Дома, коли вже передяглись і нагрілись і від усього того незвичайно пожвавіли, освіжівши в дощі,— обом було незвичайно приємно слухати, як сокоріло в гущавині парку безугавними цівками зливи. Юрко лагідно, по-дитячому захоплено дзвенів до Варвари Карпівни, по тому всі пили чай з яблукового листу й липини й вечеряли. За вечерею Юрко ненароком згадав за маму, але враз, схаменувшись, злякано зиркнув на Івана Семеновича й затих.
Іван Семенович нічого не сказав, однак у цім теплі і випадковій родинній злагоді, коли надворі рясно шумить дощ, тягне вогкістю й холодним вітром, а тут тепло, сухо, затишно й лагідно,— він гостро відчув, що немає Лілі, і біль великого жалю й непоправної провини до найближчої людини, до свого друга, до дружини, до найріднішої з усього роду гостро вколов його. Ці патьоки дощу її, вигнану й зневірену, певне, десь там сікли, а вітри шпурляли нею, як одірваним листом.
Юрко, ніби в відповідь на ті відчування, важко зітхнув, не по-дитячому покірно й терпляче.
"А певне ж, він усе це добре розуміє і криється з своїми думками". Іван Семенович устав, тихо погладив хлопця, той, однак, скочив і побіг до Варвари Карпівни розповісти, яку він здоровенну гадюку бачив сьогодні вдень у лісі. І, власне, стежачи за тою гадюкою, він випустив з ока й козу, а потім раптово зчинилася буря.
Іван Семенович пішов до себе і, сівши до столу, приголомшено похилив голову. Крізь ялинкове гілля краплі дощу шелестіли м'якше, у вікно вривався вогкий подув вітру, а тим часом напружене вухо ловило здаля голос Лілин, що ось-ось має прийти й заговорити до нього тим болісно-розчуленим, але довірливим голосом, яким вона говорила у хвилини найбільшої щирості.
Пізніш він, віддаючись тій органічній потребі, що зародилася в ньому останньої пори, потай і ніби соромлячись сам себе, сів до столу і записав у зошит:
"Мені здається, що вся культурна місія людини полягає в тім, щоб у рівнянні замість нуля поставити якийсь інший знак. І ми того знаку увесь час шукаємо, а знайшовши його, хочемо якось зрозуміти. І кожен, звичайно, підходить до нього по-своєму, ніби в нім лежить ключ від цього світового життя. А тим часом забуваємо одне — що джерело всього живущого, всієї енергії є сонце і його ще далеко не виявлені сили.
Недарма старі греки створили кілька образів його, тим визначаючи різні сили й властивості. В тім, що Геліос цілує Деметру, криється велике невичерпане джерело життєвої енергії.
І тільки на землі, нагрітій сонцем, знаєш цю велику злагоду й любов, а замкнутий у камені, марно згораєш у люті й розпачі.
І мені здається, що ті зворушення, що стались у нашій країні, покликають нас до того, щоб творити сонячну культуру. Ми просто забуваємо всю велич сьогоднішнього людського визволення і змагаємось із-за дрібниць. А тим часом цей визвольно-творчий потік уже шумує, і треба дочутись його гомону, і треба радо й бадьоро йти в цей повносонячний ранок прийдешнього золотого дня. Отже, треба глушити всі потайні, темні, люті сили, що сичать у людськім серці, і плекати тільки відважність і ясність духу".
Він скінчив писати й, розчулено посміхаючись, задивився просто в глибінь ночі. Звідти, великими темними очима засмученої дівчини, визирали зорі, що, здавалось, своїми променями, як синіми нитками срібла, потай і любовно ткали великого килима. Іглиці ялинок зривались на далекий заколисаний шум, але шум той зразу ж завмирав, а ялинки вгрузали в небо, як гаванські сигари, втоптані в синьо-оксамитну табакерку.
Ще леліючи в собі ту рясну злагоду, що раптом прорвалась, він кілька разів пройшовся і потім, знову сівши до столу, раптом почав писати листа:
"Люба Лілю! Мені здається, як ти пішла, ніби хтось кинув каменюку у глибоку темну криницю, і відгомони з того ще й досі разять мені серце. Це неможливо! Це просто неприпустима річ! І я ніяк не можу помиритись і повірити, що тебе тут нема! Я ще й досі чую, як складки твоєї сукні ваблять мене до болю свіжим подихом якоїсь неосяжної сили. В них я чую молоду літню степову ніч. В них — ранок землі, в них — дух пари від гірського водоспаду. Я чую ще й досі, як твоє волосся пахне густим пахтінням гвоздиків, чорнобривців та рути-м'яти, і мені хочеться скинути свою чоловічу силу і розтанути в тім пахтінні.
Я знаю, що середина в нас обох попечена, і ми були одне до одного надто необережні й не стримали тої ворожої сили, що мимоволі постає між чоловіком і жінкою десь із темних стихійних джерел.
Ми завжди неясно почуваємо, що жіноча половина тримає ключа від таємниць життя. І коли вона тільки готується до того, щоб іти тим жіночим шляхом (інколи вона марно бунтує проти нього), знаючи, що це шлях покори й зневаги, хоч на ньому й освятиться життя, ми ще по-лицарськи вклоняємось перед нею.
А коли вона вже взяла на себе цю жертву страждань (сучасна жінка з того марно хоче визволитись) і зараджує нове життя, і все для одного — для освячення його, для виправдання його волі до самоствердження, тоді ми починаємо воювати з нею. Черево її, що святилось у цім гартуванні нового життя, ми просто бридко заплювали, заганьбили всією брудотою, яка тільки є на світі, видуманою й не видуманою. І я не знаю, яка може бути ціна тим, що на таку творчість спромоглися.
Отже, як бачиш, я особисто не в усьому винен. Багато з того, що бунтує в мені, лежить у самій моїй чоловічій природі, і без міри було б важко його перемогти. Але мені здається, що я вже спромігся пересилити і міцно взяти себе в руки.
Коли б ти знову повернулась, люба Лілю, я певний, що життя у нас пішло б далеко лагідніш, а так, мушу признатись, нам тебе дуже й дуже не вистачає.
Вчора Юрко, шукаючи Федорки, затримався на левадах. Я побіг його шукати, обох нас сильно намочило. А як ми повернулись, переодяглися і потім у теплі сіли до вечері, мені захотілось кричати від болю — так бракувало тебе. Люба Лілю! Не змагайся, не переч, а приходь, будь ласка, і ми все зробимо, щоб зажити, як ми й починали колись".
Іван Семенович густо зітхнув і замислився. Та відчуваючи якусь глибоку відраду, що раптом напоїла йому все тіло, і солодку втому, він ураз повалився на ліжко, навіть не роздягтись.
XIII
Після вчорашньої грози сьогодні день почався ясним сонцем. У повітрі справді розтануло й повисло сонце, і кожен звук доходив стугінливим відгомоном, а далечінь обперезалась густою синьою млою, і ліси в ній витикались свіжим о молоділим зелом.
По частоколу від парку поп'явся рясний гарбузовий цвіт, а під ним полохливим разком ішли настурції.
Юрко ще зрання бігав надворі, але на сніданок ускочив, тримаючи цілий букет настурцій і білих лілей.
— Це дідусь передав тобі. Тільки, будь ласка, не берися за них, а то вони зразу зів'януть. Дідусь каже, що вони зовсім недовго живуть і зразу в'януть від людських рук.
— О, які ж вони чудесні! — сказав Іван Семенович, беручи букет до рук.— Правда, Юрку?
— Авжеж, тату!—засоромлено посміхнувся Юрко. Іван Семенович похилився і понюхав лілеї. Але коли він
випростав голову і поглянув, Юрко залився сміхом і заляскав у долоні.
— Татусю! Та в тебе ніс увесь жовтий.
Іван Семенович заходився його витирати, що викликало в Юрка ще більший сміх. Але квітки швидко поставили до кухля, Варвара Карпівна від себе розчулено зітхнула й похвалила квітки, і Юрко зразу ж якось охолов і розчарувався.
— Ти нічого не знаєш, тату?
— А що саме, Юрку?
— Ти не любиш квіток, татусю! — зітхнувши, сказав Юрко.— Це якби мамуся...
Юрко важко замислився, по тому одірвав свій зір від тої далекої точки і поволі пішов із хати.
В коридорі, однак, він спинився і, повернувшись назад, кинув:
— Тату! Дідусь сказав, що коли ти після обіду ітимеш до річки, щоб зайшов до нього. Підемо всі разом купатись. Добре, татусю?
— Добре, добре, Юрасю!
— Значить, я так і скажу.
І Юрко зразу ж радо вискочив з приміщення.
Робітний день сьогодні несподівано перебився тим, що до педтехнікуму з учительських курсів прийшла екскурсія ознайомитись з різними кабінетами педтехнікуму. Зокрема довелось і Йванові Семеновичу показати фізичний кабінет. Учителі захоплювались доброю організацією кабінету, силою приладь та фізичного збіжжя, зокрема спинились на рентгенівськім приладі, і Іван Семенович відчув несподівану жадобу до провадження своїх дослідів.
Серед екскурсантів була й Вікторія Петрівна. Вона ввесь час дивилась лукаво, з потайним смішком. Коли Іван Семенович підійшов до неї, вже як виходили з кабінету, і попрохав, чи не могла б вона передати листа Лілі, та дуже чемно погодилась. Однак обоє про це далі не розмовляли і зразу ж розійшлися.
По обіді до Івана Семеновича прийшов сам Христофор Федорович. Навколо нього крутився і Юрко, і обоє поводились, ніби були винні у якійсь шкоді, якої ще ніхто не знав, але про неї кортіло признатись. Та затим, що Іван Семенович не допитувався, вони самі не хотіли признатись і зразу ж засіпались іти на річку.
— Ну, Юрку, бери свої труси й рушника, та й підемо зразу! — сказав Христофор Федорович і, звертаючись далі до Івана Семеновича, сказав: — Він у вас страшно спритний хлопець. Але така, знаєте, філігранна особа, що треба дуже чутливо ставитись.
— А, це справді так,— просто й щиро відповів Іван Семенович.— Мушу вам признатись, що ми не вміємо стежити за дітьми, не розуміємо їх і, значить, не вміємо їх виховувати.
(Продовження на наступній сторінці)