Його погнали до інших полонеників, серед яких Векша ще здалеку впізнав літнього весляра Синка, що плив попереду в човні гостя Вишатича, і ще кількох знайомих. Шукав очима Путяту, але його там не було.
Біля шатер на молодика кинулась із криком розлючена розпатлана жінка, почала його бити, дряпати, шматувати одяг.
Чоловіки-печеніги насилу відігнали її, а Векшу штурхнули в юрбу невільників.
Одвівши полонеників подалі від жінок, наказали сідати.
Векша опустився поруч Синка. Хотів поговорити з ним, але охоронець хльоснув по спині нагайкою.
Коли він одійшов трохи од них, Синко, не рухаючись, блимнув на Векшу.
— Чого це вона така зла на тебе?
— Зарубав одного їхнього. Мужа, мабуть, її… Весляр лише головою похитав.
— Скажи, чоловіче добрий, як це воно так сталося, що вони стільки ось наших побрали? — пошепки запитав Векша.
— Ще б пак не побрати, коли гості більше за товар свій дбають, ніж за людей. Поставали біля човнів і воїв теж там залишили, а нас у ліс послали без сторожі. От ці підкралися ярочком та й похапали. Хіба їх наздоженеш: вони на конях, а наші піші.
Помовчали, доки пройшов мимо охоронець.
— Не осуди, чоловіче, коли я тебе ще запитаю… Втекти звідси ніяк?
— Бачу, ти зовсім ще молодий і небувалий… — прошепотів Синко. — І не мисли! Для печенігів ми найдорожчий товар, як око своє стерегтимуть. Продадуть нас покупцям, а ті далі поженуть чи повезуть, холопами зроблять у своїй землі. Я п’ять років поневірявся у Греччині, поки гість не викупив.
— Видно, правду казав Куделя, що та Греччина за всі казки ліпша, якщо ти знову до неї поплив?
— Хай вона згине! — з серцем мовив Синко. — Викуп усе одробляв, задарма ж не визволяють! Греччина, голубе, самим гостям мила: товар свій продадуть, накупують, чого треба, ще й набуток у шкіряних поясах привезуть додому — от і користь їм. А наш брат, весляр, посмажиться там на сонці біля причалу на харчах нужденних — і знову човен через море жени. З чим поплив, з тим і приплив. Лиш на мозолі та горби багатієш…
— А мій гість так хвалив, як умовляв пливти з ним. Казав: див надивишся, дарунки привезеш…
— О-о, див тепер ти надивишся, якщо тебе завчасу не прикінчать за того зарубаного… Всі вони, гості, гарно колишуть, та тільки сон від їхніх колисанок не бере… — і замовк, схиливши голову.
Розпач охопив Векшу.
"А що, коли печеніги й справді мене, як казав Синко…" Боляче заскімлило серце. Ослабло від страху тіло. Ліг горілиць, заплющив очі.
"Невже кінець?" — аж застогнав Векша, сам не чуючи свого стогону.
Синко підвів голову, глянув на нього, став заспокоювати:
— Та ти не бійся. Якщо вже не посікли, то тепер вони тебе не займуть.
Незабаром бранців повели до брудного багнища, з якого напували худобу, дозволили напитися.
Повернули назад, кинули перекислого сиру і зо два десятки в’ялених окунів.
Векші не йшла до рота їжа, він скоса слідкував за печенізьким станом.
У них саме настав час трапезувати. З усіх шатер вилазили чоловіки (Векша тільки тепер побачив, як їх тут багато), підходили до великих закопчених казанів, вихоплювали звідти гарячі шматки м’яса, сідали на траві і жадібно жували.
Жінки та діти також покинули шатра й наблизились несміливо до казанів, але їжі чомусь не брали. Лиш потім, коли чоловіки наситились, вони з лементом кинулися доїдати після них.
"А де ж отой, у квітчастому? — згадав Векша поважного печеніга, який підходив до нього. — Може, в отій найбільшій і найладнішій халабуді?.."
Поглянув на велике шатро. Вхід до нього широко розкритий, і добре було видно, що робилося всередині. Побачив там Векша й печеніга в квітчастому. Він сидів з трьома пишно вбраними чоловіками на барвистому килимі, заставленому блискучим посудом. Ці їли неквапливо, часто запиваючи якимось питвом із високих чаш.
Після трапези більшість печенігів знову сховалася в шатрах, а деякі заходилися лаштуватися в дорогу: оглядали кінське спорядження, гострили криві односічні мечі, натягували на луки нові тятиви з бичачих жил.
Жінки розчісували коням великими костяними гребенями гриви, вплітали у них червоні стрічки, укладали в шкіряні торби дорожні наїдки.
Підлітки бігали навколо юрби полонених і шмагали крайніх нагайками.
Облишили тільки тоді, як у полі почав меркнути день і біля шатер закуріли кізякові багаття.
Охоронці й собі поклали вогнище, бо ніч заходила прохолодна. Ненасить-поріг дихав у поле вологістю, низом стелився рідкий сивий туман.
Бранці довго не могли поснути. Збившись докупи, в такий спосіб грілися й повідали кожен про своє. Тільки те своє в усіх однаково безрадісне: де не ступиш, як не повернешся, скрізь на них зазіхають. То князь, то бояри, то воєводи, то їхні тіуни, то гості, то оці он, печеніги…
Синко весь час мовчав. Лиш під кінець, як усі виговорились, розповів про свій перший полон, про злигодні, яких він натерпівся, поневіряючись на чужині серед чужих людей. Викупив його з неволі Вишатич. Три літа мав відробляти Синко гостеві за той викуп. Два вже відробив, а третього не встиг… І чи пощастить колись знову врятуватися?..
Окрім Синка, всі веслярі-полоненики були молоді, а молоді, відома річ, завжди сподіваються кращого. Тому й розповідь його посіяла серед них розраду-віру в неодмінне прийдешнє визволення.
ЗАМІСТЬ ПУТ — КАЙДАНИ
Вранці всіх полонеників позв’язували у вервечку довгим мотузом і погнали в поле.
Щодалі шум порогів все стихав і стихав, згодом і зовсім пропав. Векша думав, що їх повели кудись убік од Дніпра. Та ось попереду між високою травою, яка сягала до самих рамен, блиснула вода.
Печеніги злізли з коней, порозв’язували невільників, розгорнули на землі зшиті докупи й стягнуті по краях мотузами волові шкури. Один з них підійшов до полонеників, нагнувся, вирвав жмут трави, кинув у шкіряне гніздо, даючи цим зрозуміти, щоб вони робили те ж саме.
"Навіщо це?" — дивувався Векша.
І тільки тоді здогадався, як печеніги, завівши у воду коней, прив’язали їм до хвостів натоптані травою шкури й поскладали на них торби з харчами, зброю, одяг.
"Човни із шкур…"
Далі печеніги звеліли полоненим сідати у ті човни, самі вмостилися з ними й рушили на протилежний берег. Коні, видно, звичні до води, пливли прудко, тільки пирхали.
Векша тужно вдивлявся у дніпрову далеч. Може, там з’явиться похід, побачить їх і кинеться визволяти…
Та марні були його сподівання: на ясній гладі до самісінького обрію не видно було жодної рухливої цяточки — сама тільки вода й вода.
Чи то ж догадуються гість і Путята, де він тепер, чи вернуться вони самі додому й чи розкажуть про все отцеві, матері… Яні?
Хоча б вісточку якусь дати, щоб знали, що живий-здоровий. А так можуть і забути.
Ні, мати ніколи не забуде його, ночі не спатиме, виглядаючи.
Отець теж буде журитись і каятись, що послухався намовлянь чужої людини й пустив сина в таку небезпечну путь. А ось Я на, чи довго вона ждатиме?.. Бач, казала, щоб не плив… Чуло її серце…
"Та невже це навік неволя? — зітхнув Векша. — Невже більше ніколи не побачу рідних?.. Дарма, нехай хоч куди закине доля, однаково вирвусь і повернуся на рідну землю. Хіба що загину…"
Діставшись берега, печеніги поховали в лозах шкіряні човни, знову зв’язали полонеників і погнали їх широкою збитою худобою та кіньми дорогою.
За весь день їм стрівся один лише подорожній, і то був печеніг. Він їхав верхи на худій-прехудій конячці, весь у лахмітті, лук поламаний, жилами обвитий, без тула, замість списа — дрючок загострений.
Печеніги навіть не глянули на нього.
— Теж звуться людьми! — озвався стиха Синко, що брів обіч Векші. — Стрінуться, розминуться, словом не перемовляться.
Спати вкладалися обіч гнилого озерця, коли вже на небі густо висипали зорі, а з високих трав викотився червлений виповень-місяць.
Та спочити не довелося: серед ночі печеніги здійняли страшенний гамір, затіяли між собою бійку. А коли вгамувались, стьобнули бранців нагайками й потурили вже не дорогою, а переярками, долинами та балками. І так, нещадно шмагаючи, гнали всю ніч.
Як тільки розвиднілось, невільники одразу помітили: печеніги були вже не ті, й розпоряджався ними вчорашній зустрічний, що їхав на сухоребрій конячці.
"Ти бач, який хитрий та підступний! — дивувався Векша. — Навіть жаль стало його, як стрілися на дорозі. А воно, виходить, навмисне прикинувся він бідаком. Насправді ж вистежував, куди підемо, щоб уночі напасти й відбити бранців собі… Мабуть, він з іншої печенізької зграї і вона не мирить з тією, що засіла біля порогів…"
Відтоді йшли тільки вночі, вдень відпочивали в якомусь глухому байраці чи яру.
Тяжка то була путь. Поле скрізь поросло високою, мов очерет, травою, ноги плутались у ній, одначе охоронці на те не зважали, вони квапились, нагаї безперервно свистіли над головами полонених. До того ж страшенно мучила спрага. їсти давали суху конину, а вода попадалася рідко, та й та застояна, смердюча.
Коли ж одного ранку попереду в далечині сяйнуло голубе плесо, бранці самі, вже без погону, з останніх сил побігли до нього і, немов отара овець, жадібно припали до води.
Проте, ковтнувши раз, удруге, всі одразу почали випльовувати: вода була і гірка, і солона.
(Продовження на наступній сторінці)