«Некультурна» Ольга Кобилянська

Читати онлайн новелу Ольги Кобилянської «Некультурна»

A- A+ A A1 A2 A3

Сниться мені, що іду на гору з бесагами, [5] в бесагах сіно. Іду високою горою в траві по пояс в ліс, а ліс сухий. Висохлий такий до найменшої галузки, аж порудів. Смутно так, тихо... Роздивлююся,— а передо мною взялася звідкись брама. З неї виходить чоловік, ні старий ні молодий, і несе місяць в руках, викручує ним. Став передо мною і поклав мені руки на голову та й каже: "Дитино моя! яку гадку маєш, таку май. Будеш іти сім миль і сім годин — найдеш свого судженого!" Та й щез! Се снилося мені. І минув собі час. Я не сиділа. Робила і служила, гарувала, бо була сила. Гей, що за сила була в мене! Живу собі, що мені за біда! Лиш на однім місці не могла довго бути. Все мене кудись тягне; все я десь би ішла; до Буковини заманило мене іти. Аякже, до Буковини на роботу, до сіна. Літом прошу сестру Теклю іти туди зо мною — вона не хоче. Найметься де-небудь і там вже чипить, [6] мов приросла. Але я все мала на думці іти до Буковини, так присудили вже мені судільниці.

Та й пішла.

Насилу намовила сестру та й пішла з другими гуцулами на покоси до Вижниці, до Іспаса. Туди приїхав Гаврісан з тутейших гір, з Брязої, заможний волох, газда, що надзирав над граждами [7] і полонинами пана Куби, і гай — намовляти нас всіх, скільки нас там було, до роботи до панського сіна, до Буковини, до Брязої. Підо мною горить земля, щоб іти. Одні кажуть, що підуть, другі, що не підуть, треті міркують, сестра моя не хоче. А я... ей боже! ішла би таки, як стою — вірите чи ні?

Звернувся Гаврісан до мене та й змірив мене від голови до ніг.

— А ти, мой?

— Піду! — кажу.

— Добре!

Всі, що згодилися їхати з ним — поїхали таки зараз другого дня, а що ні, вернули додому. Сестра моя вернула з ними, але пізніше злюбила тут.

Робимо ми коло сіна далеко в горах, косимо, громадимо, складаємо, дехто копиці, дехто стоги; тут складала я сама стоги, що Гаврісан рот роззявлював! Коло других стогів по два люда,— я коло свого сама. Гей, що була я жвава! Сонце пече, землю розтопити хоче... очей годі на небо звернути, так б'є з нього спека, а в мене руки не в'януть. Кров з тварі [8] туй-туй трісне, так розгріваюся, але не перестаю, доки не скінчу. Пан Куба над'їде — все верхом приходив — пустить коня пасти, а сам розкинеться край лісу або на землю під який стіг в холод, кине капелюх з голови та й дивиться на мене. Коло нікого не стояв він так довго, як коло мене! Відтак витягне свій тютюн, подасть і — "закури собі, Параско!".

Я курю — та й балакаємо. Він питає, а я відповідаю. Добрий був пан, він любив, як я сміялася!

По роботі хочемо назад додому вертати, ба їдемо вже. Велика фіра, набита нашими людьми, я з ними. Пустилися в дорогу, співаємо. Аж тут жене хтось за нами на коні. Гаврісан!

— Параска най лишиться! — кричить.

— Параска назад! Пан казав...

Мусили станути.

— Іди реготатися! — дюгнув мене один парубок, що все сунувся коло мене сидіти, коли я рішилася лишитися в панських граждах.

— Заздрість тобі? — кажу йому та й розсміюся, а всі за мною. Мабуть, тріс зі злості, нім заїхав додому.

І добре було мені тут в Гаврісана.

Роботу собі свою роблю, весело мені, весело... ей боже!

— В тобі жура не любиться,— каже мені Гаврісан.

— А я в неї і не наймуся,— кажу йому.— Не вмію в тугу грати... І не навчилася до сьогоднішньої днини — вірите чи ні?..

Хто би не вірив!

З її оживлених темних очей б'є безжурність, з кождого руху, з інтонації голосу сила непригнетеного життя, гумору, а заразом — дитиняча наївність!

— Сама з себе веселію. Нічо не дошкулює мені... моцна-м, гори розсаджувала би, а тепер... Але й тепер я не дамся! Хоч мої руки тепер не ті, що були, але й тепер, якби хто прийшов... ну, най би прийшов! — Вона підняла бистрим рухом стиснений дрібний кулак і погрозила ним.

— Овва, Параско! Хтось би вашого кулака дуже боявся! — закинула пані.

— Боявся не боявся, але я не боялася б! Мій кулак знали добре всі замолоду, та й і в Гаврісана. Ніхто не міг його в мене отворити; і по два люда пробують і не можуть. Жоден парубок, жоден чоловік: я все за перстінь закладалася.

Один молодий чабан, волох, файний, моцний гаргат, [9] напосівся був отворити в мене кулак — за перстінь. Дурів,— додала зниженим голосом, усміхаючися свавільно, та й сплюнула.— "Отвориш ти його в мене тогди, як курка запіє",— кажу йому; а він лиш сказав: "Гай-гай!" — і більше нічо.

Трапилося відтак, що я носила сіль до стини. Мабуть, знаєте, що то "стина"? Чабанія, де люди літують з вівцями, де їх доять і вурду і бринзу роблять. Збита з дощок колиба на якій-небудь горі на пасовиську. Збігаю я вже з гори — сама-одна, навкруги ліси, трави аж давлять... збігаю та співаю собі голосно... Нараз чую: надлітає луна голосна... і тягне "у-х!!".

Дивлюся на противну гору, де під лісом безмежна левада, на ній біліється товар, пасеться,— а з-поміж нього збігає, ніби куля, молодий чабанисько... Довге чорне волосся теліпається йому коло шиї по плечах...

Пізнав мене. Ревнув, вибачте за слово, не до вас мовлячи, як бугай,— ну, здурів...

Я помахала на нього кулаком та й в ноги.

"Біжи,— гадаю собі,— здогониш ти мене, як поскакаєш головою за мною". А він таки збіг! Я спряталася за смереки, пукаю зо сміху!

Він станув та й роздивлюється, як той вовк голодний.

— Ігі! — крикну я нараз та й виходжу з-за деревини.— Сліпаку — я тут! — Він кинувся до мене — істинний вовк.

— Тепер ти отвориш кулак,— каже він і дивиться, як нечистий. Іскри сипляться йому з очей, в тварі сам міниться.

— Не отворю,— кажу.

— Отвориш!

— Не отворю!

— Будем видіти!

— Будем...

Він кинувся, як бішений, на мене і відразу роздер на грудях сорочку.— Будем видіти,— сопить,— хто запіє, як курка,— і валить до землі.

Тогди я... не дай, боже!... "Мой, мой, мой!" — зойкнула лише і стала боротися. Боролася на смерть!!

Що він моцний, розбішений, змагається звалити, а що я не даюся!..

— Запієш ти, запієш! — стогне і хапає за гортанку, щоб кинути до землі.

— Запієш ти! — я йому, і як затну зубами в його руку, аж заскавулів!

Заскавулів, а я зірвалася на ноги та й на нього!

Він до мене... аж страшний; відай, вбити хотів, але я не ждала і в лице йому геп! і вже не боюся більше.

— Видиш кулак? Видиш? — реву.— А зуби видиш? Як котюга, пірву тебе, заїм, розшарпаю, мой, мой, мой!

А сама так і підійшла близько і дивлюся на нього, а з лютості — гину!..

Він стояв блідий як смерть, без капелюха, що злетів йому з голови, і мовчав.

— Розбійнику,— кажу йому і махаю обома кулаками,— ти гадаєш, я з такого роду? Ігі на тебе! — сплюнула і пішла.

Тогди він підняв капелюх з землі і вернув назад на гору. Я вже далеко була, далеко вже на хребті другої гори, як він заграв в трембіту. Сумно грав він тогди. А відтак пізніше розказував Гаврісанові, що плакав...

Такі були в мене оці кулаки.

— І ви не боялися, Параско?

Вона глянула на питаючу ще розпаленими очима.

— Чого? — питала.— Нехай оце боїться! — кликнула і вхопила бурливим рухом мале песятко, що спало скулене недалеко неї, і притиснула його пристрасно до себе.— Оце, коли я стеремкочу на нього, як мені забагато дзявкотить; а не я! — І розсміялася вже м'яким сміхом.— Хто би був дурний боятися!..

* * *

— У Гаврісана була я до товару.

В мене коні та воли, а хатня робота мені байка.

Недовго по тім, як я боролася з чабаном, післав пан Куба звідси, з міста, по мене. Нехай прийду до нього сюди додому служити, наказував.

Я не хотіла.

— Я не наймичка до міста,— кажу,— а зарібниця. Піду, звідки-м прийшла. Дороги мені не страшно.

— Нехай прийде,— каже,— Параска сюди! Тут в мене є вдовець з її краю, наймит-ґазда Юрій, що її засватає, і будуть разом в мене служити!

— Най сватає, кого хоче! — кажу.— Не піду.

І не пішла-м.

Він знов прислав.

— Ні,— кажу,— не піду. Або я що, аби ішла до нього? Світа не маю?

І з тим вже супокій. Вже ані не посилають, ані не питають. А мені добре. Дні злітають мені, як птахи. Жури не знаю. Вже що, а щастя дав мені бог! Смуток відвернули судільниці від мене і, як кажуть, кого полюбили, душу золотом позолотили — щаслива!

— Сама з себе! — докінчила пані мов до себе.

— Або я знаю? Щаслива!

— Параско, коли ти заплачеш? — питає не раз Гаврісан і лиш киває головою.

— Як сухий дощ стане падати,— кажу,— а поки що дайте на тютюн!

А він засміється — дасть. Добрий був Гаврісан, була би-м пішла за нього, але мав уже жінку. Носилася в хустці і спідниці, а газдиня була така, що раз! Всяку роботу знає, а за часом банує, [10] як за дитиною.

— Заплаче,— каже Гаврісаниха,— як засватається з бідою!

— За парубків не йшла,— кажу,— що сватало їх мене, і бідних, і багачів, з п'ятнадцять! а за біду б я йшла? Гей, гей, не з'їсть вона мене!

(Продовження на наступній сторінці)