В о з н ы й. Однако ж, вашеці проше, ви рушники подавали, сиріч — теє-то як його — ти одружилася зо мною.
Н а т а л к а. Далеко іще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники нічого не значать.
В о з н ы й (к Терпилихе). Не прогнівайся, стара. Дочка твоя — теє-то як його — нарушаеть узаконенний порядок. А понеже рушники і шовковая хустка суть доказательства добровольного і непринужденного єя согласія бить моєю сожительницею, то в таковом припадкі станете пред суд, заплатите пеню і посидите на вежі.
В ы б о р н ы й. О, так! так! Зараз до волосного правленія та і в колоду.
Т е р п и л и х а (со страхом). Батечки мої, умилосердітесь! Я не одступаю од свого слова. Що хочете робіте з Петром, а Наталку, про мене, зв’яжіте і до вінця ведіте.
Н а т а л к а. Не докажуть вони сього. Петро нічого не виноват, а я сама не хочу за пана возного: до сього силою ніхто мене не принудить. І коли на те іде, так знайте, що я вічно одрікаюсь од Петра і за возним ніколи не буду.
М и к о л а. Що то тепер скажуть?
В ы б о р н ы й. От вам і Полтавка! Люблю за обичай!
Т е р п и л и х а. Вислухайте мене, мої ріднії! Дочка моя до сього часу не була такою упрямою і смілою; а як прийшов сей (указывает на Петра) шибеник, пройдисвіт, то і Наталка обезуміла і зробилась такою, як бачите. Коли ви не випровадите відсіль сього голодрабця, то я не ручаюсь, щоб вона і мене послухала.
В о з н ы й и В ы б о р н ы й (вместе). Вон, розбишако, із нашого села зараз... І щоб твій і дух не пах! А коли волею не підеш, то туда заправторимо, де козам роги правлять.
Т е р п и л и х а. Зслизни, маро!
П е т р о. Утихомиртесь на час і вислухайте мене: що ми любились з Наталкою, про те і богу, і людям ізвісно; но щоб я Наталку одговорьовав іти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матері і поселяв несогласіє в сім’ї — нехай мене бог накаже! Наталко, покорися своїй долі, послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки! (Отворачивается й утирает слезы. Все показывают вид участия в горести Петра, даже и возный).
Т е р п и л и х а (в сторону). Добрий Петро! Серце моє против волі за його вступається!
Наталка плачет, возный рассуждает.
В ы б о р н ы й. Що не говори, а мені жаль його.
М и к о л а. На чім то все се окошиться?
В о з н ы й (Петру). Ти, вашець, — теє-то як його — куда тепер помандруєш?
П е т р о. Я ішов в Полтаву, но тепер піду так, щоб ніколи сюда не вертатись... Іще пару слов скажу Наталці. Наталко! Я через тебе оставив Полтаву і для тебе в дальніх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою виросли і згодовалися вкупі у твоєї матері, ніхто не воспретить мені почитати тебе своєю сестрою. Що я нажив — все твоє: на, возьми! (Вынимает из-за пазухи завернутые в лубки деньги). Щоб пан возний ніколи не попрекнув тебе, що взяв бідну і на тебе іздержався. Прощай! Шануй матір нашу, люби свого судженого, а за мене одправ панахиду.
Н а т а л к а. Петре! Нещастя моє не таке, щоб грішми можна од його одкупитися: воно тут! (Показывает на сердце). Не треба мені грошей твоїх. Вони мені не поможуть. Но бідою нашою не потішаться вороги наші... І моїй жизні конець недалеко... (Склоняется на плечо Петру).
Т е р п и л и х а (подбегает и обнимает Петра). Петре!
Н а т а л к а (обнимая Петра, говорит матери). Мамо! Кого ми теряємо!
М и к о л а (виборному). А тобі як він здається?
В и б о р н ы й. Такого чоловіка, як Петро, я зроду не бачив!
В о з н ы й (вышед вперед на сцену). Размишлял я предовольно, і нашел, что великодушной поступок всякії страсті в нас пересиливаєть. Я — возний і признаюсь, что от рожденія моєго расположен к добрим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал. Поступок Петра, толіко усердний і без примісу ухищренія, подвигаєть мене на нижеслідующеє... (К Терпилихе). Ветхая деньми! благословиши лі на благоє діло?
Т е р п и л и х а. Воля ваша, добродію! Що не зробите, все буде хороше: ви у нас пан письменний.
В о з н ы й. Добрий Петре і бойкая Наталко! Приступіте до мене! (Берет их за руки, подводит к матери и говорит). Благослови дітей своїх щастям і здоров’ям. Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственноє владініє з тим, щоб зробив її благополучною. (К зрителям). Поєліку же я — возний, то по привілегії, Статутом мні наданой, заповідаю всім: "Где два б’ються — третій не мішайсь!" і твердо пам’ятовать, що насильно милим не будеш.
П е т р о и Н а т а л к а (когда возный говорит к зрителям, обнимают мать, а по окончании говорят). Мати наша рідная, благослови нас!
Т е р п и л и х а. Бог з’єднаєть вас чудом, нехай вас і благословить своєю благостію...
М и к о л а. От такові-то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються.
В ы б о р н ы й. Наталка — по всьому полтавка, Петро — полтавець, та й возний, здається, не з другой губернії.
П е т р о. Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимося. Бог нам поміг перенести біди і напасті, він поможе нам вірною любовію і порядочною жизнію буть приміром для других і заслужить прозвище добрих полтавців. Заспівай же, коли не забула, свою пісню, що я найбільше люблю.
Н а т а л к а. Коли кого любиш, того нічого не забудеш.
№19
Ой я дівчина Полтавка,
А зовуть мене Наталка:
Дівка проста, не красива,
З добрим серцем, не спесива.
Коло мене хлопці в’ються
І за мене часто б’ються,
Но я люблю Петра дуже,
А до других мні байдуже.
Мої подруги пустують
І зо всякими жартують,
А я без Петра скучаю
І веселості не знаю.
Я з Петром моїм щаслива,
І весела, і жартлива,
Я Петра люблю душею,
Він один владієть нею.
Х о р
Начинаймо веселиться,
Час нам сльози осушити;
Доки лиха нам страшиться, (2)
Не до смерті ж в горі жити.
Нехай злії одні плачуть,
Бо недобре замишляють;
А полтавці добрі скачуть, (2)
Не на зло другим гуляють.
Коли хочеш буть щасливим,
То на бога полагайся;
Перенось все терпеливо (2)
І на бідних оглядайся.