Ще одна була найтепліша розрада, що тішила його глибокою насолодою. Шум ялинок майже безугавно гомонів до нього. Це був цілком налагоджений і промовистий шум, і треба тільки дивуватись, як це він і досі не помічав його. Тепер він дізнався, що в різну пору доби вони по-різному шуміли. Вночі їхній шум зводився густими погрозливими хмарами, мов давнє билинне військо збиралося в похід на грізного ворога, а вдень дзвеніли високими співучими нотами. Десь ізнизу зачіпало тихим затишним гомоном, що ніби ховався, сам собі знайшовши затишок, але звідкись зокола наскакував новий порив, шум поволі наростав низькими рокотливими хвилями, хвилі котили гучніш і гучніш, а тим часом передній віхоть зривався, пустотливо тікав угору і увесь час дратував цілу ту рокотливу отару — аж доки не досягав найбільшого верхів'я, де зачіпався за тоненькі гілля й колисався, задиркувато виспівуючи. Та навали нових звуків починали розлючено воркотати, доки не затоплювали своєю зливою поодинокий дзвінкий виспів. Тоді й самі, ніби на тім угамувавшись, раптом зривались і втихали, і знову десь потай плекався теплий затишний вогник шуму.
І ці верхів'я й низини майже рівномірно чергувались, ніби виконуючи цим невблаганну концертову повинність. Це був зовсім інший, міцно одгороджений від людини світ, і все ж з своїми законами, з своїми інтересами, з своєю робітною й творчою повинністю,— і цього саме не міг збагнути до кінця Іван Семенович. Це було ясно Іванові Семеновичу, і все ж він тепер гостро й напружено прислухався до тих шумів, хоч ніяк не міг згадати, про що саме вони нагадували йому. Але, заколисаний ними, тихо дрімав удень, тоді як ніч проходила йому болісно, в тім, що він чекав сну, бентежився від навали безглуздих думок і прислухався до потайних звуків знадвору.
Дні стояли рівні, спокійні, напоєні сонцем, ніби сонячне море затопило землю і саме застигло і взялося золотою кригою,— аж доки одного дня серед ялинок не звівся бунтівливий шум. Рокотливі хвилі знизу розлючено наскакували й ламали тиху дзвінку пісню на верховині і потім шуміли дужим допливом бурхливого моря, що гуркотить камінням на березі. На горі пісня, вириваючись з тих шумів, неспокійно й розпачливо голосила.
Це було не дарма, бо к полудню шаленим шквалом зірвалася буря, нестямно затрусила й загойдала деревами в парку, в місті збила густу куряву й понесла цілі хмари пилу на долину, щоб пошпурити просто в хмару, що насувалась з південного заходу. Коли перші наскоки її пройшли, від хмар з долини полинули стрімкі хвилі вітру, дерева зашуміли довгим сердитим співом, в небі погрозливо загуркотіло. Раптом блискавка вихопилась проти самого вікна, розрізала парк на дві бураво-сизі смуги, і потім приголомшено вдарив грім. А коли він стих, з двору долетіло неспокійне мекання кози. В другій кімнаті затупала Варвара Карпівна і зразу ж побігла вниз.
Втім, вона швидко повернулась і, плачучи, заявила, що Юрка нема,— коза прибігла сама,— а з долини насувається велика хмара.
Іван Семенович хвилину подумав і потім спокійно сказав:
— Значить, треба йти шукати.
— Господи! Та куди ж його в таку годину?! Зараз же почнеться страшенна злива!
— Нічого, не турбуйтесь. Я сам піду.
— Під таку бурю? Та хворим?! Чи ви собі що-небудь думаєте? — Вона визирнула у вікно й проголосила: — А вона ж надходить, лишенько, яка й страшна! О Господи!
Але Іван Семенович мерщій встав із ліжка, одягся, захопив пальто Юркові і під плаксиве зітхання Варвари Карпівни вийшов надвір. Коза стояла в хліві, двері були не причинені. Побачивши Івана Семеновича, коза неспокійно замекала, але той мовчки й байдуже пройшов далі.
За містом одірваний клапоть хмари вихопився й посунув ключем уперед, ніби вишукуючи собі нових пастовнів для всієї отари. Знову вихопився вітер і з розгону кинувся просто на ближчі дерева, затрусив ними, перехилив навпіл, закотивши всю густу одежину листу аж до самого стовбура, і, розреготавшись у безглуздій пристрасті, помчався далі. А його шмагонула довгим покривленим батогом блискавка, одірвавши край неба. В світлі її ближчі дерева зовсім розтанули, а віддаль прослався безкраїй ліс тоненьких синя сто-срібних галузок, що виростали в саме небо.
Від дивного незнано п'яного захоплення Іванові Семеновичу забило дух, тілом пройшов мороз. Ніби піднятий якоюсь хвилею, він пустився просто на левади. Вітер на просторі рвав, кружляв кущами, хвиля за хвилею ганялась навперейми, кучугури густих рудаво-синіх хмар поволі й насуплено повзли вперед, щохвилини різала небо й ліси блискавка, а за нею стугонів і рвався грім.
Іван Семенович пробіг перші левади, поминув лісок над яром, зійшов на підгір'я — але Юрка ніде не було. Він спинився й збентежено глянув у далечінь.
Небо раптом ніби сонячно-срібним лезом розрізала глибока й густа смуга, від неї крилами посипались цілі полотнища світла,— і дивна річ! У тім світлі ліси раптом розтанули, і все те місце пойнялось бурхливо-срібним пінявим морем, що зливалось з небом. На мить ударив грім, дуб поблизу увесь затремтів, потім острах йому побіг на самім верхів'ї у полохливім шелесті листя,— навкруги все завмерло, а світ обійняла велика глибока притаєна тиша. Тоді в ній виразно Іван Семенович почув плач дитини. Плач був до того знайомий, безпомічний і вразливий, що Іван Семенович зразу ж пустився на нього. Справді, в ярку серед молодого поросту стояв Юрко і розпачливо-безпомічно дивився вгору.
— Юрасю! Що це ти тут, сину?
Юрко здивовано зиркнув — в очах пробіг страх й неспокій, але вже за мить воно все зайнялось великою розпачливою радістю, хлопець простяг руки і побіг назустріч татові. Він кинувся просто до Івана Семеновича, вдарився в ноги і потім, піднявши обличчя і віддано зазираючи, увесь затремтів.
— Юрку! Дурненький! Що з тобою? Чого ти тут?
— Так Федорки ж нема, тату! Як же я піду додому?!
— То це ти її шукав, дурненький?
— Ну, а як же ж би я повернувся?
— А Федорка дома, Юрку.
— Справді?
Юрко вивірливо оглянув Івана Семеновича, але далі не втерпів і по щирості розплакався. Однак незабаром він схаменувся і кинувся знову до Івана Семеновича, вчепився йому в ноги і заходився тиснути з усіх сил. Кілька великих крапель упали просто на ніс Іванові Семеновичу і розбризкались так, що Юрко навіть засміявся.
— А я, татусю, знаєш, боявся йти додому. Думав, ти сердитимешся, що нема Федорки.
— То це ти через те й зостався?
— Атож.
— Ах, який ти дурненький!
Пустився дощ. Обоє, згинаючись і ховаючи шиї в комір, побігли під гору. Добравшись до стежки, побігли нею, доки не помітили великого дуба. Зрадівши з того, вони завернули мерщій і стали під нього. Товсті розрослі галузі цього дуба давали справжній захист від потоків дощу. Тут було затишно й сухо, і Юрко, бистро окинувши оком затишок, весело заговорив до Івана Семеновича:
— Татусю! Як же ти хворий пішов по мене?
— А я ж знав, що ти тут десь блукаєш.
— А як же ти знав?
— А так і знав.
— Ой, татусю! Який ти!
Юрко знову вдячно й розчулено зазирнув у вічі Іванові Семеновичу і притиснувся до ніг.
Іван Семенович, і сам розчулений цією теплою приязню, притиснув ближче до себе хлопця, накрив його полою свого пальта і покірно чекав.
Дощ тим часом не вщухав. Цілі руді потоки його, мов крізь цівки, цідили й цідили з неба. Щохвилини розривалися блискавки, краяли небо, кололи списами землю, що вся, здавалось, двигтіла від тих списів. Грім, розгуркотівшись поблизу, тікав удалеч цілими валками вагонів. І щоразу, як розривалася блискавка і крила її довгими кінцями застилали далечінь, ліси на ній здавалися сріблясто-прозорими, обрії проривались у неосяжну глибінь,— хлопчину обіймав моторошний холод, і він ще ближче тиснувся до Івана Семеновича.
За великою грозовою зливою насунули ще густіші руді хмари, блискавки з громом посунули на північний захід і тільки здаля краяли небо, дощ пустився тепер рівний, спокійно-співучий, але кінця йому не знати було. Юрко починав тремтіти, і Іван Семенович нахилився і лагідно поспитав:
— Що, Юрасю? Може, ми додому підемо?
— Я не знаю. А що намокнемо? Ти ж захворієш, тату!
— Ні, ні! Я ось зараз тебе візьму на руки і ми пустимось бігти.
Юрко невиразно посміхнувся. Тоді Іван Семенович схопив його на руки і пішов у дощ. Юрко міцно притиснувся і так застиг, хіба тільки коли-не-коли зазирав в обличчя батькові синім щасливим зором.
Дорогою дощ то зривався на густіший, то втихав, щоб потім знову присікти втікачів. Набубнявілі дерева важко гойдались від поривів вітру, покірно й кволо струсюючи з себе росу.
Коли прибігли на подвір'я, Іван Семенович помітив — двері в хлів зоставались так само ще не зачинені, на порозі стояла Федорка, що, впізнавши обох своїх господарів, збентежено замекала. Юрко, побачивши її, скочив з рук Івана Семеновича і зразу ж побіг і почав лащити. Іван Семенович поволі й собі підійшов і байдуже простяг до неї руку. Коза мерщій кинула Юрка і, простягти писок, заходилась лизати Іванові Семеновичу руку і потім, чухаючи носа об ту руку, поглянула на свого господаря прозоро-лагідним зором молодої антилопи. В очах тих промайнула м'яка блакить чистих гірських озер і прихований зосереджено-ясний звірячий розум. Іван Семенович розчулено дивився на козу, тоді як вона, зрадівши з такої несподіваної ласки, терлася носом, лизала руки, чухала лоба і дивилась довірливо-лагідним і слухняним зором. Іван Семенович посміхнувся і, одірвавши руку, пройшов у хлів, завівши туди козу, підкинув їй галузок, взяв Юрка і пішов додому.
(Продовження на наступній сторінці)