Тим часом надійшов і Товів батько, що свого сина шукав. Король спитав його: "Куди йдеш?" Той одказав: "Хлопця свого шукаю". Король сказав: "Осьде він!" Тоді король розповів йому, що трапилося з його хлопцем, і порадив його на дорогу: "Уважай на свого хлопця, не дуже йому потурай, бо хлопець небагато чого вартий". Потому батько забрав Тово додому. Тово ріс собі й ріс та викидав дедалі, то гірші штуки; батьки його не могли його ніяк направити. Він став дуже пишний, бо король йому подарував риж, м'ясо, одяг та барабан. Отож він не виходив більше з палацу й дуже сподобався королеві та дворакам. Вони полюбили Тово, бо він ніколи не бентежився, а був балакучий і розпитувався про все, чого ще не знав. Він ув'язався до двірського почоту, його вчили добре поводитися й говорити як слід. Насамкінець він уже нічого не боявсь. Одного дня розмовляв Тово із королівнами, і королівни сказали: "Слухай, Тово, коли тебе справді король полюбляє, то одягни його одяг і походжай отам на подвір'ї". Тово одповів: "Добре, та ви ж скажіть, об віщо ми будемо закладатись?" Королівни одказали: "Ти дістанеш королівну Вуланкау за жінку, як король на тебе не розсердиться, що ти його одяг одягнув". Тово одказав: "Ну, гаразд, як же ж мені не вдасться ота справа з Вуланкау, то я вам ребра поперебиваю". Королівни одповіли: "Гаразд". Потім Тово прокрався тихесенько до палацу сходами вгору та й узяв одяг, що король повісив, лягаючи спати. Він одягнув його й почав ходити в ньому вулицею взад і вперед; скоро навколо нього збилася сила людей. Люди стали добре галасувати; одні кричали, інші сміялись і казали: "Подивись лиш на того Тово, на ньому королів одяг". А що гамір був дуже здоровий, то король прокинувся і сказав: "З чого це люди отак галасують?" Вийшов на ґанок та й побачив, що Тово одягнув його одяг та й ходить у ньому спокійнісінько туди й сюди. Король гукнув: "А йди-но сюди, Тово!" Тово пішов до хати. Король сказав: "Скажи, хлопче, як це ти наважився, свиняча пико, одягти мій одяг та й ходити отак по вулиці?" Тово одказав: "Воно таки й справді, цього не слід було робити, та мене намовили королівни". Король спитався: "Як це вони зробили?" Тоді розповів Тово, як це воно трапилося й чому він це зробив. Тоді сказав король: "А якби вони тебе навчали красти чи вбивати, то б ти мав право й це зробити? Тебе заб'ють у колодки". Тово одповів: "Гаразд, пане королю, але як це я просуну ноги в колодки — адже ж там дуже вузенькі дірки?" Король сказав: "То вже я тобі покажу". Тово одповів: "Добре, пане королю, ви, значиться, мене навчите? А скільки день доведеться мені сидіти в колодках?" Король одказав: "Дев'ять день". Король узяв свою патерицю й свого меча та й каже: "Рушай, Тово, аж тепер я тебе заб'ю в колодки". Отож вони пішли туди, і коли вже були там, Тово й каже: "Як же воно робиться, коли ото тебе забивають у колодки? Пан король мені сказали, що навчать мене". Король одказав: "Подивись-но сюди, як колодки розкривати, а як замикати, коли вже ноги туди встромлено". Тово сказав: "Прошу пана короля, покажіть, як це воно робиться?" Король встромив ноги в колодки та й каже: "Ось бач, як воно робиться". Тово щільно замкнув колодки й каже: "Так ось як воно робиться, пане королю?" — "Таки так", — одказав той. Тоді Тово щось йому збрехав і мовив: "Пане королю, вибачте мені на хвилину, я на мить зникну, а потім зараз і повернуся". Король сказав: "Випусти ж мене спочатку з колодок, тоді ти можеш на хвилинку зникнути". Та цього Тово не зробив; чим голосніше кричав король, тим швидше біг Тово. Він забрав королеву патерицю, його меч, одягнув знову його одяг і став перед дверима тюрми. Король в одно кричав: "Тово, де ти дівся? Іди-но сюди та випусти мене!" Тово одповів тоді: "Пане королю, я тут. Навіщо ви хочете вийти з колодок? Авжеж, пан король хотіли мене навчити, то нехай же пан король відчують, як то воно приємно в колодках сидіти". Тим часом уже смеркло, і королева пішла короля шукати. Люди, що проходили повз тюрму, казали: "Он король, він притулився до дверей тюремних". Королева подалась туди. Вона ще далеченько була від тієї тюрми, аж почула, що король кричить: "Пробі! ратуйте!" Вона злякалась та й подумала собі: "Що це воно за знак, що король так репетує?" Коли вона його побачила в дверях, то дуже зраділа й мовила: "Ой, король же зовсім не кричить, він стоїть онде коло дверей". Як підійшла вона ближче, люди сказали: "Одяг то й справді королів, а так, то він більше скидається на Тово". Як же вони побачили, що то був Тово, то королева спиталась: "Тово, де король?" Той одповів: "Ой, пан король оце якраз навчають мене, як воно буває, коли сидиш у колодках". Тоді королева подивилася на короля. Ноги дуже йому набрякли. Королева заплакала й сказала: "Коли на те твоя згода, то я побалакаю з Тово, щоб він тебе випустив". Король прикликав Тово й сказав: "Тово, де ти є?" Тово одказав: "Ось де я, пане королю!" Король сказав: "Тово, я тобі подарую все, що схочеш, аби ти мене випустив!" Тово одказав: "Я не прохаю нічого, як тільки, щоб тих королівен, що мене спокусили ваш одяг одягти, на дев'ять день замкнуто в колодки. Та ще й до того я хочу мати свою нагороду з закладу; королівна Вуланкау нехай буде мені за дружину". Король одповів: "Гаразд, королівен буде посадовлено на дев'ять день у колодки, а ти матимеш Вуланкау за жінку". Тово сказав: "До того ви ще й мусите мене навчити всього, що має король знати". Король одповів: "Добре, коли ти мене визволиш".
Потому Тово визволив короля, а королівен замкнуто на дев'ять день у колодки.
— Колодки — це вже надбання європейської культури, — завважив Мартин. — Це, так би сказати, християнські способи впертих людей переконувати.
Тоні вислухав, що казав Мартин, погладив його коліно та й вів далі:
— Одного разу гуляв Тово зі своїми товаришами, і вони сказали до нього: "Чуєш, Тово, ми хочемо з тобою закластися! Піди й покажи королеві свій зад. Коли він тоді не розсердиться, ми дамо тобі кожен по тисячі талярів". Тово одказав: "Добре, згода". Він пішов додому, щоб мати пошила йому сорочку й штанці. Прийшовши він до своєї матері, сказав їй: "Мамо, будь ласка, пошийте мені сорочку й штанці з одного шматка, понашивайте на них уздовж спини низочку ґудзиків, а на кожній половині знизу по здоровому чорному ґудзикові". Мати одповіла: "Гаразд, але навіщо тобі такий гарний одяг?"
Та він сказав: "Зробіть це, мамо, ви матимете од цього користь". Тоді мати одповіла: "Коли з того буде користь, то нехай буде так, мій хлопче!"
Потому мати пошила йому сорочку й штанці, так, як він сказав. І коли було готове, Тово одягнувся та й пішов походжати перед королевим палацом. Коли він отак походжав, побачив його король та й покликав до себе. Як з'явився Тово перед ним, сказав король:
"Скажи, Тово, навіщо ти пошив собі такий одяг з стількома гарними ґудзиками?"
Він одповів:
"Бачте, пане королю, там є ще кращі, та я соромлюся вам їх показати". Король сказав: "Не бійся й не маніжся, я не розсерджуся". Тоді Тово нахилився, вип'яв угору перед королем свої половини і сказав: "То, пане королю, ви можете на них подивитись". Його товариші, що з ними він закладався, стояли поблизу й усе бачили. Як показав він усе королеві, той відіслав його додому. От він пішов до своїх товаришів, що з ними був закладався, і вони мусіли йому гроші сплатити.
— Бач, як він із королем, — засміявся Джемс. — От якби так із нашим...
Але тут-таки Джемс осікся і, занепокоєно глянувши на білявого, умовк.
— Не бійся, хлопче, — сказав Мартин голосно. — Хто б не був цей чоловік, нам ніякої зайвої шкоди не буде з того, що він знатиме, що ми комуністи. Все одно це вже всій адміністрації відомо!
Білявий чоловік знову підвів голову. Потім він різким рухом звів тіло вгору та й сів на ліжку. Троє товаришів змовкли й дивилися йому просто у вічі. Раптом обличчя білявому пересмикнулося, слово вмерло йому на устах, і він одкинувся назад на ліжко.
Двері розчинилися, і увійшов тюремний доглядач. За ним у дверях стояв констебль.
— Нумер сімнадцятий, — вигукнув доглядач.
"Нумер сімнадцятий" — це був Гаррі. Йому захололо на серці. До перев'язки зоставалося ще декілька годин, — це було щось інше...
— Нумер сімнадцятий, goddam! — повторив доглядач. — Ви оглухли, чи що?
— Іду, — сказав Гаррі. — Прощавайте, товариші.
Він міцно стиснув руку Мартинові та Джемсові, погладив Тоні по голові та підвівся.
— Прощавай, Гаррі! — сказав Мартин. Голос йому увірвався. Не було жодного сумніву. Хлопець пропав. Якийсь один шанс із тисячі був за те, що він утіче. Добрий товариш — і ще, ще гірше! — пропаде рецепт. Мартин міцно стиснув зашкарублі руки. Він підвівся та й знову сів. Гаррі вийшов.
У цій хвилині білявий чоловік поважливо схопився з ліжка й підійшов до Мартина, але спинився на півдорозі. З уст Мартина вилітав якийсь свист і рип. Якесь напівзвіряче бурмотіння...
(Продовження на наступній сторінці)