«З юних літ Марії» Ольга Кобилянська

Читати онлайн автобіографічну новелу Ольги Кобилянської «З юних літ Марії»

A- A+ A A1 A2 A3

Одного разу їй аж тісно стало. "Проч звідси, проч". Не було вже більше з чого поживи черпати, а неспокійний дух гнав дальше. Хотіла більше знати, хотіла — це сформувалося вже ясно в її душі — письменницею стати. Властиво, чудно уявляла вона собі те. Ніколи не сходилася з літераторами і не знала ясно, що це таке, література, і як братися за початок? Що написала — того, мабуть, не було ще досить. Але все ж мрії свої не виявляла голосно. Її бачили часто в мізерній кімнатці при столі і книжках, але що писала — не знав ніхто.

Одного разу зачула Марія від брата, що там в головнім місті, де він віддавався своїм студіям, жив старий професор університету. Він був і професором брата. І був він вельми учений чоловік, що мав велику бібліотеку в себе. І прийшла Марії шалена думка до голови: вийти за нього заміж. Що ж! — він був учений, чесний чоловік, був, певно, добрий і, як казав брат, шляхетний,— чому не вийти їй за нього?.. При нім вона могла дальше освіту здобувати, так, так, при нім вона могла дальше вчитися. Вона мала піднятись до високого, поважного... могла писати, писати, писати. Він би був її проводирем.

І змалювала собі вмить фантазією своєю життя при нім. Учений, високо поважаний старець, а вона його жінка. О, вона би його дуже шанувала. Вона би йому мала дуже много завдячувати. При нім, з його поміччю осягнула би вона якісь прегарні цілі... А тут?.. Що їй з такого життя, як тут?.. Тут її нічого не взносило духом... тут тісно, мізерно — а її гнало вище, вище...

І написала Марія лист до незнакомого старця-ученого, описала йому життя своє і просила прийняти її за жінку. О, він би був з неї вдоволений, вона би йому свого слова не зламала і дбала би про нього, якби присягала. Вона лише науки бажала. Святої науки, щоб дальше йти.

Та її стримали від відіслання листа. Одне що тривога, бо щось могло б її брату пошкодити, могло б стягнути гнів цілої родини, а вона всякого гніву і голосних сцен так страшно боялася; а по-друге, її сестра старша, котрій звірилася з своїм поважним планом, лист заховала. Він остався в неї по нинішній день.

Це одне стримало її, бо що інше не стояло їй в дорозі. Нікого не любила, ніхто її не обходив з молодих людей, а коли вже прив’язалася раз до тієї думки — стати жінкою ученого старця,— почала оглядати і студіювати старі лиця. І вони видалися гарними. Щось вона в них находила потрібне відчуттям своїм. Сліди якоїсь краси, якоїсь минувшості.

Так переходив час, плив, минав, і вона все одним займалася: книжками і писанням.

З часом переселилась Марія з родичами в головне місто. Тут працювала вже поважно над мрією стати письменницею. І це вже не була більше мрія. Це була вже поважно вироблена думка, котрою вона була до глибини душі своєї перейнята і котру ні за що в світі не замінила.

Але як хто думав, що вона сама в глибині серця свого вірила в свій талант, той гірко помилився б. Не вірила. Та й відки би вона до того приходила? Наколи пізналася з одним молодим чоловіком, що був компетентний оцінити її праці і оцінив незвичайно прихильно і який мало не приказав їй писати, сказавши, що в неї значний літературний талант,— відказала Марія йому злобно, що він це з милосердя говорить їй. Кілька разів повертали її твори з заграничних часописів, куди посилала їх до друку,— тоді хотіла собі життя відібрати. Пощо їй жити? Пощо? Що мала ще в житті знайти. Вона не хтіла нічим більше в житті бути. Одне, що підтримувало її енергію і любов до життя,— це була література. Заходила до брата — військового — і перешукувала очима за місцем, де б був револьвер. Знала докладно, де це зробить.

Потім ще раз, ще однісінький раз вислала дрібні свої рукописи до одного заграничного часопису — з просьбою написати їй щиру правду, чи працювати їй дальше, чи покинути перо і не збільшати число тих трутнів, що так вже намножились і насілися на літературу.

І дістала відповідь.

Ніколи такої не сподівалася.

Нехай пише — сказано їй. Нехай пише — завсіди і під всякими услів'ями, бо в неї є талант, і ніколи нехай не журиться, як дехто відішле рукопис назад. Це так мусить іноді бути; але воно не має нічого до таланту. Лист був підписаний знаним літератором.

Тоді успокоїлася. І відтоді вже спокійно і з довір'ям писала.

[1] — "Чи ви, пане, бачили щось таке бридке у своїм житті?" (Пол.)

[2] — Танцювати.