«З юних літ Марії» Ольга Кобилянська

Читати онлайн автобіографічну новелу Ольги Кобилянської «З юних літ Марії»

A- A+ A A1 A2 A3

З Марією не могли собі нині товаришки раду дати. Як поважна, то поважна, а коли розсваволиться,— не можна угамувати. І ніяк не мож було її нині угамувати. Вона ждала двох старших братів, що мали прибути вечором з шкіл також на ферії додому, і як по голові хотіла сьогодні всім скакати. Не могла вже вечора дождатися. А мусіла — тепер ще передполудне було! Марія незвичайно любила братів і сестер своїх і тому вповні "дуріла".

В них було гарне помешкання, великий город; родичі — хоч небагаті — все, що могли, робили в добро дітей своїх. Мати,— незвичайно розумна і добра жінка,— жила лиш для дітей,— чому не радуватися їм життям?..

Марія виходила з класу між двома товаришками. Одною поважною єврейкою, котра обожнювала її, і товаришкою Карла. Тій послідній щойно перед хвилею відчепила від рубця сукні довгий паперовий ланцюжок, що тайком причепила і з того відтак до сліз, до розпуку сміялася! Тепер Марія закинула обі руки за тих вірних товаришок і, спираючись на їх таким чином, від часу до часу високо між ними підскакувала.

Перейшовши так між ними ціле подвір'я, перед фірткою спинилася. Треба капелюх на голові поправити. Потім, утомлена скоками, відібрала від товаришки-єврейки книжки, вигладила руками фартушок і отворила фіртку.

В неї мов громом вдарило.

На дорозі близенько фіртки стояв білявенький Карло. Від ніг до голови прибраний в нову одіж, дивився він з-під білого капелюшка просто на неї. Прекрасними, незвичайно лагідними, несміливими очима дивився, ждав тут на неї, щоб побачитися.

Фіртка за нею затрясла в замок.

Марію обняло морозячою штивністю, в грудях забилося серце, і дикий переляк і сором обняли її. Але не лиш те,— а й радість. Та сама шалена радість, що тоді при читанні його малого, фіолетовим атраментом писаного письма.

Ледве що спинився її невинною пустотою оживлений погляд блискучим огнем на нім, як вже не стало її на місці. Утікла. Погнала, мов сполохана сарна, диким бігом улицею додому, і доти бігом летіла, доки вдома не опинилася. Вдома сховалась в однім місці города, що було її святинею, між густим листям дикого винограду зарослої, ніким не відвідуваної альтани.

Дихала повними грудьми, дрижачими ніздрями. майже вголос...

Він там стояв. Прекрасний такий... Карло... білявенький Карло... він там ждав на неї... Умисне ждав. А вона утікла. Ой боже.

Не знала, чому утікла. Хоч хто б на місці її убив не знала чому. Щось вхопило було її, мов залізними руками, з місця і понесло диким вихром з собою — і аж тут, в цей тихий, ніким не виданий кут, шпурнуло.

Вона підняла голову і оглянулась сполоханими очима. Понад нею — листя. Коло неї з одної, і другої, і третьої сторони — листя. Воно бліде і буйне. Потім, нетямлячись, почала перебирати його пальцями і дивилася вперед себе.

Був. Красний... красний... і дивився на неї. В нього були великі, як небо голубі очі... лагідні, як у дитини. Не могла відірватися від того виду.

О тій самій порі, лише пізніше трохи, лежав білявенький Карло в саду в траві і гірко плакав. Так довго ждав того дня, щоб її побачити, так довго!.. Так пильно вчився, щоб приїхати додому і побачити її. Так довго просив батька про нову одіж, а наколи всього діждався, наколи настала хвилина, в котрій міг її побачити,— вона втікла.

Був цілком зломаний.

І зачула доля гіркий плач молоденького хлопця. Зачула і затямила собі.

І її затямила собі. Її, що сиділа в тій самій хвилі між килимом зеленого листя і, мов мала гадючка з невидимою коруною на малій чорній головці, застановлялася над ним і своїм учинком. Любила його мала фарисейка. В глибині дикої, недовірчивої душі блистіла її молодесенька любов. І далеко глибша, як його любов. Бо коли він по повороті до великого міста забув її хутше, чим сам думав,— в її душі остався образ білявенького хлопчини назавше. Та чому утікла? Чому?

* * *

Потім покинула Марія школу. Не було де дальше вчитися. Містечко не подавало іншої нагоди набути ширшої освіти, а через те, що в Марії були брати, і, як звичай життя наказував, потребували фахової освіти, щоби станути гідно до боротьби з життям, усунулась вона з сестрою і потонула з всіми прикметами душі своєї в дрібний домашній світ.

Чи добре її з тим було?

Не знати.

З часом появилася в її щоденнику слідуюча поезія:

Місячна, зоряна ніч

Серце стискає і думи...

Молода Марія розвивалася незвичайно рано. Коли числила 16 років, була така поважна, що деякі поважні матрони давали їй "під опіку" своїх доньок — її ровесниць — на домашні забави, прогулянки і т. п.

— З ким була ваша донька? — питали часом одна другу.

— З Марією К.

Отже, немов якась печать поваги і честі дісталась тій "доньці", що була з Марією.

Марія, як жадна до духовного корму, кинулась на книжки. Читала. Читала вдень, ночами читала. Молоді очі пожирали все, що було друком, і забирали в жадібну душу свою. Мало-помалу, а потім чимраз частіш ночами появлялися в її щоденнику вірші. Її мати — незвичайно розумна і добра жінка — не спиняла її ніколи в читанню. Чомусь інстинктом своїм материнським віщим відгадувала, що книжки мають стати її дитині одиноким прибіжищем на світі... Часом спинялися її лагідні задумливі очі на лиці дитини.— Що, властиво, буде з тієї Марії? І така, як другі дівчата, а проте яка ж інша! Могла сміятися до розпуки з дитинства, з дрібниці, де другий не добачував гумористики, а потім ставала тиха і поважна. Коли ходила на проходи в ліс і гори, вертала зворушена, з оживленими очима і незвичайно щаслива. Співала потім з братами до пізньої ночі, говорила, сміялася, а в кінці замикалася в своїй малій кімнатці і щось допізна писала. Одного разу — це було зимою — зачинилась в своїм покої щільно і вписала в щоденник цей вірш:

Ніч полишає свій темний покров,

Ранок надходить, і все оживає...

Це було неначе інтродукцією до того, що мало в її вражливій душі скоїтися. Залюбилася. Любов та довершила розцвіт душі і надала їй рішучий напрям на будучність.

І не говорила з ним, і не був він ні віком парою їй, ані не занимався нею, а проте... як страшно заворушилася та молода душа.

Зимою бувало в домі родичів Марії тихо. Сини пороз'їжджалися по школах, батько пересиджував в уряді, а мати — мов добрий дух той — вешталась... Ні, не вешталась — до неї не підходило поняття рухливості, галасливості. Вона появлялась нечутно тут і там і всюди щось робила: поповняла щось і доводила до кінця і досконалості. Де появлялася вона — прокидалася гармонія і мир.

Одного разу стояла Марія при вікні і гляділа на дорогу. Він мав переходити. Він мешкав близько них, і та хвиля, в котрій переходив, була торжеством цілого дня. Тоді, неначеб море, знималась її душа, росла вгору, потім, побувши в найсильнішім напруженні, замикалась в себе. Коли вже був перейшов, зібралась хутко і вийшла на прохід.

Зима була погожа, і ніжні пласточки снігу снувалися лагідно в повітрі. Вона ішла самітно дорогою за місто і немов чужими очима гляділа вперед себе на гори. А вони стояли прибрані в смереки, на які мирно і надовго сідали сніжини і понависали сріблястим пухом.

Вона думала:

"Там стоїть тепер між ними замок. Він визирає майже цілий з-поміж засніжених смерек. Тепер вже смеркається. Там, в замку, запалено світло, і світло б'є з вікон і уділюється тут і там смерекам. А в замку я, а там десь далі він. І нічого більше. Дивляться на себе. Вона ще не знає напевно, які в нього очі і який погляд. Мати казала, що підуть на вечерок з танцями. Вона страшенно любить гуляти" [2]

Коли вернула додому, другого дня ранесенько встала. Ходила нечутно покоями, де ще — тут і там — дехто спав. Не знала, чого ходила, а супокійно сидіти не могла. Була задумана... соромилася чогось... була вдоволена, але усміх біля її уст був смутний. Раз глянула в зеркало. Вона не любила в зеркало глядіти, бо не любила себе. Неначе жаль до свого обличчя мала ще здавна, здавна. Аж тепер глянула. Очі в неї були втомлені, але нові, відроджені. Отже, так вона виглядала. Він її бачив такою. Між ними була розмова очима. Він заєдно говорив до неї: "Слухай, я тут",— а вона відповідала послушно: "І я тут".

Почуття покори обгорнуло її. Покори і податливості — неначе це було її вродженим обов'язком — піддаватися. Вона почула себе чимось важним. Тепер вона нараз чимось була... І ніхто о тім не знав. Але вона знала, і він знав. Потім спинився її погляд на великих золотих кульчиках, що перстенями звисали з вух. Чого вона це носила?.. Їй стало того соромно, і вона вийняла їх з вух.

Того самого дня сказала їй одна її товаришка, що незвичайно була прив'язана до неї:

— Маріє!.. Ти вчора була така гарна, як упавший ангел. Так, мабуть, упавші ангели виглядають.

Вона мала якусь блідо-рожевеньку сукню з темно-понсовим оксамитом. І волосячко таке гарне і довге, як шовк...

Марія нічого не сказала. Хто б не сказав їй щось подібне — вона в те не вірила. Порожньо було на тім місці в її серцю, де б мала та віра знаходитися і відзиватися почуттям вдоволення на подібні відзиви.

— Та що там,— відповіла байдужно,— я ані гарна, ані упавший ангел.

(Продовження на наступній сторінці)