— Авжеж, питала. Просила, щоб я підлоги за тебе натер, і перед тим питала.
Р и н а
— Невже питала? Тепер пригадую. (До Улі). Пам’ятаєш, ти вже раз у мене за це слово питала... (До брата). А я у тебе спитала для Улі, та забула. (До Улі). Пам’ятаєш?
У л я
— Аж двічі! Р и н а сказала, що ви добре знаєте українську мову, а мені саме тоді вподобалось це слово, і воно мені, не знаю чого, страшенно вподобалось. Спитала у Рини: що таке... "звучить"?
Р и н а перебила:
— "Бринить"! Отоді я, Моко, й спитала тебе. Ну да ж. Ти ще, пригадую, сказав, що "бринить" — якесь надзвичайне слово...
М о к і й до Улі:
— "Бринить" має декілька нюансів, відтінків. По-українському кажуть: орел бринить. Це означає — він високо, ледве видко — бринить.
У л я примружила очі. Р и н а до Улі:
— Ти розумієш?
У л я кивнула головою. М о к і й м’якше:
— Можна сказати — аеро бринить. А от іще кажуть: сніжок бринить. Це як випаде, а тоді зверху, в повітрі, ледве примітний такий, бринить.
Р и н а до Улі:
— Ти розумієш?
У л я ніжно всміхнулась. М о к і й розворушився:
— Або кажуть — думка бринить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, вона ще неясна — бринить. Спів бринить. Це, наприклад, у степу далеко ледве чутно пісню...
У л я мрійно:
— Бринить.
М о к і й з гумором:
— Губа бринить. Так на селі й кажуть: аж губа бринить, так цілуватися хоче.
У л я
— А знаєш, Рино? Мені справді вподобалось це слово.
Р и н а
— Серйозно?
У л я
— Серйозно!
Р и н а
— Браво! Ти, я бачу, тепер зрозуміла, як і що. (До Мокія). Між іншим, У л я страшенно любить українські кінокартини і написи... каже, що вони якісь... (До Улі). Які, Улю?
У л я
— Надзвичайні.
Р и н а до Мокія:
— Ти розумієш?
М о к і й
— На жаль, гарних українських кінокартин дуже мало... Дуже мало!
Р и н а
— Оце ж вона й прийшла спитати, про оце ж і просить, щоб я з нею пішла сьогодні в кіно. А мені ніколи, розумієш?
М о к і й
— Гм... Бачиш, мені треба сьогодні ввечері на комсомольські збори... На жаль, не можу, бо треба на комсомольські збори... Я пішов би, та мені треба на збори комсомолу.
Р и н а
— Я б сама з нею пішла, та коли ж її цікавить не так картина, як написи до неї: чи чистою укрмовою написано, чи робленою, чи попсованою... (До Улі). Я не знаю, чого тебе це цікавить.
У л я здивовано:
— Мене?
Р и н а
— Не однаково — чи чистою, чи робленою?..
М о к і й
— Авжеж, не однаково! От, наприклад, написи в "Звенигорі" — краса! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах. Олива з мухами! Немов навмисне псують таку прекрасну, таку милозвучну мову...
Р и н а до Улі:
— От хто б тобі розказав, Улю! От хто б відповів на всі твої щодо української мови запитання!
М о к і й до Улі:
— Бачите, мені треба на збори комсомолу... А вас справді цікавить все це? Українська мова і... взагалі?
У л я
— Взагалі страх як цікавить!
Р и н а
— Як стане коло української афіші: читає-читає, думає-думає, чи справжньою мовою написано, чи фальшивою... Я гукаю — Улю! Улю!
М о к і й до Улі, приязно:
— Серйозно?
У л я почервоніла:
— Серйозно!
М о к і й
— А знаєте, я сам такий. Побачу ото неправильно писану афішу, вивіску або таблицю — і досади тобі на цілий день. А які жахливі афіші трапляються, як перекручують українську мову...
У л я
— Серйозно?
М о к і й
— Серйозно перекручують! Серйозно!.. Та ось я вам покажу одну таку афішку — помилуєтесь. (Побіг і вернувся, щоб справити чемність). Вибачте, я зараз... На хвилинку... Такої афішки ви ще... (Побіг).
Р и н а до Улі:
— А що?! Ще один захід — і ти, Улько, сьогодні в кіно. Ти тепер розумієш, як з ним треба поводиться? От тільки забула я попередити тебе, що не всяке українське він любить, розумієш? Раз на іменини, думаю, що йому купити, який подарунок? Купила малоросійську сорочку й штани. Так ти знаєш, сокирою порубав.
У л я пошепки:
— Що ти кажеш?
— От на... От що, Улюню! Ти котись зараз просто до нього в кімнату, розумієш? Бо тут він покаже тільки афішу, а там у нього словники, книжки. Хвильові всякі. Тичини. Хоч до вечора розпитуйся, залюбки відповідатиме. Побачиш яку книжку — і питай. Побачиш там Хвильового і питай, а тоді в кіно. Ну, а там ти вже сама знаєш, як і що. Іди! Дай я тебе перехрещу.
У л я до люстра. Від люстра під хрест.
Тоді раптом стала:
— А що, як не так спитаю? Не попаду на його смак?
Р и н а
— Попадеш.
У л я
— Ну як? Як? Коли мені здається, що "Стоїть гора високая" краще за Тичину.
Р и н а на мить замислилась, потьмарилась.
Раптом обличчя тій засвітилося:
— Прекрасно! Оце і май на увазі: що тобі подобається, те йому не подобається, і навпаки, розумієш?
У л я добрала розуму:
— А не помилюся?
Р и н а
—Ні!
У л я боязко підійшла до Мокієвих дверей.
Постояла. І таки пішла.
Р и н а до люстра:
— Ху! Слава Богу.
6
Увійшла М а т и.
Р и н а
— Ну, що там у тебе з телеграмою? Написала?
М а т и
— Вже й одіслала. Домаху попросила, щоб віднесла. Тільки я скоротила...
Р и н а
— Як же ти скоротила?
М а т и
— Так, як я одна тільки вмію. Вийшло коротко й дешево. Ось копія: "Курськ, Корєнний, 36. Катастрофа. Мока українець. Приїзди. Лина. Негайно приїзди". Все...
Р и н а
— Ха-ха! Та Т ь о т я ніколи не одержить такої телеграми!
М а т и
— Не вигадуй дурниць! Це тобі досадне за тринадцять?
Р и н а
— Та кому телеграма? Корєнному ринкові?
М а т и
— Тьоті ж: Корєнний, 36, Катастро...
Прикусила язика, аж позеленіла. Тоді:
— Ну що ж тут такого? На Корєнному ринку здогадаються, що ця телеграма до тьоті Моті.
Р и н а за копію:
— Ослице! Дай я допишу!
М а т и вирвала назад:
— Я сама!
Р и н а
— Дай, кажу!
М а т и
— Я сама, кажу!
Знову задзвонив дзвоник. Тепер уже М а т и вискочила в коридор.
Повернулась бліда, ще більш схвильована:
— Папа прийшов...
7
Ускочив М а з а й л о.
Подивився гарячими, натхненними очима:
— Дайте води! (Випив води. Помацав серце). Думав, не переживе...
М а з а й л и х а і Р и н а
— Ну?
— Не міняють?
М а з а й л о
— По радіо читають, в анатоміях пишуть: серце — орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце — це перш за все орган, що передчува і вгадує. Однині вірю йому, а більш нікому в світі. Серйозно кажу!
М а з а й л и х а та д о ч к а й собі за серце:
— Поміняли?
— Не міняють?
М а з а й л о
— Ще як я підходив до загсу — думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське — і заноровиться. На зло тобі заноровиться. І навпаки думалось: а що, як сидить такий, що не тільки прізвище, всю Україну змінив би? А що, як і такий, що що йому, до твого прізвища — до себе він байдужий під час служби, себто сидить, нічого не бачить і себе не поміча? А що, як такий, думалось, що почне з діда-прадіда? А що, як не той, і не другий, і не третій?.. А що, як і той, і другий, і третій?.. І серце, серце вже тоді передчуло. Там сидів... (Випив води}. Од усіх вищезгаданих середній.
М а з а й л и х а
— Которий же?
— Середній од усіх, кажу! Арихметично середній, по-моєму. Увійшов...
Р и н а
—Хто?
М а з а й л о
— Я! Він сидів. Спитав сухо, якимсь арихметичним голосом: "Вам чого?" Я до нього — і раптом відчув, що вся кров мені збігла в ноги і стала. А серце, як дзвін на пожар, бев-бев-бев... і десь, немов як справді пожар, зайнялося. Палахкотить... Питаю і не чую свого голосу: чи можна, кажу, змінити прізвище? Він подивився і знов: "Вам чого?" — арихметичним голосом. Як чого? Як чого? — заскакало огненно в голові. Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! А він знову: "Вам чого? — питаю".
М а з а й л и х а
— Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?
Р и н а
— І тепер сміються, регочуть — Мокрина Мазайло, не сказав?
М а з а й л о
— Я нічого не сказав. То мені лише здавалось, що питаю, кажу. А вийшло так, що я став перед ним і мовчав.. Мені заціпило...
М а з а й л и х а
— Було б голкою вколотися.
М а з а й л о
(Продовження на наступній сторінці)