Після того я щось кілька днів зовсім не бачив Харитона. Де він подівся з дружиною, я не знав. Ми всі оселились на пасіці в Павла.
Сьогодні сестра одходить до начміліції. Вона ще зранку щось метушиться, бігає й плаче, а в перервах тягне якусь довгу й смутну пісню.
Пізніш вибігає з хати, й стає простягнута вгору, притиснувшись до берези, і щось пристрасно, скам'яніло шепоче.
До катраги приходить заплакана, але зовні спокійна.
— Ти вже йдеш? — поспитала мама.
— Сестро, люба! Таки береш цей тягар на плечі?
— А що ж мені робити, братіку? Га? Що скажеш робити?
— Це велика кара тобі, сестро!
— То треба взяти, понести до кінця,— тихо відповідає вона.
Вона помовчала, болісно-стомленими очима оглянула кат-рагу.
— Та ти не клопочись! Я ще прийду до тебе. Я ще житиму й житиму.
Вона оглянула мене уважніш.
— І ти нещасний, я бачу: он уже й лисенький. І лисенький, і щербатенький. Та я про це нікому не скажу. Дай я поцілую тебе, брате.
Поглянула на пучок засушених квіток.
— І вас, чорнобривці, вже більш не побачу... Вкінець уразливо скривилась, кивнула головою:
— Ну, я біжу. Мені тепер ніколи, братіку, дуже ніколи... Метнулась і зникла. Лише кілька стрічок у косах зоставили
довгий слід.
— На вінчання, доню, на радість родові! — тихо сказала мама й заплакала.
Павло якось уникає нас. Він забивається кудись у кущі й там щось робить. Коли вийшла сестра, я виразно почув хрипкі голоси з сопілки. Тоді раптом, мовби зірвалась, розправилась довга й смутна пісня й тихо пішла поміж кущами.
Вона хвилинами обривалась, але чимраз виростала й дужчала.
Я не в силі одірватись од неї, йду просто дерева. Брат сидить під кущем дикої троянди й з насолодою, з радісним поглядом смокче сопілку.
Угледівши мене, виймає сопілку й дивиться п'яно й захоплено.
— Сестра одійшла од нас назовсім,— кажу я.
— Куди?
— До начміліції.
— Ну, що ж! Що їй більш робити?
— Хіба тобі байдуже? Він замислився.
— Мені тепер усе байдуже.
— Чого ти нас уникаєш?
— До кущів більше звик. Вони мене слухають і не глузують.
— А хіба ми глузували?
— Та потрошку.
— Все руйнується, брате,— кажу я.
— Ще є пасіка,— відповідає він у задумі,— а коли й її розтягнуть, я тоді піду голий на кущі. Буду жити звіром, та ніяка свинота не стане знущатися. Ось що! А що мені тепер? Га? Мені нічого не треба.
Він помовчав, кудись упірнувши своїм зором. Тоді послинив сопілку й почав награвати. Пісня його щодалі дужчала, бадьорі хвилі рвались із смутної мелодії, немов тікали кудись у простір.
XVII
Зовні це був звичайний жебрак, у зеленому обірваному плащі, в рудому, незвичайно потертому кашкеті. Та дивувала одна палиця — з нанизаними обручиками роговини, з великим дзьобом якогось птаха.
І ніс у цього чоловіка так само великий, гострий, а сині очі розм'яклі та посоловілі. Добродій привітався й признавсь:
— Учитель місцевої школи Іван Тхоренко. Іду з сусіднього села. Ходив, щоб дядьки поле приорали.
— Ну, й що ж? — питає мама.
— Та що, зайшов по дорозі перепочити, води напитися та й погомоніти.
— Ну, а поле як?
— Хм, поле! Поле так. Ось приходжу в один двір, кажу: так і так, дядюшка, а він на мене: зирк, зирк! А тоді й кепкує: чого це ви, Йване Пилиповичу, немов по шматки. По шматки ходити — то святе діло, нема тут ніякого сорому! А він тільки скоса дивиться та радіє. Старцями, каже, всі поробились, урівнялись. Ну, а мені байдуже. Хай кепкують! Коли старець із старця кепкує, яка то обида буде?
— Так-таки зорють? — запитує мама.
— Зорють, тьотю! Ще світ не перевівся,— радісно повторює гість.
— Ну, і що ж ви, раді цьому? — запитую я.
— Я радий? Я тепер усьому радий.
— А чому?
— Та тому, що світ ще не перевівся.
— Що ж вас так тішить?
— Нове життя твориться!
— Як там твориться воно! Коли воно розлазиться,— а, Господи! — сердито обзивається мама.
— Ото саме й твориться! Зараз люд злидніє. А пройде ще трохи. Ось побачите: стануть всі старцями, голими, звірами! Земля тоді вкриється ревом, звіриним ревом!
— І ви радієте з того? — запитую я.
— Радію, голубчику! Ви ж подумайте. Ми всі пнемось створити нове життя! Та як ми створимо його, коли цупко тримаємось за кожну дрібницю. У того штанці старенькі, в тої стрічка, очіпок. А треба, щоб нічого старого не зоставалось. Щоб людина зовсім була дика й гола.
— Що ж вона робитиме, така дика людина?
— Авжеж, авжеж! Побігає вона по полях диких, по лісах, нажереться падла, гадючини, тоді, може, порозумнішає й зуміє краще збудувати собі життя. Я ось сам. Що біднішаю, то веселішаю! Йду я собі легко, радісно. Знаю, як земля парує, як билина росте, й радію... Радію жити...
Він вийняв люльку, поплямкав і пішов од нас. На прощання сказав:
— Ось попробуйте, дорогий товаришу, порвати з усім! Тоді взнаєте, як то легко стане. Першому ранкові ви всміхнетесь по-дитячому.
— Не знаю, як це можна зробити.
— Хе, як зробити! На сьогодні життя — це велика скорботна книга наша. Треба в ньому знайти радість, бо вдруге не будете жити, бо вдруге не взнаєте радості.
— Та хіба в дикунстві ото радість?
— Тільки через звіра чоловік знову стане освячений.
Небо налилося морозом. Воно все в маленьких іскрястих коралях. Гострі промені посплітались і заволокли глибінь у золоту сітку.
Ліс уже зовсім оголився. Тонкі дубчики заплели мереживом далечінь. Вони як полохливі дівчата, що засоромлено збираються лізти в воду.
Я п'ю ніч цю, гостру й колючу, і моє серце наповнюється краплинами вогнів і тихою любов'ю до землі.
Я сиджу на пасіці коло катраги й бачу, як полохливо тремтять сині вогні зірок, і чую їх шелест.
Тоді вгадую давні дорогі слова з Уівуа Впагаії:
"Хіба мій Бог— не вічний марнотратник часу? Він кидає зірки й планети у вихор безкінечних змін. На потік видимий він пускає паперові човники віків, навантажені його фантазіями".
Мені стає легко, мов крізь душу пройшла вся прозорінь морозяного неба.
Я тихо кажу в isva ВЬагаІі:
"Любий друже! Сьогодні в морозі замерзають краплини моєї крові й муки мої у маленькі краплини вогнів, у вогняні тумани. Морозяне небо наповнює мене холодною радістю.
Дух мій іде на гори. Благословляю найтихший шелест пожовклого листу на березі.
Чому ти мовчиш? Я щодня з замиранням серця чекаю відповіді твоєї... Та тепер я знаю.
Мій шлях стелеться тільки назустріч тобі.
Сьогодні пісня моя ллється разом з криком мого народу. Нехай кричить: за його прекрасні землі — тисячолітні муки йому!
Тоді він буде молодий та щасливий. І я цілую ці прийдешні молоді ранки його, вклоняюся його страдницькій путі в далечінь ".
З тихим шелестом одходить ніч. А на ранок до пасіки прилетів якийсь дивний птах і сів на молодого дуба. В ту ж пору пробіг вітрець, зашелестіло гілля, на річці гуси прокричали злякано.
В моїм серці пройшла тривога й радість. Я тихо запитую: невже це справді людові моєму вісник смерті? А коли заплющую очі, бачу: це тихо йде блакитний, голубиний день.
Ніби темними східцями встає він над лісами в небо, і хода йому легка, як льот дужої птиці.
Щодалі — синіє ранок, сивими кучерями прискає десь у заграві перший промінь.
Тоді яри й ліси наливаються молодими радощами. Новий день.
Я стою мовчазний, нерухомий і вслухаюся в нього. XIX
Звечора гуділи довгим зажуреним співом ліси. А на ранок випав сніг. Пухкими бавовняними шапками вкрилися землі. На темних, густих хмарах, обперезаних червоною каймою, молоділи ліси. Чутно було з лісу бадьоре цюкання дерев. Уперше за всю цю пору з лісу вийшов Харитон, червоний, захеканий, з сокирою на плечі, але бадьорий.
— Що ти тут робиш?
— Ліс рубаю. Будемо знову будуватись. Мені тут сидіти, мені дбати за землі. Виллю тут нові оселі, на долині хмелю розведу.
— Ну й що?
— Десять тисяч прибутку щороку. Ти розумієш? Треба вміти по-новому жити. Я тоді начхать хотів на всіх! Обгороджусь, брате, поставлю високого тина навкруги. Нема мені тоді ні до кого діла!
Я тисну йому руку й відходжу. Брат іде слідом за мною.
— Ти на мене гніваєшся?
— За що?
— За все, що я вдіяв тут?
— Треба вміти прощати людям!
Він полохливо блимає віями. Очі йому рясняться. Він раптом кидається мені на груди й цілує:
— Цього вже ніколи в світі не буде, слухай, брате!
Я мовчу. За хвилину одходжу, а він ще довго дивиться услід мені винуватими очима.
XX
Мама надвечір кудись збирається. Вона вийняла із скрині все, що зберегла на вмируще, одяглася, причепурилась. Очі їй дивились зосередковано й тихо
— Куди ви, мамо? — питаю.
— Пора вже збиратись.
— Куди, мамо?
— Піду, сину, землями; буду ходити поміж людей, годі мені тут сидіти!
— Що з вами сталося, мамо?
— А що ж сталось? Землі он кличуть! Чуєш?
— Земля порохнею сипле,— кажу я.
(Продовження на наступній сторінці)