Вишневецький охоче на те відгукнувся й удався за згодою до Війська Запорозького. Поклик улюбленого гетьмана, що не раз водив козаків до слави, відразу підняв на ноги запорожців, і навколо Вишневецького зібралося біля 4000 душ. З тим військом року 1564-го він і вирушив на Молдову, та тільки там на нього чекала зрада. Другий претендент на Молдавське господарство, боярин Томжа, сподіваючись собі ласки від турецького султана, вдав із себе спільника Вишневецького, а коли той із невеликою купкою запорозької старшини та польської шляхти відступив від свого війська й наблизився до Томжі, він захопив Байду з усією старшиною в бранці й мерщій надіслав у дарунок турецькому султанові.
Довідавшись про зраду, запорожці кинулися на військо Томжі, але, побачивши, що наздогнати й визволити з неволі славного товариша було вже неможливо, мусили із сумом повернутися на Україну.
Діставши до рук свого заклятого ворога, турецький султан скарав його лютою смертю: його скинули з башти на залізні гаки, і він, зачепившись за гак ребром, кілька днів висів та мучився.
У народних згадках Вишневецький назавжди лишився не князем, а вірним товаришем січовим, завзятим Байдою, і народ оспівав так його смерть:
В Цареграді на риночку
Та п'є Байда горілочку:
Ой, п'є Байда та не день, не два,
Не одну нічку та й не годиночку;
Ой, п'є Байда та й кивається,
Та на свого джуру поглядається:
— Ой, джуро мій молодесенький!
Та чи будеш мені вірнесенький?
Цар турецький к ньому присилає,
Байду к собі підмовляє:
— Ой ти, Байдо, та славнесенький!
Будь мі лицар та вірнесенький.
Візьми в мене царівночку —
Будеш паном на всю Вкраїночку!
— Твоя, царю, віра проклятая,
Твоя царівночка поганая!
Ой, крикнув цар на свої гайдуки:
— Візьміть Байду добре в руки,
На гак ребром зачепіте!..
Ой, висить Байда та й не день, не два,
Не одну нічку та й не годиночку.
Ой, висить Байда та й гадає,
Та на свого джуру та й споглядає,
Та на свого джуру молодого
І на свого коня вороного.
— Ой джуро мій молодесенький!
Подай мені лучок та тугесенький,
Подай мені тугий лучок
І стрілочок цілий пучок!
Ой, бачу я три голубочки,
Хочу я вбити для його дочки.
Ой, як стрілив — царя вцілив,
А царицю — в потилицю,
А його доньку — в головоньку.
— Ото ж тобі, царю,
За Байдину кару!
Життя Байди-Вишневецького та його походи й боротьба з бусурманами лишили по собі чималий слід на Україні й на Запорожжі. Він одсунув татарські кочовища від Дніпра на схід та захід і тим полегшив становище запорозького козацтва і його зносини з Україною. Про запорожців як переможців над татарами пішов розголос по всіх землях, і сусідні держави почали рахуватися з ними як із визначною військовою силою, що її бажано б мати на своєму боці. Козацтво й само виросло в своїх очах; на Україні ж стали прославляти козаків, як оборонців свого життя, і замість невольницьких плачів та нарікань на татарську руїну, по Україні почали лунати вже й бадьорі пісні про козаків-звитяжців, як, скажімо, пісня про козака Голоту.
Ой, на полі та й на Килиїмськім,
На шляху битому, ординськім,
Ой, там гуляв, гуляв козак Голота.
Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота.
Правда, на козакові шати дорогії —
Три семирязі лихії:
Одна недобра, друга негожа,
А третя й на хлів не згожа.
А ще, правда, на козакові постоли в'язові,
А онучі китайчані —
Щирі жіночі, рядняні;
Волоки шовкові —
Удвоє, щирі жіноцькі валові.
Правда, на козакові шапка-бирка:
Зверху дірка,
Травою пошита,
А вітром підбита.
Куди віє, туди й повіває,
Козака молодого прохолоджає.
Та гуляє козак Голота, погуляє;
Ні города, ні села не займає, —
ІІ
На город Килію поглядає.
У городі Киліі татарин сидить, бородатий,
По горницях походжає,
До татарки словами промовляє:
— Татарко, татарко!
Ой, чи ти думаєш те, що я думаю?
Ой, чи ти бачиш те, що я бачу?
Каже:
— Татарине, ой, сідий, бородатий
Я тільки бачу, що ти передо мною по горницях походжаєш,
А не знаю, що ти думаєш та гадаєш.
Каже:
— Татарко!
Я те бачу: в чистім полі не орел літає,
То козак Голота добрим конем гуляє.
Я його хочу живцем у руки взяти
Та в город Килію запродати,
і ще ж ним перед великими панами-башами вихваляти,
За його много червоних, не лічачи, брати,
Дорогії сукна, не мірячи, пощитати.
III
То теє промовляє, дорогеє плаття надіває;
Чоботи обуває,
Шлик бархатний на свою голову надіває,
На коня сідає,
Безпечно за козаком Голотою ганяє.
А козаченько оглядається
І корбачем одбивається.
Та вже ж той козак Голота добре козацький звичай знає,-
Ой, на татарина скрива, як вовк, поглядає.
Каже:
— Татарине, татарине!
На віщо ж ти важиш:
Чи на свою ясненькую зброю,
Чи на свого коня вороного,
Чи на себе, татарюгу старого?
Я, — каже, — важу на свою ясненькую зброю,
А ще лучче — на мого коня вороного,
А ще лучче — на себе, татарюгу старого.
Я тебе хочу живцем у руки взяти,
В город Килію запродати,
Перед великими панами-башами вихваляти
І много червоних, не лічачи, набрати,
Дорогії сукна, не мірячи, нощитати.
Та козак Голота добре звичай козацький знає,
Ой, на татарина скрива, як вовк, поглядає.
Ой, — каже, — татарине, ой, сідий же ти, бородатий!
Либонь же ти на розум небагатий:
Не ти козака у руки не взяв,
А вже козакові віри доняв,
А вже за його й гроші пощитав.
А ще ж ти між козаками не бував,
Козацької каші не ідав
І козацьких звичаїв не знаєш.
А татарин його озирає,
З його насміхає.
— Ой ти, — каже, — козаче, козаче-нетяго!
Звідкіля ти розуму набрався,
Що вельми одіжно убрався?
Ой, на що ж ти уповаєш?
Чи на свою шапку-бирку,
Що травою шита,
Вітром підбита —
А зверху дірка?
Чи на свої постоли боброві,
Що шовкові волоки —
Водносталь з валу?
Чи на свою сермягу семилатную?
— Ой, татарюго старий, бородатий,
Що твоя одежа зможе?
Ще побачим, кому бог поможе.
IV
Ой, на полі та й на Килиїмськім,
На шляху битім, ординськім,
То не ясний сокіл літає —
То козак Голота, сердешний, добрим конем гуляє.
Ой, став татарин ік йому приїжджати,
Став тугого лука напинати,
Сердешного козака Голоту стріляти-рубати,
Та козак Голота нагайкою стріли одбиває,
Ой, на татарина скрива, як вовк, поглядає.
— Ой ти, татарин, старий, бородатий,
Да на розум небагатий!
Ти між козаками не бував
І козацької каші не їдав,
І козацьких жартів не знаєш...
Десь у мене був з кулями гаман —
Я ж тобі гостинця дам.
Як став йому гостинці посилати,
Став татарин із коня похиляти.
— Ой ти, татарине, старий, бородатий,
Да на розум небагатий!
Ще ти мене не піймав,
Да уже в город Килію запродав
І срібні за мене гроші побрав!
От тепер твого одного коня вороного
Поведу до шинкарки пропивати,
А другим твоїм конем вороним
По городу Килії гуляти, —
Ой, гуляти, гуляти, гуляти
Да єдиного бога споминати!
Тоді козак добре дбав,
Чоботи татарські істягав,
На свої козацькі ноги обував;
(Продовження на наступній сторінці)