Перерізавши шлях, обоє знову зайшли в мережу просторих левад, де знову гостро запахло квітками й стиглим зелом, і ще теплий від сонця туман з долин поліз по ногах.
Йшли поволі, ніби бажаючи затримати в собі ту запашну радість, що напоїла їх денним сонцем. Широко ступаючи й смакуючи ходу, ніби цілуючи ногами розігріту землю, Іван Семенович розчулено насвистував якогось довгого затяжного мотива. Інколи він спинявся, виводив якісь мудровані коліна, а потім знову цілий струмінь звуків лагідно й любовно танув у повітрі.
Зійшли в придолинок, де на чистій луці повгрузали величезні віковічні дуби.
Посвист тут розходився лункуватим відгомоном, і це остаточно розчулило Юрка. Він ішов позад батька втомною ходою, широко перевалюючись, інколи зачіпав кущі ліщини й зіноватини і, переживаючи мелодію посвисту, думав про весняні струмки, що, замерзнувши за ніч, тануть зрання й хрумтять кригою, буйно гомонять опівдні і дзвенять знову в густій нічній темряві, доки не замерзнуть. Тоді до нестями радісно вранці в зелених пасмурках схопитись з ліжка і вибігти й чатувати на схід сонця, як полізуть заячими лапками червоні промені, розчешуть землю, а верба її обкадить пахучим цвітом.
Юрко розчулився до сліз, і раптом підбіг до Івана Семеновича, обійняв йому ноги, і, зазираючи віддано вгору, благав, здавалось, про теплий промінь любові з очей.
— Ти чого, дурнику?—тепло обізвався Іван Семенович. Юрко збентежено засміявся й поп'явся вгору. Іван Семенович
похилився, взяв його на руки і поцілував, тоді як той засмикано й пристрасно обняв йому шию і впився своїм дитячим поцілунком.
— Ну, ось-ось уже й додому, Юрасю! Мамуня нам зварить юшки з рибою, ми поїмо, тоді ляжемо спати, і я, знаєш, розкажу тобі чудової казки.
— Ну, це ж чудесно, татуню! Про що ж ти мені розкажеш?
— Та про що ж... Я розкажу про Альманзора. Це дуже цікаво.
— Гаразд, тільки смішну, татуню. Я дуже люблю смішні речі.
На подвір'ї технікуму після майже річного академічного життя тепер було похмуро й тихо. Коли б не стовп з дзвінком біля зразкової школи, можна було 0 подумати, що це якась забута, запущена ферма. Обом було приємно почувати цю тишу, і вони галасливо пройшли коридором, а зайшовши до себе, Іван Семенович навмисне сказав уголос:
— Ну, Лілюсь, вари, брат, юшку. Риби наловили повну торбинку! — Але відповіді йому не було. Іванові Семеновичу враз похололо всередині. Втім, він у сутінках надибав метушливий силует і вражено поспитав: — О! А ти куди збираєшся?
Він підійшов ближче й побачив: Ліля була одягнута й, певне, збиралась кудись виходити. На плечах у неї було накинуто пальто, і той самий капелюх тепер коливав незабудками, ніби незчисленними й товстими пальцями, що застережливо погрожували.
— Я йду, Івасю, до Вікторії Петрівни.
— Чого так пізно? Це що, конче потрібна справа?
— А звичайно. В неї має бути сьогодні комісія.
— Яка комісія?
— А ми збираємось улаштувати вечір, як закінчаться курси.
— І це ти, значить, ідеш?
— Ну, розуміється, я мушу йти, Івасю! Я не знаю, чого ти, власне, хвилюєшся.
— Слухай, Лілю, це зовсім неможливо. Просто неможливо. Ти занехаяла господарство, родину, все на світі тобі байдуже.
— Ой, як страшно, подумайте!
— Ну, розуміється, страшно, коли тут якийсь кавардак, а ти десь бродиш там. Дурницями всякими займаєшся.
— Івасю! Що ти говориш?
— Ну, розуміється, яка там робота. Ти просто собі ганяєш розваги ради та веселощі всякі справляєш. А тут тобі трин-трава.
Вона поглянула на нього глумливо й докірливо і, крутнувшись, зразу ж вийшла. Іван Семенович враз схопився й побіг за нею. Він спіймав її в передпокої й, вхопивши за руку, просичав:
— Ні, ти не підеш.
— Ну, а це що таке? Схаменись!
Ліля сіпонулась, але Іван Семенович міцніш скрутив руки й розлютовано прошипів:
— А я кажу тобі, ти не підеш! Доволі!
— Слухай, я тобі кажу: пусти!
Вона скривилась від гніву й гостро рвонулась. Та що він не пускав її, вона раптом нахилилась і взялась кусати руки.
Іван Семенович випустив їй руки, потім, забігши ззаду, схопив під груди і, надавивши на шию, повалив її і сам нахилився над нею, вчуваючи розпалено-тваринне чуття люті й пристрасті. Ліля знову, розпачливо напружуючи всіх сил, рвонулась, але він похмуро й важко надавив їй коліном на груди і холодно впився в неї зором.
— Кончено! Я кажу: кончено з цим!
Місячне світло впало знадвору на розпатлане волосся й обличчя, очі їй дико горіли на зеленавім обличчі, що видавалось за м'який мармур, тепер оживлений якимись таємничими силами. Раптом вона знову сіпонулась, напружилась і простогнала істерично:
— Пусти! Я тобі кажу, пусти!
— Ні, з цим кончено! Я тобі кажу, ти більш не підеш! Тоді вона неприродно скривилась і закричала:
— Пусти!
І знову, розлючена й нестямна, вп'ялася в нього зубами. Обоє завозилися на підлозі. Знадвору вскочив Юрко і підняв лемент. В передкопої збилась велика метушня, тупотіння ніг, стогони й крики. Тим часом Юрко вискочив у коридор і дико й розпачливо закричав. Іван Семенович зразу ж випустив Лілю і побіг до коридора. Там він спіймав Юрка і сердито штовхнув його на приміщення.
Юрко прожогом пустився бігти, але, вискочивши в передпокої, упав просто до Лілі й безпомічно закричав. Ліля сама вся хилиталась від ридань, але тепер похилилась над Юрком і стала його пестити.
Поблизу валявся збитий капелюх. У світлі місяця постать Лілина, покошлана й похила, нагадувала розгнівану староел-лінську пророчицю Сивіллу.
Іван Семенович швидко прийшов до себе, впав на ліжко й загруз обличчям у подушку. З передпокою доходив ще якийсь час плач, але згодом він стих і перейшов у інтимно-переконливий шепіт.
Ще пізніш обоє, очевидно, зайшли в кімнату. Юрко негайно роздягся, заліз у ліжко і, ще захоплено розмовляючи, став укриватись.
Обоє який час стиха шептались, як раптом знизу почулись чиїсь кроки, потім хтось постукав у двері, і голос Альтшуле-рів поспитав:
— блена Павловна! В чом дєло? Чому ви не йдете?
— А що саме?—болісно поспитала Ліля.
— Вас там усі чекають!
— Я зараз! — сказала Ліля.
Вона нахилилась, щось прошепотіла Юркові, той звівся, пристрасно обвив руками голову, але Ліля поволі випросталась, знову уклала Юрка, сама щось сказала і, стиха поцілувавши його, десь у пітьмі поправила на собі одежу, причесалась, наділа капелюха.
В коридорі рівно й холодно крізь сутінки прорипіли важкі й дражливі кроки, доки їм з приміщення не відповіли м'які неспокійно-дрібні жіночі.
Іван Семенович прислухався, як ці м'які жіночі кроки дивно вплелися у важкий чоловічий стукіт, знадвору дійшов суперечливий гомін, Іван Семенович відчув у ньому болісно-зранені ноти Лілині, і йому стало без міри прикро, ніби було взято з його серця щось найрідніше і немилосердно затоптано в сміття на вулиці.
Проте він прислухався, зачекав, доки заснув Юрко, і потім, уставши, запалив світло і став ходити з кутка в куток. Ішли довгі й без кінця порожні хвилини якогось невиразного чекання, але було солодко якось краяти свій біль тими хвилинами.
Потім, уже зовсім пізно, він сів до столу і злодійкувато, ніби соромлячись цього потайного гріха, записав:
"Ну, от і все. Ця бійка була гірша за все попереднє. Я боявся, але чекав, що наші відносини поліпшають, а вони з кожним днем гіршають, і я не знаю, коли, як і на чому це все скінчиться.
Звалити жінку й місити її — це дико й страшно. Як це сталось? І як це взагалі могло статись? Я думаю, у нас до жіночої половини зостались великі несплачені борги. Так! так! Борги — за ті давні-прадавні часи патріархальної та феодальної доби! Ще з тих часів вона мусила бути господинею, а в дійсності стала рабою. І от за це несправедливе уярмлення вона жорстоко мститься зрадою. А сама ж вона, ще з тих часів, як її брали з "пойму", уже з того часу вона шукала собі затишку й спокою в родині. І з того ж часу родилась радість життя і велика думка. Відтоді ж родився бунт і помста.
Але звідти ж беруть коріння готика, Сікстинська Мадонна і барокко, Робесп'єр і Наполеон, Ленін і Бозе. Вона понесла все на олтар родинного вогнища, вона розкрила в коханні розпачливу глибину свого єства, вона віддала себе найстрашнішій силі в світі, статі, цій великій, не розгаданій ще й досі і неспізнаній тайні. А ми за все це грубо й неохайно наплювали їй у саме серце? Невже в цім лежала велика місія чоловіків?"
Потім він сів і став читати. Пізніш прийшла Ліля, нашвидку роздяглась і впорснула під ковдру на ліжку. Одне одному не сказали жодного слова. Згодом почулося рівне й спокійне дихання Лілине. Іван Семенович знехотя й кволо встав і поглянув надвір. Місячна ніч уже померкла, на сході виростала жовтава, як пух гусяти, хмарка, сірі роси напоїли зело... Іван Семенович втомно роздягся, заліз і собі в ліжко, але до самого ранку не міг заснути.
• X
На липень випадало авіаційне свято в бригаді. Комсклад і політчастина готувались до нього дуже ретельно. Місто, так само, щоб зміцнити сполуку армії з робітниками й селянами, від себе намірилось скласти гучне привітання. Особливо ж ретельно взявся за це відділ Наросвіти та "робос".
(Продовження на наступній сторінці)