— Е, ні, сину, кличуть. Я піду, як собі знаєте.
Мама виходить із пасіки з високою палицею, з тихим святковим обличчям. Я проводжу її.
— То це ви навіки, мамо? Навіки розлучаємось?
— Може, й навіки, сину!
— Навіщо ми тут зустрілись, мамо? Невже ніколи не зустрінемось, не побачимось більше?
— Моє серце, сину, за муки мої розіллється на землі: як впізнаєш, то знатимеш, що то голос твоєї матері.
Вона вклонилась леваді й тоді пішла повагом по підгір'ю. Я кажу їй тихо:
— Мамо, невже це все? Невже ми тільки блискавки, тільки випадкові перехожі на цій землі?
Вона дивиться на мене глибоким пронизливим поглядом.
— Мамо, підемо разом. Я припаду до вашої порваної спідниці, й підемо разом.
— Ні, тобі тут зоставатись! — твердо, але тихо каже мама. На горі ми прощаємось. У мами впала одна сльоза, та вона
швидко зігнала її й пішла далі. Навкруги біліли пухкі шапки снігів, котився самітньо жовтий лист.
З лісу вийшов золотавий лис, перебіг на долину, зирнув на мене й зник.
На золотім тлі вечора мама йшла легкою, молодечою ходою. Швидко вона потонула в тумані. Тоді тумани заклубились, поп'ялися в ковтуни й посунули вгору. Мою душу обняла глибока радість.
Поблизу шелестіло стиха замерзле гілля. Ніби дзвонили замерзлі крапки та рясні інії.
А мені той дзвін впивався в груди.
Я кажу собі: радість мені сьогодні. Нема в мене більше своєї землі — вся земля моя...