У святу неділю не сизі орли заклекотали,
Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали,
Угору руки піднімали, кайданами забряжчали,
Господа милосердного прохали та благали:
"Подай нам, господи, з неба дрібен дощик,
А знизу буйний вітер!
Хоча й би чи не встала на Чорному морі бистра хвиля,
Хоча й би чи не повиривала якорів з турецької каторги!
Та вже ся нам турецька-бусурманська каторга надоїла;
Кайдани-залізо ноги повривало,
Біле тіло козацьке молодецьке коло жовтої кості пошмуляло!"
Баша турецький, бусурманський,
Недовірок християнський,
По ринку він походжає,
Він сам добре теє зачуває,
На слуги свої, на турків-яничарів, зозла гукав:
"Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте,
Із ряду до ряду заходжайте,
По три пучки тернини і червоної таволги набирайте,
Бідного невольника потричі в однім місці затинайте!"
То ті слуги, турки-яничари, добре дбали,
Із ряду до ряду заходжали,
По три пучки тернини і червоної таволги у руки набирали,
Потричі в однім місці бідного невольника затинали;
Тіло біле козацьке молодецьке коло жовтої кості обривали,
Кров християнську невинно проливали.
Стали бідні невольники на собі кров християнську забачати,
Стали землю турецьку, віру бусурманську клясти-проклинати:
"Ти, земле турецька, віро бусурманська,
Ти, розлуко християнська!
Не одного ти розлучила з отцем, з матір'ю,
Або брата з сестрою,
Або мужа з вірною жоною!
Визволь, господи, всіх бідних невольників
З тяжкої неволі турецької,
З каторги бусурманської
На тихі води,
На ясні зорі,
У край веселий,
У мир хрещений,
В городи християнські!"
II
Поклоняється бідний невольник
Із землі турецької, із віри бусурманської
У городи християнськії — до отця, до матусі,
Що не може він їм поклонитися —
Тільки поклоняється голубонькам сивеньким:
"Ой ти, голубонько сивенький!
Ти далеко літаєш, ти далеко буваєш;
Полети ти в городи християнськії,
До отця мойого, до матусі.
Сядь-пади
На подвір'ї отцівськім,
Жалібненько загуди,
Об моєї пригоді козацької припом'яни:
Нехай отець і матуся
Мою пригоду козацькую знають,
Статки, маєтки збувають,
Великі скарби збирають, —
Головоньку козацькую із тяжкої неволі визволяють!
Бо як стане Чорне море вигравати,
То не знатиме отець, либонь матір,
У которої каторзі шукати:
Чи у пристані Козловської,
Чи у городі Царграді на базарі.
Будуть ушкалі, турки-яничари набігати,
За Чорнеє море у Арабську землю продавати,
Будуть за них срібло-злото, не лічачи,
Сукна дорогі поставами, не мірячи,
За них брати.
Тоді далася бідному невольнику
Тяжкая неволя добре знати:
Кайдани руки-ноги поз'їдали,
Сирая сириця до жовтої кості
Тіло козацькеє проїдала".
То бідні невольники на кров, на тіло поглядали,
Об вірі християнській гадали,
Землю турецьку, віру бусурманську проклинали:
"Ти, земле турецькая, віро бусурманськая,
Ти єси наповнена сріблом-злотом
І дорогими напитками,
Тільки ж бідному невольнику на світі невільно,
Що бідний невольник у тебе пробував,
Празника Рожества, будь лі Воскресения не знає,
Всі у неволі проклятої, на каторзі турецької
На Чорнім морі пробувають,
Землю турецькую, віру бусурманськую проклинають:
"Ти, земле турецька, бусурманськая,
Ти, розлуко християнська!
Уже бо ти розлучила не єдиного за сім літ війною;
Мужа з жоною, брата з сестрою,
Діток маленьких з отцем і маткою.
Визволь, боже, бідного невольника
На Свято-руський берег,
На край веселий, між народ хрещений!.."
Не легша доля була й українського жіноцтва, захопленого в неволю. Не маючи сили, щоб оборонятися від напасників, молодиці й дівчата тільки сльозами й благанням сподівалися вмилосердити степових хижаків.
У долині огонь горить,
Коло нього турок сидить,
Турок сидить — коня держить,
Коня держить за поводи,
За поводи шовковії;
Біля нього дівча сидить,
Дівча сидить, слізно плаче,
Слізно плаче, турка просить:
— Пусти мене, турчиночку,
Побачити родиночку,
Ще й рідную Вкраїночку.
Та даремні благання дівчини! Не на те турчин захопив бранок, щоб із шляху пустити їх додому, не покористувавшись із них, як із дівчат і невольниць:
Сестра сестрі промовляє:
Проси, сестро, турка-мужа,
Нехай косу русу утне,
Най до мамки її пошле,
Най ся мамка не фрасує,
Най нам віна не готує!
Бо ми віно утратили
Під явором зелененьким
Із турчином молоденьким...
У неволі молодиць та дівчат чекала ще тяжча недоля, ніж чоловіків. Їх примушували бути жінками бусурманів і родити на світ ворогів своєї далекої України. Тож багато українок ставало дружинами турецьких пашів і навіть самого турецького султана та кримського хана. Вони перебували в розкошах, але ті "лакомства нещасні", як співає народ у своїх думах, не вбивали в дочок України живого духу, й багато з них користувалися своїм впливом на чоловіків-турків, щоб, у чому була змога, допомагати своїм землякам і до самісінької домовини зберігали в своєму серці іскру любові до рідного краю.
Одну з таких невольниць, дочку священика з міста Богуслава, й оспівала народна дума.
Що на Чорному морі, на камені біленькому,
Там стояла темниця кам'яная.
Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників.
Вони вже тридцять літ у неволі пробувають,
Божого світу, сонця праведного в вічі собі не видають.
То до їх дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка приходжає,
Словами промовляє:
"Гей, козаки, ви, біднії невольники!
Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?"
Що тоді бідні невольники зачували,
Дівку-бранку Марусю, попівну Богуславку,
По річах пізнавали,
Словами промовляли:
"Гей, дівко-бранко, Марусю,
Попівно Богуславко!
Почім ми можем знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера?
Що тридцять літ у неволі пробуваєм,
Божого світу, сонця праведного не видаєм.
То ми не можемо знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера".
Тоді дівка-бранка Маруся,
Попівна Богуславка,
Теє зачуває,
До козаків словами промовляє:
"Ой козаки, ви бідні невольники!
Що сьогодні у нашій землі християнській Великодна субота,
А завтра святий празник, роковий день Великдень!"
То тоді ті козаки теє зачували,
Білим лицем до сирої землі припадали,
Дівку-бранку Марусю, попівну Богуславку,
Кляли-проклинали:
"Та бодай ти, дівко-бранко Марусю,
Попівно Богуславко,
Щастя-долі собі не мала,
Як ти нам — святий празник, роковий день Великдень —
сказала"
То тоді дівка-бранка Маруся,
Попівна Богуславка,
Теє зачувала,
Словами промовляла:
"Ой козаки, ви, біднії невольники!
Та не лайте мене, не проклинайте:
Бо як буде наш пан турецький до мечеті виїжджати,
То буде мені, дівці-бранці Марусі,
Попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати:
То буду я до темниці приходжати,
Темницю відмикати,
Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати".
То на святий празник, роковий день Великдень,
(Продовження на наступній сторінці)