«Некультурна» Ольга Кобилянська

Читати онлайн новелу Ольги Кобилянської «Некультурна»

A- A+ A A1 A2 A3

— То розкажіть!

— Нема що слухати...

А відтак оповіла.

З її слів, сим разом скупо складених, виходило, що жила з тим "Малининим сином" і любила його, хоч слово "любов" не переходило її уста. Її сестра, Текля, хотіла молодого гарного волоха до себе притягнути і споганювала її різними видумками. Старалася приподобитися йому, затягаючи його раз у раз до корчми, купувала горілки, давала грошей, забирала крадьком його білля прати, ба навіть деколи і додому ночувати не пускала...

Дійшло до того, що змовилися одного разу збавити її життя, щоб засісти опісля в її хаті та розгаздуватися! Він був бідний зарібник, а вона також не мала хати. Наймала якусь дрантиву хатчину, заробляла, а що заробила, легко пропускала. Він, старої Малини син, котра, щоправда, добра була жінка і дарувала їй карти, з котрих ворожить і до сьогодні — змовився, отже, одного разу з Теклею вислати її, Параску, на другий світ. Післав її до "moara dracului" [13] коло пасовиська Шандру, щоб довідалася, в котрих днях мелють там дурно, щоб відтак або він, або вона занесли там кукурудзу змолоти. Там мав дуже добрий млин бути, що молов в деяких днях для бідних дурно. Дорога туди мала бути лиха, і тому молов мельник вже і дурно, щоб люди в його млин приходили. Від міста лежав щось в чотирьох милях або, може, і дальше...

І пішла вона.

Ішла, як казав. Наперед дорогою, що тяглася між красними левадами, пасовиськами, веселими, зеленими, як рай; відтак уже лихішою і вужчою дорогою між горами. Ішла довго,— нігде ані хатини, нігде людського знаку — пустинею, а відтак... ну, відтак і зайшла, куди післав!

З гір, між котрими ішла сама-самісінька, не здибавши і одної душі людської, вийшла нараз в ліс. І не був се ліс, як той, що покриває Магуру або Рунга, веселий, доступний, але такий, якби його засіяла сама рука бога святого, коли творила світ. Старий, густий, як сито, а темний... ей боже! Його шум заливає воздух і голосний такий, що таки падай і молися, щоби що нечисте не вхопило. І нема ні дороги, ні стежки, що вела би крізь той ліс, лише потік. Тим потоком мала вона зайти аж до млина.

Іде тою водою.

В воді каміння велике, гостре, годі йти; вода рвуча, розпінена, а зимна! — переморожує до кості, ломить ноги! А вилізе з неї, поступить краєм лісу кілька кроків, щоби загрітися в ноги, бо сонце тут ніколи не доходить, то так і спішить назад в воду. Край лісу, де земля якась перемочена, виростає таке, що переросло і розум людський; а високе, а буйне, а сильне... а вона боса!.. Ну!

Лежить дерево грубе, як півхати, звалене бог знає ким, хоче його переступити, а воно під ногами трісь! І вона паде в нього по пояс... спорохнявіле! Старе, пережило своє, упало до землі, де розсипується нетикане, нетикане і сонячним промінням...

Гей, гей, гей, що за дорога! — але так ішла вона; та най не каже як довго. Виходить з того лісу, як з зимної ночі, і входить між дві височезні кам’яні стіни, що мов ждуть на яку людську душу, аби її таки зараз здушити. Так близько себе стоять. Вона одна, а може, і ще така одна, як вона, могла би поруч себе йти — більше ніхто. Вже як тут холодно... зима, та й годі! І як же ж? В воді холод, над водою холод, сонце і звідси щезло... Що се за нещастя? Чи вона заблудила? Не зайшла,— як було треба? Що за нечисте провадить її?

Він казав, що дорога погана, але що відтак уже добра, нехай лиш іде, не затримується нігде... а вже в млині собі спочине та й переночує!

Коли йти, то йти. Лиха дорога не велике діло, лихої дороги їй і не страшно, лише тут страшно... але що вже робити? Вже най наступить кінець. Вона вже хоче іти до кінця, вже не має супокою, аби побачила раз той млин. І чудно їй, і скучно... ні, не здибує нікого... навіть сліду людського... де, де вже сліду людського! Курила би, щоб на душі стало легше, бо і на душу укладається щораз більша якась погань, але і люльки немає. Падала з кілька разів, а люлька десь випала з запаски.

Гей, іде вона, сарака, йде! Може, прецінь сонце засвітить раз, повіє звідкись якимсь теплом, вона так перемерзла! Серед літа, серед днини перемерзла до кості — вірить се хто чи ні?

Яка мара збудувала тут млин? Який хосен з нього, і хто буде йти такою дорогою? Тут ні саньми, ні возом, ні волами, ні кіньми. Тут кінець світу, а рай хіба диким птахам та медведям... ігі!

Скінчилася скалиста стіна.

Вийшла з них, мов з брами. Вийшла, станула та й остовпіла. Що перед нею? Перед нею знов ліс. Той самий ліс, що його минула, темний, широкий, розрослий навіки, а тихий! Ні, він заклятий, бо що се за шум літав у воздусі? Вона ж ніколи не чула такого сильного шуму, скільки і перейшла лісів, як тут. Давить, наливається в уха, гуде, а проте — тихо — ей боже! Тишина душу витягає в себе... А з лісу вже десь недалеко... перед нею вганяються вгору... дві височенні скали... Рарив! [14]

* * *

Стоїть і дивиться.

Видить: верхи скали позолочені, саме тепер заходить сонце, над лісом уже ніч звисає, більше нічого; хіба знов ліс... Її душу щось затьмило і роз'яснило, мов прошибла її лиха блискавиця, а в серце пірнуло ножем... се "чортівський млин", се його шум заливає воздух, як меле!..

Зойкнула.

Здурив її. Вислав сюди, щоби заблудила, голову зломила, щоб її дикий звір пірвав або щоб її сам нечистий вхопив... мой, мой, мой!

В ній розгулялася злість і розперла душу, і вона майже не пам'ятала себе. Де він, щоб його убила, розтріскала до он тої скали на порох, а птахи, що он плавають, вибрали очі! Оцими своїми руками вбила, задавила би, як гадюку... І як стояла коло старої об'ємистої смереки, так і вдарила своєю головою до неї. Най вона згине, най зараз згине, коли вже на таке зійшло!.. Відтак оглянулась. І не знала, чи їй в очах світ потемнів, чи се вже ніч спадала.

Ніч спадала.

...Ей боже!

І прокляла вона його тут. І в добру годину прокляла вона його; сам бог чи нечистий вложили їй той проклін в губи, бо він достиг його. Притиснула руки до голови, аби не здуріла, або, може, вже здуріла! І знає і не знає, що з нею діється. Що тепер робити? Ночувати тут чи йти далі? Вона вже знає, що млина нема тут жодного і що те все, що бачить і чує, є той "чортівський млин"!

І ночувати, і йти — все одно. Смерть тут і там. Як ночувати в тім пеклі, де чорти вднину мелють! Волосся стає їй нараз дубом... Настане північ, і вона без свічки умре! Ох, як їй тяжко! У грудях мов кров накипіла; накипіла небога з злості, жалю і страху. Округ неї темінь і спадає щось, як хмара; страшно так... з лісу дише сама чернь... смерть!

Але як уже має бути, так най буде! Вже ліпше назад вертати. Як має перед собою ще дні і години, перебуде все. Досі мала вона завсігди щастя. Може, не покине її і тепер! Її ноги зболіли; сама майже тремтить з холоду, і огріває її хіба жадоба вбити його,— а тепер знов у воду! Коби хоть місяць засвітив, але чи побачить вона його між тими кам'яними стінами, між котрі назад увійде?..

Як перейшла стіни, місяць уже світив. Вона ж з-поміж стін знову в ліс. Було лячно вдень іти, а вночі — най не каже!

І знов іде водою; іде насліпо. Місця, котрі обминала за дня,— тепер для неї однакові. Знає лиш, що йдучи водою, не зблудить і що їй легше на душі, коли чує її булькіт. Часом прокрадеться місячне світло крізь гілля — а воно таке густе, як сітка — померехкотить на воді — і тільки і блиску. Тогди побачить, що лізе саме на гострий камінь, котрий жде, мов туман, щоби вдарилася в нього, але що їй вже ноги! Не чує їх вже. Обтовкла їх так, що якби вднину, то, може би, і побачила, як її кров закрасила воду.

Відтак знов падала по пояс в спорохнявілі дерева. Роздерла собі руку, є ще отут знак, а як видобулася з одного, то по її руці проховзнулося блискавкою щось вогке, холодне, що й тепер нею стрясає.

Лиш одного вона собі не пригадує — ішла, як без пам'яті,— чи шумів ліс? І чи так само, як за скалистою брамою? Відай, що ні. І вона собі вирахувала, що як вийде з сього страшного лісу, настане північ. Тогди або загине, або буде жити. Не обглядалася: їй здавалося, що несе щось страшно тяжке на плечах і що її туй-туй щось до сміху заскобоче. А може, й несла що — чи вона знає?

Де дерева рідшали і саме близько над водою, тиснулося щось з лісу: прозорі білі страхопуди. Виростали з землі і розлазилися в гіллі. Вони тиснулися на її груди, щоб її задавити, але як вона лиш то зміркувала, валила в то кулаками, і їй ставало легше...

Коли виходила з лісу — не дай, боже, нікому дожити такого — і обглянулася вперше в його глибінь, заскоботало її щось так міцно, що вона зареготалася вголос, ні! що аж рикнула. І дав бог святий так, що той регіт згубився вперед в лісі, а відтак добився чутно знов до неї і привів її до розуму. Їй хотіло щось розум відібрати — тото, що сиділо їй на плечах і скоботало і що вона через цілий ліс несла... вірить їй оце хто чи ні?

Ну, але відтак як стала вона бігти! Бігла, бігла, цілу дорогу бігла, що тяглася вже межи горами, аж доки не прибігла між пасовиська і левади. Тут стояли десь-не-десь колиби, коло котрих товар, збитий в громадку, ночував, і аж тут їй полегшало.

Тут світив місяць ясно, як уднину, і вона увиділа світ. Увиділа гори, як їх бачила з полудня, небо, що було засіяне святими зорями, а раз забрехала навіть і якась собака, що ночувала коло товару, і сей брехіт успокоїв її, як людський голос...

Всюди тихо... страшний шум пропав — видко, тут божа сила панувала...

* * *

(Продовження на наступній сторінці)