Червень. Літо залило все навкруги своєю рікою — тисячами запахів, тисячами кольорів, тисячами звуків. Далечінь, тепер розтанувши в сонці, повисла й заніміла білясто-золотими полотнами, розісланими просто на обрії, а по тих полотнах подеколи візерунились блакитні кучері. Ближчі дерева парку застигли й охололи, густо закутавшись у власні тіні й потонувши в них.
Унизу, ніби викрадаючи в неба ті білясто-золоті сувої й знову розпускаючи їх на безліч покручених ниток, літали метелики й кузьки, і гомін їхній розходився, як безнастанно-могутня струмчаста мелодія літа. Вона вилась, то підлітала вгору, то знову, як дим, стелилась долиною, і знову вставала й підпливала до вікна, своїм повівом розбиваючи літню нудоту в авдиторіях технікуму.
Втім, тут, здавалось, не зважали на подзвін літа, на його чарівний поклик і дбали про свої буденні клопоти. В коридоpax стояв далеко гучніший за надвірний гомін і шум, і поклики літа тут зразу ж завмирали.
В перерві Іван Семенович тільки на одну хвилину заскочив до лекторської і зразу ж і вийшов, хутко пройшов коридором, ніби тікаючи від його гомону. В кінці коридора його догнали троє студентів. Він спинився й суворо поглянув на них.
— Іване Семеновичу! Сьогодні лекція буде в кабінеті?
— Ах, так! Справді, я й забув! Ну, звісно, в кабінеті.
— Значить, можна оповістити всім?
— А, розуміється, оповістіть.
— Значить, це востаннє ми сьогодні?
— А так, так. Оповістіть, оповістіть.
Іван Семенович зразу ж і вискочив. Він густо й радо перевів дух тільки в себе в кімнаті, бо на вікно лягали сині тіні ялинок, білясто-злотава далечінь кволо колисала похмурі дерева, на тій далечіні хилиталась блакитна смуга, ніби берегова течія якоїсь великої невидимої ріки, в наколишній тиші сонце розпорошилось і доходило в кімнату незнаним ароматом; була густа тиша, і тільки дюодинокі звуки й метелики долітали сюди та заскакували холоднуваті пориви вітру.
І в кімнатах було тихо. В їдальні, правда, хтось стукав ножами, січучи м'ясо. Але незабаром пробіг хтось інший, дуже заклопотаний, наспівуючи якоїсь тихої зворушливої мелодії, заскочив до їдальні й загомонів. Голос Варвари Кар-півни хрипко обізвався. Кроки знову затупотіли, і до Івана Семеновича зазирнула Ліля.
— Ах, ти дома? Я й не знала!
Іван Семенович ліниво й недовірливо повернувся й поспитав:
— А що?
— Це дуже добре! Значить, можна швидко й обідати. Варвара Карпівна тобі з Юрком дасть пообідати.
— Так! А ти хіба не будеш дома?
— Ні, не буду! В мене пів до четвертої будуть лекції на вчительських курсах.
— Ти таки, значить, взялась читати?
— А що ж такого! Звичайно, взялася! Ти хіба проти цього?
— Ні, не сказав би. Але, по-моєму, це марна справа для тебе.
— Чому?
— Ну, ми не можемо удвох кидати домівку й розпорошуватись на всяких дрібних заробітках.
Він поглянув на неї і вражений застиг. Така дивна й чудна була вона сьогодні: підстрижена, напудрена, в цім білім старім брилі, тепер добре відремонтованім, з тремтливими віточками незабудок на крисах. Він також згадав, що вечорами вона інколи курить цигарку. "Емансипується,— подумав вік.— Поборницею жіночого руху стане. Тепер тільки залишається йти до жінвідділу і пов'язати червону хустку на голову".
Вона стояла і посміхалась, ніби чогось чекаючи.
— Що ж ти думаєш читати?
— Історію профруху.
— А чому не з власного фаху?
— Мені це просто накинули. Уяви собі, що на все місто нікому взяти цих лекцій. Ніхто навіть з профробітників і партійців не знає добре історії профруху.
— То це тобі й накинули? А ти ж хоч підготувалась як слід?
— А розуміється. Хіба б я так могла виступати?
Ліля блиснула перед ним веселим задиркувато-химерним вогнем перемоги, але в тім поблиску Іван Семенович зразу ж упізнав гострий біль зраненого птаха, і йому стало провинли-во-боляче й шкода цієї людини, ще недавно такої близької навіть і в сварках.
— Ну, як знаєш. Тільки мені це не подобається. І я цього не похваляю.
— О! Чому саме?
— Хоч це, може, й модно, але це дурниці. Родину треба берегти, як не важко в ній жити.
Ліля, ніби вжалена, якось кручено поглянула на нього, лукава посмішка затаїлась у неї в кутках губів. Вона втомно зітхнула:
— Ти знову цієї. А я думала, ти прийдеш послухати мою першу лекцію.
— Ні, не маю часу. В мене по обіді практичні роботи. Ліля кокетуючи й елегантно повернулась, незабудки на
голові ритмічно хилитнулись. Ліля кивнула головою й сказала:
— Ну, бувай здоров, Івасю.
Іван Семенович нічого на те не відповів.
Обід і по обіді час пройшов доволі одноманітно й нудно. По тому зовсім несподівано від парку врізались на подвір'я важкі й гострі клини холодків. Біля сто-злота в а далечінь вкрилась бузовою, припорошеною пилом млою й помарніла. Над верхів'ями парку тепер рясним хвостом послалось сонце,— а тіні поміж дерев виразніш посиніли.
Юрко тільки тепер ускочив до себе й, наспіх перехопивши й перекинувшись кількома словами з Варварою Карпівною, знову подався гуляти, навіть не зазирнувши до Івана Семеновича. Але й Іван Семенович нітрохи не потривожився з того.
Він зібрав деякі нотатки й пішов до кабінету.
В коридорі технікуму, коли зайшов туди Іван Семенович, на шкільнім годиннику показало десять на восьму. Біля кабінету чекали вже студенти, і осторонь ворушився якийсь меткий, припорошений ворсою сутінків силует. Іван Семенович зразу ж відімкнув кабінета і в світлі розчинених дверей упізнав їжаку вато-кольку і трохи засоромлену постать Ковтуна, що, як злодій, тулився до дверей, тримаючи в руках записну книжку з олівцем і ховаючись за студентами. Студенти зразу ж посунули до кабінету, а Іван Семенович, впіймавши погляд Ковтуна, поманив його рухом руки, і той несміливо зайшов.
Він допитливо глянув на Івана Семеновича, але той, відчувши цю своєрідну пожадливість до знання, навмисне, щоб не соромити, нічого не сказав і звернувся до студентів.
В сьогоднішніх практичних роботах треба було зробити підсумки головним темам поточного шкільного року: електриці та проблемі атомів, йонів і електронів. Мова йшла про електричну силу в явищах світла, в освітленні землі від планет, про йонізацію й електронність матерії, про чинність катодних рур і відповідно до цього про природу та чинцість X-променів і, нарешті, про перспективу опрозорювання темних тіл і перетворення матерії в енергію.
Досліди ставились з глибоким напруженням і піднесенням, що нагадували таємничі містерії давніх часів Єгипту, Еллади та Індії. Ніби звідкись, із незнаних тьмяних царин світу, на мить блискавкою спалахувала перед допитливим оком людини найпевніша, найістотніша правда про світ, що зразу ж мусила знову потонути в тій таємничій царині.
Студенти самі проробляли деякі досліди. Один з них роздяг-ся і попрохав освітлити його радіопромінням; в кутку вороже загудів умформер, худе ребрасте тіло на мить залилось білясто-бірюзовим промінням, хтось із дослідувачів помилково повернув регулятора міліамперметра, тіло ніби розтануло в тім промінні. Студент, що стояв на освітленні, раптом рвонувся вбік, поточився, його підхопили перелякані товариші. Студент, що випадково наводив промені, злякано повернув регулятора, рура погасла, і тільки темряву не переставав розлютовано гризти в кутку умформер. Засвітили звичайну лампу. На тілі в студента була густа червона пляма, і всі кинулись оглядати її.
Так, у долині грудей була роздразнена пляма на шкірі, що свідчило про незвичайно чинну силу променів. Але зрештою це ще не так страшно було: коли тільки нервові вузли, так звана сонячна заплітка не пошкоджена, то зовнішня виразка мусить швидко загоїтись. В шухляді Іван Семенович знайшов вазеліну, рану помазали і знов взялися до дослідів.
Але тепер важко було поставити на той самий поділ регулятора міліамперметра.
Для експерименту взяли іншу лампу, всю вкриту зовні нікелевою листвицею з конденсованою відтулиною для променів, і стали наводити на книжку.
Студенти затаїли дихання, в бірюзовім світлі очі Ковтуна дивились злякано й божевільно. В густій напруженій тиші чути було, як ляскотливо потріскувало проміння лампи і йшов густий шелест,— ніби хтось увесь час жмакав і рвав шовки,— а в кутку, як і раніш, знову загриз темряву ум-формер.
І ось раптом книга вся розповзлась, ніби розтанула, і на полотні екрана виступили пожмакані, наліплені шар на шар, неясні опромінено-водянку ваті знаки книги. Хтось із студентів ахнув і приголомшено затих. Водянку ваті літери на полотні, здавалось, ворушились, як комашня.
Знизу, з парку, долетів розсипчастий жіночий сміх; його вгамовував чоловічий голос, однак жіночий не слухався і змагався, а чоловічий не втерпів — і сам розсипався на галасливий сміх. І раптом зірвались патетичні слова, з яких Іван Семенович зразу впізнав Альтшулера. Рука Івана Семеновича затремтіла, книга спалахнула вся білястим світлом, потім ніби вся взялась вогнем, зчинився тріск — катодна рура задимилась зсередини.
В кімнаті було сутінливо, а знадвору зазирнули сріблясті м'які озера місячної ночі, дерева в них набубнявіли й повисли, легкі, як тіні; далечінь взялася сивою млою, а тим часом з парку дійшов спів... Лі лин спів.
Іван Семенович зразу ж упізнав той спів і нестямно метнувся, ніби вжалений електричною іскрою. Так колись співала йому, в парку Мусіна-Пушкіна, ще як була нареченою, а тепер виспівує Царинному з Альтшулером, тільки голос їй тремтить поколото й трагічно.
(Продовження на наступній сторінці)