину. Будують. Вивели вже клітку, взялися, за снасті. Бачу я, щось воно наче не до ладу: клітка нова, а кривиться, наче стара баба позіхнути збирається... Кажу я німцеві:

— Щось воно тому млинові наче боком лізе...

Він засунув у зуби люльку, смокче її, блимає очима, сидить проти млина, мне свої сліпаки, наче собачка в човні. А я знов до нього:

— Клітка крива... Палі нерівно повбивали — камінь об камінь чіплятиме!

А він на те:

— Цень-день-телевень! — пирскає слиною та мне губами, наче швець шкуру, нічого не розбереш, що він плете,— тільки й уміє: "карош", "карош". А що воно за "карош" — не знаю я. Бачу, що з нього тами майстер, як з мого теляти стрижча!

Він то й раднійший косити, та нема кому коси носити... Бачу, так що ж, коли "карош, карош!"

Мовчу. Думка в мене така: його начальство приставило — то й нехай! А то вмішаюся, та ще не в ті ворота заїду... Цур йому!

Спорудили той млин. Люде раді: от, думають, на жнива ще й намелеш, жорна спочинуть. Жіноцтво наше аж молиться та благословить єнорала... "Тепер,— кажуть,— жорна за двір!"

Саме ото перед дев'ятою п'ятницею5 в середу й пустили той млин уперше. Гуде! Страх як гуде — немов чотири вітри у великому лісі. Гуде — та не меле, тільки шеретує.

Німець той — Лембик Кирилович — се ми його так величали, а суще його ймення не таке було: походило трохи на Лембик, та не Лембик,— бачить, що з рукава в скриню сиплеться не борошно, а шеретоване зерно, похитав головою, губу одкопилив та й гукає:

— Заставте воду! Спиніть млин, треба камінь осадити! Осадили.

— Пускай!

Пустили, камінь об камінь як черкне, як заскиглить! Господи, твоя сила! Десь, мабуть, у другому селі чутно було...

— Застав! Застав! — знов репетує.

Ходить німець біля скрині, смокче люлечку, а не знає, що діяти. Я бачу, та мовчу. А люде зараз на глум всячину видумують:

— Не по нашій воді млин! — каже одно. А друге глузує та радить:

— Салом каміння підмазати!

— Не салом, а коли б смальцем із жар-птиці! Той знов глузує:

— Смальцем поскоромиш, а от коли б медом!

— Та ще коли б тим, що з папороті бджоли наносили!

А я все мовчу. Лагодив той Лембик Кирилович, лагодив, нарешті втретє пустив. З-під каміння аж іскри сиплються — та таки змолов. Не багатечко того, а розчину б стало. І те гаразд.

Узяв німець коней та в округ.

За кілька день вертає до нас, окружного везе й комісію.

— А що старшина? Добрий млин? — питається в мене комісія.

Я собі на умі: знаю, що той млин будувався, як на мертвого шиють,— та не моє діло; а вголос, смикнувши думкою, я сказав:

— Добре буде, як добре молотиме.

Окружний набрав з скрині борошна в жменю й питається в мене:

— Се він молов?

— Все ж ніхто як він.

— Нащо й ліпше! Пречудесно! Наче на сито просіяне, хоч паску печи!

Він борошно хвалить, а комісія каміння, й кажуть: —

— Се такий млин! Такий млин, що й не сказати!

— Так і треба! — каже окружний.— Бо й грошей же велику силу в нього впхали!.. Як на твою думку, старшина, що млин коштує?

— Святий його знає! — кажу.— Коли б на свої гроші, то б і знав, а то на казенні... Та ще за німецьким приводом!.. Се вже велика рахуба...

— Одначе, як гадаєш?

Я сюди-туди, як би його не вскочити в напасть,— кажу:

— Мабуть, за тисячу перескочило...

— Тю-тю! Голова! Насилу в п'ять обійшлося! Похвалили млин і поїхали, й німець той з ними. Тільки ми

його й бачили! Хитрий Лембик! При комісії не пустив млина!

На Полупетра 6 посвятили млин, звісно, щоб куций, буває, не шкодив. На посвятини приїхав помічник окружного. Він і каже:

— Тепер нехай громада приймає млин на свої руки та мірошника вибере.

— Отеє так! — думаю.— Отеє доїхали!.. Се все Цимбалистий такого нам накоїв — нехай же він сам тепер той млин приймає, доглядає й мірошникує...

Громада як почула — руками й ногами!

— Цур йому! Пек йому, тому млину! Молоти будемо, а за догляд не беремось. Як се можна! Коли б він ще людський був, а то казенний! Нехай йому те та се! Не хочемо! Хоч ви нам що, хоч і "сікуцію", а не хочемо!..

— Ви ж прохали єнорала! Казали, що вам млина бракує! — усовіщає громаду помічник окружного. А громада своє:

— Не наш кінь, не наш віз — не нам і поганяти.

— Та через що ж ви цураєтесь?

— Ми не цураємось, а за догляд не беремось. Молотимемо в ньому, дякуватимемо єноралові й усьому начальству дай боже доброго здоров'я, тільки визвольте од догляду, не вводьте в напасть!

Помічник окружного довго вовтузився, та ні просьбою, ні гризьбою не скрутив громади. Тоді й каже:

— Не берете млина — хоч мірошника дайте!

— Де ж ми його в бога візьмемо? У нас такого чоловіка нема. Тут абикого не можна! Ще коли б на який поганенький вітрячок, то, може б, хто й одважився мірошникувати, а на таку озію, на таку німецьку штуку треба такої людини, щоб і в неї голова була з ковальський міх, а щелепи з криці...

Минули жнива, а млин стоїть... Мірошника нема.

Після Пречистої7 прибіг знов помічник окружного, каже:

— Казна над вами вмилувалась: ослобонила вас од догляду за млином і ще й мірошника свого дає,— тільки меліть!

І справді привіз до нас якогось плюгавенького чи лит-винця, чи москалика.

— Отеє,— каже,— вам мірошник, а отеє книжка — нехай старшина записує, скільки чого змелеться.

Я так і обімлів, як се почув.

— Милуйте і жалуйте! — кажу.— Як я записуватиму, коли я не втну "ні мну, ні тну"?.. Людина я темна, неписьменна.

— Нехай писар: се його діло.

У мене наче камінь з шиї впав, на печінках полегшало; подякував нищечком богу, що зняв з мене ту нахабу... А писар і собі змагається:

— Не розірваться ж,— каже,— мені надвоє! І в розправі пиши, і в млині пиши... Як його одними руками?

Помічник окружного радить його:

— Хто нестиме чи везтиме зерно до млина, нехай спершу заверне до розправи. Ти його запишеш, даси квиток до мірошника — от і все.

Цимбалистий досі мовчав, а тут наче його ґедзь укусив, вихопився, немов шершень з дупла, і каже до помічника:

— Так воно, паночку, незручно буде! Розправа на одному кінці села, а млин на другому! Не до ладу людям забиватися та час зводити:

— Мовчи! — та ні з сього, ні з того лулусь його по щоках. Роби як велять! — гукнув до писаря, а сам на бричку та "паш-ш-о-о-о-л!".

Мірошник той почепляв на ретязі ключі од млина, аж чотири ключі, привісив їх до пояса, ходить з ними, наче коновал з своїми причиндалами, та закликає людей у млин молоти. Люде кинулися з клунками. Ті розправи чисто тобі буцім ярмарок... Марудно писареві: все пиши квитки та давай! З ранку до обіду давав, аж упрів, наче за ручкою.

По обіді спочив я та й думаю: ке лишень, навідаюсь до млина, яке там мливо. Приходжу. Батечку мій! Вода аж реве, каміння гуде, а з рукава цілісіньке зерно плине, борошна й близько нема! Народу й у млині й на греблі такий тиск, що ніде й курці носом клюнути. Регіт, сміх, глузи такі, що й не сказати! А мірошник той дзиґою бігає, почервонів, засапався, лютує, а люде ще гірше прикладають:

— Отеє млинок! Отеє дарок!

— Млинок то й нічого, та вода густа!

— Не в тому річ, що в хаті піч, а в тому, що мірошник полов'яний!

— Мірошник що? Його діло: пустив, підкрутив і сів! '— Еге! Сядеш — наче в гречці!

— Помаж каміння медом!

— Підбий клина!

— Перехрести каміння! Глузують, а литвинець бігає та:

— Вот-с бяда! Вот-с бяда! Мене аж жаль за. нього взяв.

Бачу я, що він такий розумний, наче Беркова ярмулка, й кажу:

— Чоловіче божий! Не за своє ти діло взявся! А він ще й питається:

— Євта пачаму?

— Тому, що твій батько молов не віючи, мати пекла не сіючи, а ти поїв не ріжучи. А знаєш ти, нащо в коня голова?

— На те, що без голови не можна.

— От неправда! На те, щоб посторонки не спадали... Застав свій млин, не переводь нам води! З твого млива не їсти нам хліба, а воду нам збавиш, то й риба подохне. Застав!

— Не можна,— каже,— коли приказано, треба молоти. Чи хоч, чи не хоч, а перескоч! Проти приказу начальства не йди!

— Коли так, мели собі! Мені тільки води шкода. По-моєму, як мати погано орати, то ліпше випрягти. А про те — мели!

— Не руш його,— озвався Цимбалистий,— нехай людей забавляє...

Сіли ми на колоді, табаки понюхали, вигадом послухали та й розійшлись. Люде за клунки та й собі з млина. Регочуться.

(Продовження на наступній сторінці)