Чуються знадвору кроки, голоси. В соборі дзвонять, і урочисті, радісно-закликаючі звуки долітають в кімнату.
— Ну, збираєтесь? — нетерпляче звертається Євген Григорович до Ольги Петрівни.
— Я зараз. Треба Василеві Павловичу сказати. Василю Павловичу! Ви спите?
— Я слухаю.
— Ви збираєтесь? Ми чекаємо, — закликає мене пані.
— Через хвилю, Ольго Петрівно.
Чую тиху, але сердиту, протестуючу розмову Євгена Григоровича і, нарешті, голос Ольги Петрівни:
— Ну, знову починається. Як вам не сором! Хочете зіпсувати мій настрій, щоб я зовсім не пішла?
І знову чути благаючий і в ту ж пору протестуючий голос Євгена Григоровича.
— Ну, се дурниці. Як хочете, а так я не можу зробити! Щоб усюди осудили мене як неввічливу. Ні-ні… сього не буде!.. Василю Павловичу! Скоріше ж! — рішуче звертається Ольга Петрівна до мене.
Виходимо з дому. Тепла оксамитова ніч ніжним подихом віє в обличчя. По дорозі гуртки людей. Блимають вогні свічок. Чути стримані глухі розмови.
А дзвони ллються і ллються, нервово-радісні і жартівливі, як хлоп’ята. Мимоволі ідемо в такт їм. Євген Григорович сердиться, нервово курить цигарку і демонстративно не говорить зі мною.
Але пані навмисно намагається затерти неприємний настрій. У неї в сей вечір стільки легкого граційного гумору і так весело, голосно вона увесь час сміється. Я стараюсь нічого не помічати.
Собор увесь в огнях. На східцях і коло колон темні гуртки силуетів. Блимають вогні в червоних паперових ліхтарях. А в коридорі снують два протилежних потоки. Всередині душно. Звідти тягне воском і димом. Пані стає серйозною і набожно хреститься. Євген Григорович увесь час тримає її за руку і вороже оглядається. Якийсь гурток нас роз’єднує. Користуюсь цим і переходжу на другий бік.
Раптом стає чомусь сумно. Я не знаю, чому. Може, тому, що отут з’єднались люди і в теплім побожнім настрої спочивають від нудьги? І всі рідні, і всі спаяні одним почуттям, одним настроєм. Стає холодно-роздратовано. І, власне, немає нічого цікавого. Дрімають собі бабусі, нудним, навмисне печальним голосом, як лірник, читає протоієрей, старий високий піп. Євангелію, ловлять ворон хлопчаки з одкритими ротами і здивованими очима; стоїть мовчазно-сувора витримана інтелігенція перед самою божницею. Співи урочисті, стражданням пронизані. А цей сум самоти все більш і більш опановує мною.
Хвиля випирає мене наперед. Старенькі ханжі зі злісним поглядом одступаються і знову приймають той же штучно-молитовний вираз. Нарешті вільний куток, я з полегкістю передихаю і починаю оглядатись. Моєї пані не видно. Десь залишилась на середині.
Трохи поодаль перед самою божницею стоїть якась панна. Я бачу тільки трохи профіль. Щось знайоме. Вона кілька разів нагинається до маленької гімназистки, щось говорить і злегка сміється. Бриль і пальто у неї сині.
З-під бриля помітний заплетений в коси чорний бант. У гімназистки — "казенний пиріжок" з гербом. Один раз панна повернулась, і я побачив бліде обличчя її і м’які сірі очі з великими блискучими чоловічками. Я впізнаю її. Се та панна, котру я бачив в театрі на танках!
Радість, безмірна тепла радість зворушує, тремтячою хвилею підхоплює усього мене. Потроху пробираюсь ближче до панни і увесь час слідкую, не спускаючи очей з неї. Десь там скаржиться комусь на Пілата[?] старенький панотець, чомусь радіє цьому півча. Пливуть хвилі гарячого, пахучого воском повітря. Яке то до сього мені діло?
Гасять вогні. Сунеться юрба до дверей. Я тримаюсь коло пані.
Виходимо з собору. Довгі живі потоки ллються по вулицях. Горять вогні. То близько тремтять нервовим полум’ям, то миготять маленькими плямами вдалині. Тихі радісні розмови. Панни поскакали, як кізочки, переганяють гуртки і біжать-біжать. Як познайомиться? Як підійти? Коли б погас у них вогонь, я б підійшов би і з усією шляхетністю пропонував би запалити. А там… Балачка сама собою зав’язалась би. Але ні! У них ліхтар.
І чим далі, тим більш безнадійною стає справа. Очевидно, не доведеться познайомитись. Але якась упертість примушує мене слідкувати за ними.
І ось раптом якась хвиля вітру вискочила з-за рогу і дмухнула. Моя свічка тухне. Я, радіючи, підходжу до панни.
— Пробачте, будь ласка. Можна у вас запалити?
— Прошу.
— Знаєте, так несподівано задув вітер свічку… А було б шкода вертатись додому без вогню.
Руки тремтять у мене, свічка не попадає на полум’я. Панна покірно чекає. Вона трохи незадоволено і в ту ж пору цікаво дивиться на мене. Нарешті запалив.
— Дуже вам дякую.
— Будь ласка, — сухо відповіла і знову побігла. Але що б ще сказати, яку б цікаву думку кинути, щоб раптом завести балачку? Плутаються думки, кудись зникають слова. Нервуюсь і сам себе проклинаю.
Панна повертає за ріжок вулиці і спиняється коло довгого одноповерхового будинку, я мовчки проходжу далі і повертаюсь знову. Чую кроки в коридорі, якийсь жіночий привітний голос і радісний сміх, щебетняву.
На дверях бляшана дошка з написом: "Нотаріус Кислиця". Так он яка річ! Вона в нотаріуса, місцева. Певне, ще доведеться зустрінутись. На одну мить мене охопила радісна хвиля, але раптом усе зникає! Опускаються руки, усім моїм тілом опановує якась млявість, тупість. Куди я маю зараз піти? Де б я міг зустріти хоч одне слово, кілька теплих слів щирості, ласки?
— Не хочете шклянку чаю, пане агрономе?
— Дуже дякую! Попрошу.
— Будь ласка! Ви з варенням чи з молоком?
Панночка весела, щиро сміється, лунає сміх в тихих з м’якими меблями кімнатах.
— Може, вам що заспівати? Ви кого більш любите — Шопена[?], Бетховена?
І от знову тремтячий чулий голос радіє і скаржиться. А потім пізно проводжають, тепло стискують руку, закликають заходити.
Ах, се просто дурниці. Се сі хвилі, оця весняна темна ніч! Ллються соки, голову дурманять. М’які зелені зорі блимають в темряві. Звідкись вдалині тремтять вогні. Сумно, самітно перегукуються собаки. Ні, я рішуче не піду додому! Свічка давно вже погасла. Іду прямо пішоходом. Звідкись віє холодком.
Чорна Супониця дрібними хвилями виблискує в темряві. Пролетіла якась птаха, і легкий шелест зостався від неї в повітрі. Іду через місток, високий з довгими кобилами. Чудне ім’я Супониця! Чому її так назвали? Розповідають, що в цім самім місці була просто гатка. Дорога була завжди грузька. Скільки перемучились селяни! Кобильчина б’ється-б’ється, а потім і лягає в багнюку. Доводиться розсупонювати. От і прозвали сю річку Супоницею, а за нею і саме місце тим же йменням. Гатку після того знесли. Колись загруз вельможний пан — голова земської управи — з четвернею коней. А через рік земство збудувало місток. Але людність дерто зоставила старе ймення.
За річкою недалеко маленька між деревами церква Різдва. Коло неї лавка. Сідаю спочити. Така приємна втома усім тілом опановує.
Чи вітер шелестить, чи хто шепоче?
Ні, певне, шепоче. Повертають. Два силуети притулились коло дерева. Пильніш вдивляюся. Чудно. Обидві постаті жіночі. Чому б розмовлять їм в таку пору! Певне, вже пізно. Нарешті чую голос:
— Ну, що ви, батюшко! їй-богу, в такий вечір. Схаменіться! — І потім сміється.
Йому відповідає густий бас:
— Ну се ж недовго. Ну тільки трошки. Ну, Маринко, голубко, ходімо!
— Ні-ні, Бог з вами! Гетьте!
Силуети який час пручаються. Нарешті один виривається і з роздратуванням кидає:
— А, ідіть собі. — Махнула рукою і раптом побігла, стукнувши хвірткою. Пройшла повз мене.
Безперечно, се була жінка чи, може, дівчина. Але ж другий хто? Через кілька хвиль пройшла солідно, спокійно друга постать, широка, в довгій одежі.
Порівнявшись зо мною, вона кашлянула.
— А хто тут? — звернулась до мене грубим чоловічим голосом і підозріло зиркнула на мене.
— Чужі, — в унісон відповідаю йому.
Постать хутко повернула за ріжок. Се був, безперечно, піп і, певне, сієї церкви.
Нічого. Страсті Господні викликають "страсти человеческие". А завтра понесе плащаницю. Се мені подобається. Повертаюсь додому. Іван Іванович уже в ліжкові. Усюди темінь. Почувши мене, він закликає до себе і радісно, таємничим голосом сповіщає:
— Ну, слава Богу! Нарешті усе кінчено.
— Що саме, Іване Івановичу?
— Та так! Ольга Петрівна прогнала отого папушу. А завтра їде до батьків. Розумієте? Що тут було, як прийшли з страстів. Прямо як скажений — до вас ревнував.
— А Ольга Петрівна?
— Ні, вона спокійна. Рішуче і спокійно заявила, щоб він ішов до себе, а сама їде завтра додому. Так і сказала.
І Іван Іванович від задоволення навіть зітхнув.
Я проліз в свою кімнату і незабаром заснув.
І другий день такий же світлий, ясно-прозорий. Але чому так дратує мене неспокій?
В сусідній кімнаті метушня, клопіт, поспішаючі кроки і розмови.
Се пані од’їжджає. Крізь вікно бачу віз, коняку і дядька з пужалном. Віз засланий рядном — ув’язали його по-господарськи мотузками.
Але який мені до всього сього клопіт? Хіба не все рівно, чи пані тут, чи поїде? А проте вглибині хтось болісно заперечує сьому.
Виходжу надвір. Дядько з червоним засмаленим обличчям ввічливо кланяється мені.
— Забираєте пані? — звертаюсь до нього.
(Продовження на наступній сторінці)