Тарас, крутить вус і дивиться на часи. — А коли що, то й ми поможемо...
Василина. Спасибі!
Тарас, до Сергія — Чуєте? Які формальности!
Василина. Коли ласка, то за боярина прошу.
Тарас. Не в согласії! Бажаю стать у першу шеренгу!
Карпо. Опізнились! Василина йде заміж за Демида Семеновича!
Терешко. Оце так!
Тарас підходить до Сергія. — Промах!
Терешко. А чом же ти відразу не сказав?
Карпо. Бо й я не знав. А поки ми тут говорили, їх там, у мене, благословила мати.
Тарас. Неприятний промах! (До Сергія.) Так нам тут нічого робить.
Сергій. Само собою.
Карпо. Просимо з нами пообідать, зап’ємо заручини!
Балакають тихо з Василиною й Демидом, Василипа весело сміється.
Терешко. Пообідаємо, справді!
Сергій. Само собою!
Тарас. Та вам нічого, а я осоромився. Тепер — ні в сих, ні в тих; не той узяв приціл і не попав у мішень. Шпак сміяться буде в вічі; ні, краще ретируюсь! Прощайте! (Прощаються.)
Карпо. Ви ж нашої хати не минайте!
Сергій. Само собою. (Виходить.)
Тарас. Не надіявся. Тепер хоч не показуйся в Петербурх столицю... Попорчена мендаль! (Вийшов.)
Терешко, чухав голову, про себе. — Пропала поросна свиня!
Карпо. А ви, дядьку, зостанетесь?
Терешко. На чиїм возі їдеш, того й пісню співай! Прощайте! А на весіллі погуляєм! Пошли Вам, Боже, щастя! Ха, ха, ха! Пропала вся пиха столична в Тараса. (До Карпа.) Ти думаєш, що я не розумію, що — він, а що — Демид? Розумію! Маладець учитель! Хвалю! I Василину хвалю: до пари вибрала дружину! (Виходить, Карпо за ним.) Бач, столична птиця кирпу гне, а "ла-мер", "ла-пер" і не нюхав...
Вийшли.
ЯВА VI.
Василина й Демид, потім Карпо.
Демид. Ще кілька хвилин, і я б зоставсь у дурнях!
Василина. Чого так?
Демид. Як би я перший не посватав, то Гупаленко б вас узяв.
Василина. А хто його зна. (Входить Карпо.) Він гарний!
Демид. От бачите! І гарний, і багатий!
Карпо. І дурний, і нахаба, і самопевний! Звичайний, старший городовий із Лубен, а послухали б, що він тут говорив: "кругом хахландія, мужики... і нема йому кумпанії!" А? Самий противний покруч посліднього сорта, і той глузує над хахлом! І таких немало й між освіченими й неосвіченими бездарами! Їх обійшла природа своїми дарами: творила, бачите, дуже хапко, наскоро, і забула покласти їм у голови хоч грудочку доброго, простого мужицького мозку, а через те вони і крутяться все життя, мов ув ополонці, не пристаючи ні до якого берега!... Я рад, що на обід він не зостався. Немає гірше, як чоловік, зіпсований життям і оточенням, потеряв натуральний розум: в голові макітриться, все ходе вверх ногами, і він сам ходе у тьмі, та стукається лобом то об той, то об другий чужий одвірок і до смерти вже не вийде на шлях простої, звичайної людини!
Демид. Браво, браво! Чудовий малюнок!
Василина. А цей малюнок, знаєш, зачіпає трохи й мене...
Карпо. Ха, ха, ха!
Демид. Може, колишню, давню?
Карпо. Був той гріх! Ну, а тепер ти вийшла вже на шлях простої, натуральної людини. (Цілує її.) І через те модність і формальність, як каже Гупаленко, тобі будуть противні.
Входить Іван, одягнений у нову пару.
ЯВА VII.
Ті ж і Іван.
Василина. Гляньте, як Іван нарядився!
Іван. "Хоч горя набрався, за те ж у робу вбрався", — як кажуть херсонські кабатажні матроси!
Карпо, Демид і Василина обступають Івана й ніби пробують матерію, пощипують його.
Карпо. Нічого.
Іван. Ай!
Демид. Добре сукно.
Іван. Та ну тебе!
Василина хоче піймати за рукав, Іван ухиляється, Василина пада на Демида. Демид її обніма.
Карпо. Ага, піймалась! Ну, користуйся ж случаєм — цілуй!
Демид хоче поцілувати Василину, вона ухиляється, й дає йому тумака у спину.
Демид. Ого!
Карпо. Це перша проба. (Сміється.)
Іван, сміється. — Чудовий настрій! Певно, щось тут без мене сталося доброго? Ну, признавайся, Демиде!
Карпо. Е, брате, що тут сталося,-довго розказувать! А коротенько: Василина йде заміж за Демида!
Василина тікає у двері, Іван її придержує.
Іван. Стрівай лисичко!... (Василина ховає лицо на груди Івана. Він її обнімає й цілує.) Поздравляю з закінченням лікарських курсів!
Сміх. Входить Макар. Василина, сміючись, виривається від Івана, біжить до Карпа й тулиться до нього; всі сміються.
ЯВА VIII.
Ті ж і Макар.
Макар. От як у вас весело! Певно, Іван смішить? Гляньте, яка тютя! Прямо таки предсідатель земської управи! (Сміється.)
Карпо. Тут, тату, загальна радість: Василину посватав Демид, і мама вже дала своє благословення. Тепер іще ждали вас, щоб і ви поблагословили!
Демид, бере Василину за руку й підходить до Макара в парі, стають навколішки. — Благословіть, тату!
Макар, по павзі. — Благословляю і благаю Господа милосерного [підводить їх і цілує; входить Тетяна й Явдоха], щоб він послав вам любови і згоди в сім’ї на многі літа!
Тетяна. Та тільки знайте, що я не одпустю Василини зі свого дому: живіть при нас! Це моя найперша умова! Буде вже з мене, наплакалася й настраждалася! (Здержуючи сльози.) Повилітали птахи з гнізда й покинули нас старих: ані Михайло, ані Петро й носа сюди не покажуть!... Поженилися на панночках і забули батька-матір. А Василини не пустю від себе! Одна, та й ту не буду бачить?
Макар, витирає сльози. — Та не плач! От іще! Всі раді, а вона плаче! Чого їм від нас відходить? Демид любе хліборобство, — бачила, як працював чотирі місяці, — збудуємо їм гарну хату, поруч з Карповою, та й нехай хазяїнують: хоч укупі з Карпом, хоч нарізно; а тут же і школа є, можна з нашим учителем помінятися...
Демид. Не журіться, мамо, ми вас не покинемо.
Карпо. А з учительством діло владнаємо. Ну, давайте ж обідать та зап’єм заручини. Явдохо! Внеси, голубко, слив’янки. (Явдоха йде; мати, Василина й Демид окремою ґрупою балакають тихо! Мати гладить Василину по голові, та цілує їй руки!) А слив’янка, певно, добра, бо п’ять літ ждала цього случаю.
Макар, до Івана. — А ти, сину?
Іван. І я вип’ю слив’янки.
Макар. Слив’янка слив’янкою, а ти б женився.
Карпо. Поїдем до Кравченка! Там, брате, дівчина Тетяна, як маків цвіт!
Макар. Еге, еге! Кравченки хазяїни, сину, давні, рід хороший, чесний, багатий, а до того й сусіди. — Катай!
Іван, жартівливо. — В Китай!
Макар. Та ну бо, не вигадуй! Ти ж показав себе он яким робітником, тепер пора звить гніздо: женися!
Тетяна. Женися, сину! Я Тетяну Кравченкову бачила і знаю. Хороша-прехороша!
Іван. А ви думаєте, я не бачив? Бачив у церкві й балакав на паперті з нею.
Тетяна. Бачив? Балакав? От і гаразд! А правда ж, гарна?
Іван. Кращої й не треба!
Карпо. Так їдемо сьогодні під вечер; чого зволікатись?
Іван. І справді, нічого зволікатись! Приборканий я [7] був і тільки мріями літав туди, де серцем жив давно! І от тепер я спробував себе на тяжкій праці строкового, здобув робочу дисципліну, набрався певности у своїх силах — і воскрес: у мене крила одросли, я почуваю сміливість в душі і йду на сцену!
Карпо. В театр?
Макар. От тобі й маєш!
Тетяна, схоплюється. — Куди йдеш?
Іван. Служити в театрі, мамо, хочу!
Макар. Тільки що успів зробитись добрим робітником, справжнім чоловіком, і на тобі: знову химера! Залиши, сину, цю химеру! Осядься на землі — святе діло!
Тетяна, втира сльози. — І цей кида!
Іван, цілує матір. — Я вас ніколи не покину, ніколи не забуду!
Карпо. Театр... Страшна, мій брате, річ! Ти сам раніш казав, та і я знаю... Краще вік жить строковим робітником, принаймні, є харчі, ніж бездарою-актором поневірятись, старцювать!...
Іван. Ах, Карпе! Я так люблю театр, як божевільний свої фікси! Зрозумій, брате: всі лічать мене невдахою, і сам себе я мучив думкою, що вродивсь нікчемним! Дай же мені спроможність попробувати на сцені свої сили! А може ж я талант?
Карпо. А пам’ятаєш, ми бачили в городі акторів, і, не дослухавши п’єси до кінця, ти втік з театра? Ха, ха, ха!
Іван. Хіба то п’єса, хіба то актори?...
Карпо. А може ж і ти кращим не будеш? Скажу твоїми словами: мрії твої — суєта!
Іван. Демиде! Заступайся за мене! Карпе! Може, я і справді чудодій, може, мої мрії суєта; сцена ж — мій кумир, театр — священний храм для мене! Тільки з театра, як з храму крамарів, треба гнать і фарс, і оперетку, вони — позор іскуства, бо смак псують і тільки тішаться пороком! Геть їх з театра! Мітлою слід їх замести! В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожить кам’яні серця і, кору ледяну байдужности на них розбивши, проводить в душу слухача жадання правди, жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами убіляють його душу паче снігу! Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх і сміхом через сльози сміється над пороками і заставля людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!... Служить таким широким ідеалам любо! Тут можна іноді й поголодать, щоб тільки певність мать, що справді ти несеш нехибно цей стяг священний! [8]
Демид, міцно стискав руку Івана. — Я подивляю твою думку, я чую серцем, що ти артист! І справді, Карпе! Не ламайте чужої волі, я певен, що Івана сцена жде давно, — віддамо його сцені!
(Продовження на наступній сторінці)