— Море… — почув Векша кимось сказане слово.
Так ось воно, те море, що про нього стільки наслухався! Яке ж бо воно й справді неосяжне та гарне, наче небо опустилося на землю! Як лагідно, привітно хлюпочуть-виграють на ньому хвилі! Волі б тільки та човна, без весел — руками б догріб до Києва.
А печеніги реготали, аж за животи бралися, та все показували на море — пийте, мовляв, чого ж ви?
Спитав Синка, чи далеко звідси до того місця, де Дніпро вливається.
— Далеко, — махнув той рукою. — Із цього моря треба ще в Руське випливти, об’їхати Корсунську землю[38], тоді аж до Дніпра втрапиш.
— Хіба це не Руське?..
— Ні. Там вода солоніша, не така на смак. Це Сурозьке море[39]. В нього Дон-ріка тече.
Печеніги, поглузувавши, привели полонених до невеликого озера з доброю водою, дозволили скупатися. Там, біля нього, й розташувалися.
Троє печенігів кудись поскакали на конях і вранці другого дня повернулися з двома десятками вершників у пишному одязі, з мечами.
— Хто це? — пошепки запитав Синка Векша.
— Корсунці. Ромеї, які живуть на Корсунській землі.
Ті довго обдивлялись полонених, наче якийсь товар на торжищі, сперечалися з печенігами, мабуть, за ціну. То відходили сердито, то знову підступали. Врешті, видно, таки домовилися, дали печенігам торбинку з дзвінкими монетами, й ті помчали в поле.
Греки розв’язали бранців, наділи кожному на руки крицеві ланцюгові кайдани й погнали далі понад морським узбережжям.
Город, куди корсунці привели опівдні полонеників, стояв на самому березі Сурозького моря, де вливалася Дон-ріка. Будівлі все кам’яні, лише зрідка попадались глиняні хижі… Біля причалу гойдалося багато великих лодій із спущеними вітрилами.
Корсунці не дали бранцям навіть перепочити після важкої поквапливої дороги. Одразу зняли в них з рук важкі ланцюгові кайдани, приставили наглядачів і наказали носити з кліті на здоровенну багатовесельну лодію зерно в мішках. Самі ж пішли до високої кам’яної будівлі, що стояла неподалеку від причалу.
Якось, перебігаючи з мішком від кліті до лодії, Векша почув у натовпі сердите:
— Куди лізеш? — Обернувся, побачив маленького шаркого чоловічка, що докоряв у чомусь довготелесому візникові.
Векша запримітив його і, як випала зручна нагода, підступив, запитав:
— Прости, чоловіче, ти не русич, бува?
— Авжеж русич, — жваво відгукнувся той. — А ти як попав сюди?
— Тут нас багато. Полонили печеніги біля порогів, як до Греччини пливли. Потім інші перехопили в них і продали оцим он, корсунцям, — кивнув у бік наглядачів.
Ті побачили, що бранець розмовляє із чужим, і сердито гримнули на нього, і Векша знову помчав по зерно.
Вдруге пощастило поговорити довше. До причалу саме прийшов якийсь дідок ловити рибу. Власне, він її зовсім не ловив, ловили за нього два довгодзьобих приручених птахи. Полетить птах-рибалка в море, схопить рибину, а проковтнути не може, бо горло перев’язане, от він і несе здобич своєму господареві, а той відбирає її й кидає у дерев’яне відерце.
Наглядачі так задивилися на тих птахів, що й про полонеників забули. А Векша, скориставшись цим, знову підійшов до свого земляка.
Чоловік той був розпорядником у гостей, які подорожували Дон-рікою у Велику Булгарію[40] та в Хозарію[41]. Готував тут їм усякі припаси для мандрів.
— А чи не можна якось утекти звідси? — запитав Векша, з надією дивлячись на розпорядника.
— Марне діло. Понад Дніпром підеш — якщо з голоду не помреш, то печеніги стрінуть, а в Хозарську землю потрапиш — хозари перехоплять…
— Помирати мені, видно, в полоні…— похнюпився Векша. Розпорядникові, мабуть, стало жаль його.
— А ти не сумуй завчасу, — спробував розважити. — Може, твоє щастя — господар добрий попадеться, перекажеш своїм, то й викуплять. Ці ромеї не для себе вас купили, а на перепродаж. Собі не можуть залишати. У Корсунській землі чимало наших живе, та й гості київські часто там бувають. Довідаються, що вони тримають у себе русів-холопів, клопіт великий матимуть.
— Де ж вони продають? Тут-таки?
— Коли й тут, як попадуться добрі покупці, а ні, то переправляють тихцем у Греччину, в Царград.
— Будь ласкавий, чоловіче, як батька рідного прошу тебе! Скажи київським гостям, якщо зустрінеш: бачив Куделиного весляра Векшу, і клявся він, що коли живий лишиться, то з усіх сил намагатиметься повернутися додому… Гостя свого, мовляв, благав, якщо той узнає, кому продали, нехай викупляє, віднаймитує потім йому за все…
— Це обіцяю, передам, навіть у пам’ятку запишу.
Він дістав з-за пазухи шматочок тонкої білої шкіри, умочив гусяче перо в пляшечку, що висіла біля пояса.
— Як, кажеш, звати твого гостя?
— Куделя.
Розпорядник позначив щось чорною водою на тому шкіряному шматочку.
— І ще не забудь сказати: в полоні зі мною Вишатичів Синко та двадцять інших веслярів — Літай, Прийма, Гостен, Нетреба, Не-чай, Смілко, Лютавор…
— Добре, не забуду й про них, — позначивши і їхні імена на шматочку, пообіцяв розпорядник.
Наче камінь зняло з грудей у Векші! Знатиме Куделя, що він живий, то і Яна, а може, і отець та мати довідаються.
Корсунці, видно, поспішали. Як тільки полоненики перенесли все зерно з кліті на лодію, наглядачі покликали тих, що були в кам’яній будівлі. Вони зразу ж появилися на пристані. Звеліли спершу бранцям та наглядачам іти на судно, потім і самі зійшли на нього.
На лодії поміст зверху настелений, у ньому дірку широку прорубано, ляду із защіпкою прилаштовано, щоб замикати отвір. Ось через ту дірку-отвір і повштурхували наглядачі куплених полонеників під поміст.
А там темно-темнісінько. Тільки через щілини в бортах, у які просунуто держаки весел, трохи світла пробивається.
Навідались згодом два наглядачі з світильником. Розсадили бранців по лавах, що впоперек лодії стояли, прикували ланцюгами, поклали перед кожним по коржу, дали збанок води і знову полізли нагору.
Ніхто навіть не доторкнувся до їжі, сидять усі запечалені.
Невдовзі гойднулася лодія, як її від причалу відв’язали, збіг униз наглядач по пояс голий, наказав полоненикам за весла братися.
Векша саме до щілини-віконечка прикипів, хотів краще роздивитися, куди судно пливтиме. То наглядач його з усієї сили бичем по спині шмагонув, аж смуга кривава встала.
Швидко лодія по морю мчить, чути лише, як хвилі об неї б’ються, а наглядач ходить поміж веслярами й бичем підгонить, щоб гребли ще дужче.
Чотири дні пливли без спочиву від рану до смеркання. Спершу — на полудень, потім на захід, тоді завернули на полуніч. Оминали Корсунську землю.
Настане вечір, причалять до берега, не до їжі-води полоненики кидаються, до щілин отих, що з них весла стирчать, припадають, повітря свіже п’ють не нап’ються.
П’ятого дня незадовго до вечора зупинилася лодія біля великого города. Синко пізнав його крізь щілину, був колись у ньому з своїм гостем. Херсонес, головний город корсунців.
На лодії залишилися тільки наглядачі, щоб пильнувати за бранцями, всі інші корсунці-ромеї зійшли на берег.
Город стоїть на горі над самим причалом. Звідти долинав гомін веселий, співи, дудки вигравали, немовби там справляли весілля.
Бранці також затягли пісню, лише сумну, сумну…
Ой на морі сірі гуси проти води б’ються,
А для бідних невільників кайдани куються.
Ой злетіли сірі гуси попід самі хмари,
А на бідних невільників наклали кайдани.
Ой куди ви полинете, гуси-гусенята?
Полинемо додомоньку, там, де наша мати.
Полетимо-полинемо за поле, за ріки,
А вам, бідні невільники, горенько навіки…
Простягнувся Векша на лаві голій, закинув руки за голову, і така туга його оповила! Був і він колись вільний, жив серед людей рідних та милих, ходив куди хотів, робив що хотів. Тепер же загнала його доля в край чужий, невідомий. І чи скінчаться коли ці муки-страждання, чи так і помирати доведеться.
Наступного дня вранці на судно прийшло багато херсонітів. Вони уже самі, без полонеників, вивантажили на берег мішки з зерном.
Відтак лодія попливла далі на захід сонця.
ЦАРГРАД
Минула ціла седмиця[42] подорожі морської.
Через дірку в помості крикнули щось наглядачеві. Він звелів підняти з води весла і, коли лодія зупинилася, відкував усіх од лав.
Вийшли бранці нагору — сонце засліпило їх, аж очі засльозилися.
Змахнув Векша сльозу — лодія їхня в затоці широкій колишеться. Суден навколо багато, і не злічити, ще ніколи стільки не бачив. Люду на березі сила-силенна. Город великий на горі простягнувся. Житла білі, покрівлі золотом сяють.
— Царград! Царград! — впізнали веслярі, які вже були тут з гостями раніше.
Зійшлися докупи, на берег зірко вдивляються.
— Невже Греччина?! — не вірилося Векші.
— Вона, вона… — підтвердив Синко.
Затеплилась у Векші надія: адже ж руські гості вже досі тут, може, якось визволитись пощастить. Хотів було розпитати Синка, як і де шукати своїх, коли б то довелося. Та наглядач уже бичем шмагає, в човен згонить.
(Продовження на наступній сторінці)